Четвер, 18 липня

Загалом судових позовів, які так чи інакше стосуються націоналізації «ПриватБанку» більше 600. З одного боку, Мінфін як дійсний акціонер банку намагається притягти до відповідальності колишніх його власників: Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова. З іншого, ці ж колишні акціонери намагаються скасувати націоналізацію та повернути собі банк. При чому, якщо колишні власники роблять ставку на українське правосуддя, то Мінфін та нове керівництво «ПриватБанку» шукають правди в закордонних юрисдикціях, бо не сподіваються на неупереджений розгляд справи вітчизняними суддями. У численних судових сутичках кожна зі сторін вже отримала низку тактичних перемог та поразок, але до визначення остаточного переможця ще дуже далеко, та оскільки йдеться про банк, якому належить 35 % усього банківського ринку, головне – щоб ця ворожнеча не знищила фінансовий сектор України.

Між першим та другим турами президентських виборів колишні власники «ПриватБанку» отримали одразу кілька позитивних для них рішень: українські суди визнали незаконною націоналізацію банку, скасували перелік пов’язаних із банком осіб, визначених НБУ, та скасували угоди особистої поруки Коломойського за кредитами рефінансування НБУ. Враховуючи, що на той момент одіозні колишні власники не лише повернулися до України, але й розгорнули неабияку медійну активність, багато хто, навіть у дуже високих кабінетах, почав непокоїтися. І не дарма.

Чому «ПриватБанк» націоналізували

Легендарний «банкопад» трапився не через фінансову кризу, скоріше остання фінансова криза в Україні була настільки потужною саме через особливості українського банківського сектору на той момент, бо усі банки на ринку, за винятком банків з іноземним капіталом, мали ознаки кептивності. Тобто використовувалися кінцевими власниками цих банків для кредитування їх же бізнесів. Банки збирали гроші населення, кредитували компанії свої власників, звісно ці кредити не погашалися, компанії отримували нові кредити, для виплати старих, знову ж із грошей вкладників, потім ці кредити реструктуризовувалися, застави виводилися, бралися нові кредити та схема б продовжувала працювати, якби країну не охопила політична криза. Здоровий фінансовий сектор пережив би її із незначними втратами. Нездоровий – практично одразу опинився на межі краху, потягнувши за собою і всю економіку.

У 2015-му році НБУ констатував, що якщо грати за правилами, то виводити з ринку потрібно усі українські банки, бо жодному із них не вистачало капіталу. Тож «ПриватБанк» був не унікальним. Але він був найбільшим, саме тому його долі приділялося стільки уваги не лише з боку НБУ та КМУ, але й з боку МВФ та інших міжнародних партнерів України. Його виведення з ринку автоматично означало б банкрутство Фонду гарантування вкладів, бо коштів для виплат вкладникам не знайшлося б ані у фонді, ані у Держбюджеті. Крім того, «ПриватБанк» забезпечує левову частку платежів на ринку через власні термінали та обслуговує величезну кількість клієнтів-підприємців. На Заході про такі банки говорять «надто великий, аби впасти».

Цією ж логікою керувалися й Коломойський із Боголюбовим, відмовляючись виконувати план «оздоровлення» банку, розроблений для них в НБУ. Причому, зважаючи на розміри фінустанови, «ПриватБанку» регулятор дав більше часу, ніж решті банків, до того ж кілька разів робив «відстрочки», бо сподівався, що власники врешті візьмуться за голову та почнуть рятувати банк.

Власне «оздоровлення» передбачало, що в капіталі банку, з’являться реальні активи, а не «права вимоги на поставки майбутніх періодів», яких «ПриватБанк» на той момент уже накопичив на 142 млрд грн. Зараз колишні власники банку стверджують, що рішення НБУ не враховувати ці права вимоги в капіталі банку було політично мотивованим і приймалося виключно для того, щоб відібрати у них банк. Чи так це? Уявіть, що компанія взяла кредит під заставу, наприклад, елеватору. Кредит вона не повернула, банк забрав собі елеватор, продав його, покрив завдані кредитором збитки та вчасно розрахувався із вкладниками. А тепер уявіть, що компанія взяла й не повернула кредит, заставою у якому виступали права й вимоги на майбутні поставки зерна. Що робитиме банк із цими папірцями? Чи зможе взагалі знайти на них покупця, вчасно покрити збитки та розрахуватися із вкладниками? Насправді дивно, що НБУ та аудитори банку взагалі так довго закривали очі на наявність у його капіталі таких сумнівних застав.

Лише у вересні 2015-го, після проведеної діагностики, регулятор наполегливо порадив колишнім власникам вирішити проблеми із капіталом у банку. Кожен крок «програми оздоровлення» погоджувався НБУ із колишніми акціонерами і з лютого 2016-го вони мали б почати виконувати план докапіталізації. Але вже у серпні всі розуміли, що план не виконується та виконуватися не буде. Чи міг НБУ чекати далі, якщо за дев’ять місяців 2016-го чистий процентний дохід банку вже був від’ємним, тобто кредити в банку не обслуговувалися? Ні, зважаючи на кількість клієнтів банку й величезні системні ризики.

Чому націоналізація безальтернативна

Насправді, націоналізація ніколи не розглядалася як найкращий вихід із ситуації, хоча б тому, що присутність держави у банківському секторі на той момент уже була значною, бо їй належали «Укргазбанк», «Ощадбанк» та «Укрексімбанк», і це не наближало, а віддаляло банківську систему від нормальних ринкових практик. Крім того і в уряді, і у НБУ розуміли, що, націоналізуючи банк, вони наживають собі ворогів на все життя з-поміж доволі впливових в Україні осіб. Але насправді обирати було ні з чого, бо альтернативою націоналізації була ліквідація банку, який, нагадаємо, надто великий, щоб впасти.

