Четвер, 18 липня

Бігти дистанцію головної історії

Я страшно захекався. Легені стиснуло, ніби тканеву шматину в кулаці. Череп пульсував, ніби по голові щосекунди періщили батагом. Ноги здавалися механізмом, який давно не змащували мастилом, і через це вони скреготіли та готові були в будь-яку мить розсипатися на шурупи, болти й інші деталі. На кутиках вуст виступила слина та перетворилася на густу плівку, прямо тобі як у приступі білої гарячки. Обличчя розчервонілося й виблискувало – це нормально, у мене завжди так, коли я світу білого не бачу через запал й азарт. На ногах вистрибнуло кілька болючих мозолів, і я впевнений, що й під час масажу в турецькій бані чи серед райського саду зможу про них згадати чітко й зі здриганням. І, здається, якісь із цих водянистих бульбашок уже встигли полопатися. Принаймні, у кедах щось почало чавкати. Чи, може, я був навіть у туфлях? У тісних і непомітно дірявих туфлях, які я так не полюбив із першого дня, коли мені їх купили батьки? Не пам’ятаю, чи в той день я взяв із собою в школу перезувачку на фізкультуру.

І я все ж таки прибіг першим! Хоч на останніх метрах мене ледь не догнав кремезний однокласник Саня. Подумати тільки, усього за кілька років після цього забігу десятка дванадцятирічних хлопчиків, в останніх класах, Саня став колотися, і мені трохи моторошно було тиснути в привітанні його напухлу руку. Але це вже зовсім інша історія. А в той день саме завдяки йому я примусив себе до фінального ривка.

Отже, саме після цього забігу виявилося, що у своїй школі, щонайменше з-поміж інших шестикласників, я найкраще бігав на середні дистанції. Шкільна система освіти не передбачала бігу на довгі дистанції, тому виявити ще щонайменше один свій талант я так і не зміг. Не зміг саме через недопрацьовки шкільної системи! Дозвольте мені думати саме так!

Пам’ятаю, після цього забігу наш двометровий учитель фізкультури не міг повірити в мій настільки високий результат. За кілька днів потому він зайшов у наш клас і повідомив, що спеціально перевірив результати цього нормативу в інших школах Луцька за кілька останніх років, і не знайшов кращого за мій. А ще мені здавалося, що цей наш вчитель, очевидно колишній баскетболіст, через свій зріст він був трохи уповільненим у розмовах. Через це, щоб пришвидшитися, він просто скорочував слова. Наприклад, замість: «Іди звідси!», він щоразу казав: «Ди вітс!». Ну, ми йшли. Благо, що він не казав: «Ди нах».

Тож, я пробіг ту дистанцію – 1,4 кілометри – за 5:34. Зараз, у дорослому віці, із довшими ногами, із більшим об’ємом легень, із вряди-годи системними тренуваннями я не можу пробігти цю дистанцію з тодішнім результатом, як би я не силувався. Навіть якби я десь відкопав би ті кляті туфлі й спробував би у них човгати стадіоном, не впевнений, що сягнув би таких олімпійських вершин швидкості.
Бо вже давненько, на якомусь непомітно профуканому етапі життя, мої внутрішні Усейн Болт і Мо Фара вибігли прямо з мене світ за очі. І, напевно, досі тікають від такого господаря, як я. Точніше, від моєї природної вайлуватості та немусовості. Упс, не буду більше вголос себе ганити, а то ще й внутрішній Біл Гейтс протиснеться геть із черепної коробки. Хоча, ніде правди діти, балериною я теж уже не стану. Піду змирюся із цим у паніці.

А такий хороший результат став можливий тому, що перед цим забігом, перед першою чвертю навчання я все літо прогасав, ніби вкушений скаженим псом, у маминому селі, у бабусі й дідуся. Бігав, де тільки можна: величезним зеленим лугом по ромашках і будяках, розлогими жовтими полями по кротячих норах і колючій стерні, сірими дорогами по калюжах і щебеню. І бігав майже завжди босий, так було вільно й комфортно. А одного разу я біг переганяти стадо сільських корів із Сіножаті на Циган, і ненароком наступив голою ступнею на бджолу. Те, що вона мене вкусила, я виявив хвилин за 20. Шкіра на ногах товста, тому укус майже не набрякає. Але це вже зовсім інша історія.

