Четвер, 18 липня

Чорний джип

– У нас буде чорний джип, – сказав він майже пошепки.

На вигляд чоловікові років 50 – 60, середнього зросту, на голові лисина, обличчя виголене. Одягнений у піджак та старованні в клітинку штани. Із лівої нагрудної кишені виглядав носовичок із синьою квіточкою на кутику. «Волошка, – подумав я. – Як мінімум дуже схожа».

– Ми завантажимо книги в багажник та поїдемо по районних бібліотеках. Ти ж сам бачиш: сьогодні торг є, завтра – немає. Треба «бомбити». Треба везти книги в райони. Їх чекають, розумієш, чекають.

Ішов другий день Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині». Одеська національна наукова бібліотека була переповнена людьми.

Ми стояли при вході, а він пильно дивився мені в очі. Це чимось нагадувало фільм Террі Гілліама «Страх і відраза в Лас-Вегасі», знятий за однойменним романом Гантера Томпсона у 1998 році. У цього чоловіка такі ж божевільні очі, як у Джонні Деппа. Не вистачає лише окулярів та цигарки в зубах. Він справді був одержимий цією ідеєю. «Бомбити» райони – звучало зловісно. Ми могли б нарвати десь у Татарбунарах канабісу та посилити наш книжковий тріп у безодню бессарабського краю. Лихі думки підкрадалися в мою голову.

Колись я хотів бути Джонні Деппом. Я колекціонував вирізки з його інтерв’ю, вирізав фотографії з журналів та заклеював сторінки шкільного альбому для малювання ними. Я хотів бути не лише Джонні, а й Кіану Рівзом із «Матриці», Бредом Піттом, Нортоном із «Бійцівського клубу» Фінчера, хотів бути багато ким, а загалом – «обраним», навколо якого обертається увесь цей світ. Та я жив районному центрі десь далеко, на закутках Поділля. Тоді доступу до інтернету не було, і все приходило до мене із великим запізненням (довжиною у п’ять років). Я жив у своїх мріях, а одного разу прозрів – і це прозріння було настільки болючим, що я вдарився в стакан у місцевій наливайці. Суть прозріння полягала в тому, що я мала та мілка людина, мені не бути всесвітньо відомим героєм, я не зміню світ і, тим паче, не врятую його. А безвихідь існування, у селищах безперспектив, зводилося до одного – стакану.

І тепер, я – молодий прозаїк, лауреат двох літературних премій, автор автобіографічної книги «Та, що відає, знає». Мені – 27. Мій псевдонім – Олег Туратура, і я прийшов на цей фестиваль забрати свої кровні 30 примірників книги. Їх привіз сюди видавець із однією умовою: «Має бути презентація книги, і премії, лауреатом якої ти став». Я погодився. І тепер – стою, чекаю, поки він винесе мою упаковку авторських екземплярів книги «не для продажу», адже видала її одна з політичних сил, що, умовно кажучи, хоче популяризувати соцреалістичний напрямок в українській літературі, із нахилом у село. На обкладинці, до речі, красується великий логотип партії, і взагалі – усе дизайнерське рішення в червоних та синіх кольорах політичної сили.

– Ну-то як? Ти з нами? – старий лисий Джонні, що тобі відповісти? Я не знаю. Я не хочу в це влазити. Я хочу просто забрати свої книги. Усе! Більше нічого.

Але я мовчу, і він продовжує:

– Розумієш, – говорить він, – завтра не буде. Є лише ця мить та моя пропозиція. Література не терпить сцикунів, а ти, я бачу, не сцикун, проте вагаєшся.

І я уявляю детальки: маленькі діоди, які треба впаяти у плати, дешеві радіоли та напівпідвальне приміщення без вентиляції. Вікно забите поліетиленом. Стіни в грибку. Я кожного ранку приходжу сюди на дев’яту ранку, сідаю за свій стіл та ковиряюсь у схемах. Так до 13.00. Далі – перерва на обід, а після неї – чергові чотири години монотонної роботи. Уявіть собі, що 20 чоловік в одному приміщенні мовчки зранку до вечора колупаються в радіосхемах. Потім – маршрутка, комуналка, сон, а зранку повторюється все заново.

І зараз цей старий Джонні Депп підсовує мені, наче Адаму в Раю, яблуко та каже: «З’їж». Із його рота, крізь запах «Орбіту» (соковитий кавун), пробивається стійкий аромат дешевого коньяку. «Пили вчора, – розумію я, – запивали колою».

– Не можу, – промовляю.

– Як?

– Мені завтра на роботу.

Його очі округлилися. Неозброєним оком було видно розчарування. Він дістав із кишені піджака візитівку та подав мені.

– Якщо передумаєш, дзвони. Але май на увазі, пропозиція дійсна сьогодні до вісімнадцятої. А! Зачекай, – він вирвав у мене з рук візитівку, замалював кульковою ручкою номер телефону та на звороті написав новий. Я встиг прочитати: член Спілки письменників України, чорним шрифтом на синьому фоні. – Той номер не дійсний. Дзвони на цей, якщо що… – знову віддав мені клаптик того синього паперу. Я засунув його в кишеню. Дістав цигарки. Джонні попросив одну. Ми закурили.

Джонні смакував нікотин. Дивився десь повз, на тротуар, де туди-сюди ходили юні бібліотекарші. «Не ті роки вже», – подумав я. Він зробив одну тужливу затяжку, другу. Дим випускав носом.

Джонні, тебе добряче потріпало життя. Де твоя Ванесса Параді? Вона чекає тебе? Ні!? Чи граєш ти у своєму супер-пупер гурті Hollywood Vampires?

