Вівторок, 15 жовтня

Навчи їх усміхатися

Ще рік тому я собі думала, що найгірший спосіб пересування – це наші древні поєздатиє поєзда, самиє, як то кажуть, поєздатиє в мірє. Ті самі, де бруд не відмивається, запах непозбувний, як бентега, а уявити собі процес прання сірої білизни – це як сходити на п’єсу посільнєє Фауста Гьоте. Ну не було в мене кращого мірила жахливості, ніж старорежимні потяги – літаю-бо я з Штатів не на Київ, а на Будапешт, і якраз тому, що з Києва до рідного Ужгорода мусила би ще витримати 18 годин дороги на поєздатому, а стільки я, пробачте, не вип’ю, не дав Бог такого здоров’я. А з Будапешта це лише кілька годин дороги, і то автом, тобто шатлом. Але цього літа довелося мені кілька разів скористатися вітчизняними авіалініями, назвемо їх Середньостатистичні Авіалінії України, і ці лінії мене трохи приголомшили, так само, як і вітчизняні аеропорти. Розумію, що даремно я так, що є на світі країни бідніші, авіалінії проблемніші, але, бачите, тут ще багато чого залежить від рівня амбіцій. А ми ж народ амбітний, попри негаразди.

Аеропортів мені довелося побачити аж три, один із них столичний; тут, у принципі, не дуже є про що розповідати, окрім того, що в деяких із них методи проходження безпеки мають виразно в’язничний присмак.

Узагалі, з аеропортами складно. Свого часу мене дуже вразила статистика – виявляється, лише вісім відсотків земного населення має доступ до цього методу пересування. Тому, в певному сенсі, мої нарікання – це нарікання привілейованого. До того ж, в усіх країнах зараз перельоти включають у себе елемент шмону – на предмет зброї або вибухівки, і тут уже ми не одні такі прискіпливі. Як там казав Зигмунт Бауман: чим більше ми вибудовуємо бар’єрів і стін, тим у меншій безпеці ми почуваємося.

Але все ж є певні нюанси, які не є глобальними або обов’язковими, але, тим не менше, слугують для нас своєрідною візитівкою у світі. Цього разу я мала досить цікаве поле для спостереження. Уже біля самого входу в літак наші доблесні працівники авіаліній вирішили перевірити, чи всі пасажири дотримуються правил щодо кількості та ваги багажу. Тут оце «вирішили» якраз не випадкове: хоча лоу-кости переважно дуже уважні в цьому питанні, вітчизняний лоу-кост (чи що то воно таке ці Середньостатистичні Авіалінії – бо так одразу й не зрозуміло) це робить вряди-годи й безсистемно. Уже в черзі на посадку в літак (неорганізовану, звісно, ну бо як же інакше) іноземці, а набралося їх на той літак досить багато, почали доволі голосно обурюватися: мовляв, правила до ладу не прописані, на один рейс пускають хоч із слоном у торбі, а на інший – ні, ну і так далі. Я переважно не дуже-то дослухаюся до таких речей, частково тому, що плекаю своє інкогніто, але якось так сталося, що я встряла, хоч і коротко, у ту розмову.

Літня пара, дві жінки, одна з них із дітьми-підлітками, і чоловік із скрипкою у футлярі (якраз цю нещасну скрипку, за перевезення якої було, до того ж, заплачено, намагалися не пустити на літак) намагалися з’ясувати, чому ж ці Середньостатистичні Авіалінії такі, пробачте, хрінові. У них не дуже виходило, і пояснити агресію дівчини, яка бігала з картковим терміналом від одного пасажира до іншого, вимагаючи сплатити те, що й так уже було переважно оплачене, їм не дуже-то вдавалося.

«Уявіть собі, вони зовсім не усміхаються! Що це за народ такий, що не вміє усміхатися! – от тому нам у них так важко…»

Ну, тут я не витримала:

«Та ні, – кажу, – зачіпає вас не відсутність усмішки, а відсутність проговорення дій».