Згодом, після того, як поступив у Київ в університет, я на довгі десять років забув про свої бігальні навики, про цей трепет від природної швидкості, про серотоніновий сплеск, який фонтанує в мізках, як якесь внутрішнє Гамма-випромінювання. Довгі десять років саморуйнування, лікувань, розпущеності, внутрішнього свавілля, але водночас світла, легкості, відкритості й поезії. А це вже теж зовсім інші історії.

Так. А куди ж прямує саме ця моя історія, а не відгалуження від неї? Вона спринтом несеться до мого рідного діда Йосипа, татового тата. Бо ця історія не про бігання, а про діда.

Я знову почав бігати незадовго до тридцятиліття. Після того, як у діда стався інсульт. Точніше, перший інсульт.

Після цієї раптової дідової хвороби я за першої-ліпшої нагоди приїхав до нього в гості з Києва в Луцьк. Ми з моїми батьками, братом та родиною дядька, у якого він жив, завітали до нього. Лікарі казали, що шансів обмаль. Але він був жвавий, щоправда, не вставав – його частково паралізувало. Ще пам’ятаю, був початок вересня, досі стояла спека, і ми піднімали діда та обмивали тіло, щоб йому було свіжіше.

А дід ще пробував мені читати польською мовою. Він із дитинства знав польську, бо народився на Холмщині, у селі Хмільки, які зараз на території Люблінського воєводства. Це той дід, від якого в мене прізвище Коробчук. До речі, у тому ж селі були ще одні Коробчуки, один із яких під час Другої світової війни вивіз до Луцька Холмську ікону Божої Матері – одну з найбільших святинь Русі. А інший став мучеником – загинув від рук польських підпільних загонів. Чи є ті Коробчуки родичами моїх Коробчуків? Я глибоко досліджував це питання – нині мені не вистачає одного по-батькові, щоб підтвердити це. Але це вже також зовсім інша історія. Зовсім не про бігання.

Тож потім, після цієї гіркої та чуйної зустрічі з дідом, ми з братом поверталися додому повз стадіон. Ішли мовчки. Усередині все стискалося, як тканева шматина в кулаці. Треба було кудись спрямувати цю кипучу, тупу енергію безпорадності перед дідовою хворобою та її гнітючими перспективами. Я попросив брата почекати, а сам підійшов до стадіонної бігової доріжки – і побіг.

Я просто побіг. Не знав, скільки це триватиме. Не знав, скільки в мене буде сил. Але мій організм сам знав, що зараз це йому необхідно! І я не міг зупинитися. Мене несли ноги, із них повискакували болти та шурупи. Мене несла легкість повітря. Я не міг надихатися. Біг, щоб не плакати за дідом; біг, щоб перемкнути свої думки; біг, щоб загасити сум від побаченого; біг, щоб заспокоїтися. Але заспокоїтися не міг, тому біг ще дужче, швидше, щоб виснажити себе. Я гнав хвилин 30. Брат уже задовбався мене чекати на спортмайданчику. А я все натискав і натискав. Знав, що тіло саме підкаже, коли всі показники на приборах почнуть закипати та відмовляти.

У виснаженні від бігання будь-які думки вивітрюються на певний час. Через бігання всі додаткові думки відсіюються, як додаткові історії у цьому тексті. Залишається тільки найважливіше – дистанція перед тобою та завдання її подолати. Залишається тільки суть історії. Стає простіше.

І в певний момент я зупинився. Весь знищений цією пробіжкою. Але цілком спокійний за діда.

І я досі бігаю. Причина єдина – пам’ять про діда Йосипа. На честь померлих ми робимо іноді більше, ніж для своїх живих близьких. І це теж рятує нас, живих.

Згодом у діда стався другий інсульт, значно тяжчий. І відразу за цим – третій. Останні свої слова він сказав моєму двоюрідному брату Сергію: «Не повертай фрезу другою стороною!».

І помер. У тій же кімнаті, де ми його мили.

За кілька років Сергій пішов на війну та повернувся. Цілий. А вже після війни, у Луцьку, втратив на тартаку фалангу великого пальця. Фреза відрізала.

Мудрий дід Йосип був, знав, що казав. У нього самого не було двох пальців. Але про цю історію я розповім якось іншим разом. Як і всі інші, згадані тут. І вони будуть теж на його честь.

Павло Коробчук

Залишити коментар