Роки беруть своє та цей джип, цей чорний грьобаний джип – остання твоя надія. Питання, що не потребують відповідей: Скільки у тебе книг? Про що ти пишеш? Для кого? Думки димом снують навколо мене. Я хотів щось йому сказати, підбадьорити, покласти руку на плече, дати ще одну сигарету, адже не кожного дня їх у тебе «стріляють» члени Спілки письменників України. Він міг би бути класиком, але десь-колись звернув не туди.

Хоча, можливо, так і є: переді мною класик укрсучліту, але я не знаю його імені, та в мене є його візитівка, але номер на ній не дійсний, та він написав інший, а це значить, що справи йдуть геть кепсько, адже він не може надрукувати нові, із новим номером.

Він кидає недопалок собі під ноги, хоча урна у двох метрах від нас, стає на фільтр підошвою своїх сандалів й каже:

– Ходімо, я тебе з усіма познайомлю.

Ми зайшли в середину бібліотеки. Він, як провідник у цей світ, – попереду, я – позаду.

Іду й поглядом шукаю свого видавця, який кудись утік та явних ознаків його перебування тут немає.

Джонні поздоровався з одним пенсіонером, потім – із другим. Вони радо усміхались один одному, обмінювалися жартами та похвалами, а коли попрощалися й Джонні відійшов трохи далі, то прошипів собі під ніс купу матюків, а потім, глянувши на мене, обізвав першого пенсіонера п*даром.
«Спілка письменників України», – подумав я.

«Точно», – подумав знову та усміхнувся. Це все, що потрібно мені знати про цей світ.

Джонні вживався в роль Капітана Джека Горобця. Він інтелігентно облітав ряди з книгами. Ішов далі й далі вглиб цього пекла, обіймався з колегами по цеху, вслухався в чутки та активно коментував відсутніх поруч поетів та прозаїків. Матюкався щиро з надривом.

І тут я побачив його – видавець стояв із гордо піднятим підборіддям у компанії кількох жінок, жестикулював руками над головою, трусив книгами та сміявся. Вставна щелепа трималася міцно.
Я сказав Джонні, що відійду на хвилинку. Той ствердно кивнув головою. «Іди, – мовляв, – я тебе відпускаю». І я пішов.

– До 18 години, – крикнув мені у спину.

– Ага!

– Я вибачаюся, – сказав, – можна Вас на хвилинку?

Видавець глянув на мене.

– Так, звісно… шо треба?

– Ви обіцяли книги привезти…

– Так-так. Привіз. А ви хто?

– Олег Туратура.

– Можеш через годинку знайти мене?

– Ні, не можу. Я і так, як йолоп, стояв на вулиці та чекав години дві.

– Але ж слухай, тут таке діло…

– Просто віддайте мені мої книги. Я багато не прошу.

– Я пам’ятаю.

– Так зробіть це.

– Розумієш…

– Я не хочу нічого розуміти. Віддайте, і я піду.

Жінки переглянулися між собою. Видавець глянув на них, на мене, знову на жінок. Імідж ловеласа, як життя сантехніка Супер Маріо у грі, опускалося до нуля. Він був злий та не задоволений цією наглістю.

– Молодь, – сказав він, – не вміє чекати. – Дамочки, я вибачаюся. Ходімо, геній. Машина стоїть на вулиці.

Видавець одягнений у білу випрасувану сорочку, інтелігентні окуляри в чорній оправі, у нові, тільки з базару джинси. Він впевнений у собі чоловік. Іде повільно, наче жирний домашній кіт за котлетою. Це я – вуличний пес, що випадково забрів сюди та тепер не знає як вирватися. Так, я можу забити болт на усе. Просто послати під три чорти і втекти. Але я знаю, що скаже моя дівчина – вона часто це говорить: «Доведи справу до кінця». Ця фраза пульсує у моїй голові, і я іду слідом за ним.

Чорний із великим багажником джип припаркований в 300 метрах від входу в бібліотеку.

– Зрозумій мене правильно, – раптом почав він. – Твоя книга нікому н*х*й не потрібна, і якби партія не профінансувала її видання то… – він похитав головою, цмокнув язиком та сумно глянув на мене.

Я на ходу закурив. У синій пачці «Winston» залишилась одна сигарета.

– Слухай, Олег, її ніхто не буде читати. Ми віддаємо книги в сільські бібліотеки за контрактом із Міністерством культури України. Усі 500 примірників. Знаєш, що таке сільські бібліотеки? Не потрібно, не шукай в собі відповіді на це питання. Воно риторичне. Твої книги просто стоятимуть десь на полицях, а через десять років їх здадуть на макулатуру. Усе! Іншого не дано. Як тобі така інформація?

– Просто віддайте мені моїх 30 примірників.

– Думаєш, ти крутий? Мені 65 років, із них в книжковому бізнесі – 45. Я таки знаю про що говорю. Я бачив таких пердунів, як ти, – сотнями. Ви всі хворієте манією величі. Одягли собі на голови корони й все – королі світу.

Ми підійшли до автівки. Зупинилися.

– Я інколи жалкую, що Радянський Союз розвалився. І знаєш, чому?

– Чому?

– Вас, молодих і наглих, треба розстрілювати пачками.

Видавець шукав у кишенях ключі. Ніяк не міг нащупати їх. Аж раптом:

– Бл*ть, – сказав він – де мій рюкзак? Ключі там…

Він різко розвернувся та «кабанчиком» побіг до Одеської національної наукової бібліотеки.
Я стояв наче вкопаний. Сигарета диміла.

«Література, – думав я, – ти прекрасна своїми типажами».

Валерій Пузік

1 комментарий

Залишити коментар