Ліквідація «ПриватБанку», враховуючи кількість його клієнтів, зруйнувала б усю банківську систему та призвела до суттєвої економічної кризи. Ці питання неодноразово обговорювалися й з міжнародними партнерами України, і з власниками банку, і з очільниками держави. Висновок був один: націоналізація – менше зло для економіки. Так, після неї банк було докапіталізовано на 155 млрд грн, левова частка з яких – це державні цінні папери, а сама держава стала власницею половини банківської системи, що також є проблемою, але завдяки націоналізації банк вдалося зберегти та зробити знову прибутковим, співпраця із МВФ продовжилася, а банківський сектор уникнув чергових потрясінь.

Чи можна все переграти, як того бажають колишні власники? Навряд. По-перше, норми закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» прямо говорять, що після передачі акцій неплатоспроможного банку новому власникові їх повернення попереднім власникам неможливе, як до речі і сплата будь-яких компенсацій на їхню користь. По-друге, після того, як держава вийде з капіталу банку – вона забере внесені у нього акції, а в капіталі знову виникне «дірка» у 155 млрд грн, яку нові власники мають заповнити. Оскільки йдеться про дуже значну навіть для Коломойського із Боголюбовим суму, то, скоріш за все, зробити це миттєво вони не зможуть. Відповідно НБУ знову змушений буде визнати банк неплатоспроможнім і знову націоналізувати, аби уникнути його ліквідації. На цьому неодноразово наголошував НБУ, про це відомо й колишнім власникам банку, але вони продовжують намагання скасувати націоналізацію у судах, бо мають інші мотиви.

Сліпа й не сліпа Феміда

Судові процеси в Україні щодо націоналізації закриті на вимогу юристів Коломойського і на радість суддям, які ведуть ці справи. Оскільки розголошувати до яких висновків та чому прийшов той чи інший суд у процесі розгляду не можна, важко й оцінити неупередженість самих суддів. Утім, крихти вже прийнятих рішень в Україні, які просочилися у ЗМІ, – найкраще пояснення, чому нинішнє керівництво «ПриватБанку» та Мінфін, як акціонер банку, шукають правди в інших країнах.

Українські суди скасовують рішення НБУ про перевірку в «ПриватБанку», яка лягла в основу націоналізації, відміняють визначений регулятором перелік пов’язаних із банком осіб, беруться самотужки оцінювати правильність визначення кредитних ризиків та необхідність формування резервів під видані банком кредити (що взагалі за межами суддівської компетенції і вимагає залучення сторонніх експертів), розривають договори особистої поруки за кредитами рефінансування. Поки що держава впевнено перемагає лише, коли справи доходять до Верховного суду, а до цього систематично зазнає поразок, які інакше як упередженістю суддів пояснити важко. І єдина мета, чому колишні власники банку розпочали активний судовий наступ в Україні – це увійти в переговорний процес із державою та відкликати позови Приватбанку проти них у інших юрисдикціях. Саме це справжня ціль Коломойського та Боголюбова, а не бажання повернути собі банк, отримати якісь компенсації або банально помститися.

Наразі у інших юрисдикціях розглядаються чотири позови проти колишніх акціонерів банку: у Лондоні банк намагається притягти їх до відповідальності за завдані збитки, у Женеві – повернути заборгованість у 9 млрд грн за кредитами рефінансування, виданими під особисту поруку Коломойського, на Кіпрі – оскаржити дії колишнього аудитора банку PricewaterhouseCoopers, який упродовж 2013 – 2015 років не помічав проблемність банку, а у США – довести участь колишніх власників у схемах із відмивання виведених із «ПриватБанку» грошей. Матеріали останнього позову, на відміну від попередніх, ‒ публічні, в них на 100 сторінках описуються схеми, за якими компанії Коломойського та Боголюбова брали кредити в «ПриватБанку» для фінансування поточної діяльності, натомість кредитні кошти одразу виводилися на інші рахунки та направлялися у США до компаній, які також пов’язані із Коломойським та Боголюбовим, а потім ці компанії витрачали отримані кошти на купівлю нерухомості та підприємств. Звинувачення дуже серйозні, а за даними американських ЗМІ, на додачу до них щодо фактів відмивання коштів Коломойським та Боголюбовим у США розпочато розслідування ФБР. Але швидким процес у США не буде, і триватиме мінімум 18 місяців.

Цього цілком достатньо для того, аби колишні власники банку розпочали широкомасштабну кампанію із повернення собі банку, який ініціював ці позови та єдиний може їх забрати, а сумнівні рішення українських судів мають їм у цьому допомогти. Та найбільшу ставку колишні власники банку роблять на свою близькість до новообраного президента та очільника його Адміністрації. Саме від цих людей буде залежати: чи піде держава на перемовини із Коломойським та Боголюбовим щодо скасування націоналізації та чи сприятиме розслідуванню, розпочатому у США. На жаль, поки що прогнози щодо готовності команди Зеленського відстоювати інтереси України, а не його бізнес-друзів, невтішні. Навряд на Банковій усвідомлюють, що допоки пристрасті навколо «ПриватБанку» не вщухнуть, ризики для усієї фінансової системи зберігаються. Наприкінці травня, коли українські суди одне за одним приймали рішення на користь колишніх акціонерів, клієнти вивели із «ПриватБанку» впродовж кількох днів майже 4 млрд грн. Страшно уявити, що буде, коли банк почнуть «повертати». А якщо хитнеться «ПриватБанк» – хитнеться і весь банківський сектор.

Текст: Валентина Ющенко

Залишити коментар