В іноземців із грудей вирвалося колективне: «Еврика». Усі кинулися переказувати випадки з історії взаємодії з нашими авіалініями, коли порпалися в торбі, не проговоривши обов’язкового тесту: «Пані, я зараз відкрию вашу торбу й буду перебирати ваші речі», наприклад. Ну такі вже вимоги етикету цих шмонів у просунутих світових аеропортах. Або коли тобі навіть не намагалися пояснити, чому треба підійти не до цього віконечка, а до он того, таким чином не надаючи інформації та перетворюючи дорослу людину, яка звикла себе поважати, на замороченого підлітка.

Я могла би розказати цим людям, що в нас таке панує навіть у закладах типу кав’ярень, куди наймають безпорадних офіціантів (як сказала класикиня: «Ми усі таборові») – в одній такій у Львові не встигла я поставити на столик свій піднос із чаєм (там було, до всього, самообслуговування), як дівчина в фартушку діловито заходилася переставляти мої чашки-ложки з підноса на стіл, бо, бачте, у них там на роздачі підноси закінчилися. На моє зауваження, що ці дії треба проговорювати («Вибачте, дозвольте я візьму ваш піднос, дякую»), дівчина німо стенула плечем (одним), глипнула на мене зизим оком радянського вахтера («Вас багато, а я одна») і… пішла собі. Прихопивши трофей, тобто піднос. Я спробувала знайти старшу зміни, аби розказати про інцидент, але мені в цьому відмовили, пояснивши, що весь менеджмент нині в Берліні на нараді. Погано уявляю собі, навіщо їм із таким підходом до бізнесу взагалі радитися, тим паче в Берліні, але то вже не моя справа.

Пригадую, як відсутність такого штибу речей вразила мене у Сполучених Штатах зразка середини дев’яностих. Я тоді із дивуванням виявила: аби вижити в тій країні, цілком достатньо було… вміти читати. Не було замовчування інформації, цих вічних «розвідок» від поліклінік до університетів, де в понурих коридорах не обов’язково висіли списки із послідовністю процедур чи то медичного, чи то адміністративного характеру. Не було несміливого стукання в кабінети іванівівановичів, аби просунути голову в щілину та запитати, так само несміливо, а де тут / а коли тут / а що тут. Насправді таке замовчування – це свідоме або несвідоме бажання влади, бодай якоїсь, у світі, де тобі без перебільшення загрожує все – і одразу. Говорити тихо, аби до тебе прислухалися, не говорити взагалі, аби тебе боялися.

Але тим часом компанія іноземців не вгавала. Гаразд, вони (тобто ми) не проговорюють канонічного тексту, який треба ословити, коли маєш до діла з чужим приватним простором, але все ж, чому вони не усміхаються? Невже не радіють життю?.. Що змушує їх кричати? Виявляти роздратування (за це останнє, типу там, закочені очі та бурмотіння на зразок :«Сто разів уже вам казав» клерка у багатьох західних країнах би просто звільнили за хамство: там це вважається найвищим виявом невихованості)? Корчити невдоволені гримаси?

«Може, це у них просто клімат суворий?» – поцікавилась одна із жінок.

«Чорнобиль вплинув?» – висловив припущення літній пан, тим остаточно знеохотивши мене продовжувати розмову далі. Я тільки за аналіз наслідків тоталітаризму, але я не люблю, коли люди обирають спрощення замість власне-аналізу.

…Коли ми нарешті зайшли в омріяний літак, нас зустріли дуже привітні стюардеси. Зрештою, занадто привітні. Вони – о диво! – усміхалися. Добре, що не зустрічали хлібом-сіллю й у віночках. Очевидно, це були компенсаторні стратегії, ясна річ, несвідомі, які авіакомпанія застосовувала до своїх ображених і наляканих пасажирів. Мовляв, це нічого, що щойно вас пошмонали наші німі працівники із блідими перекошеними обличчями, – працівники, які не реагували ні на яку приступну мову (на моє українське: «Прошу пояснити мені, що відбувається», мені відповіли поганою англійською у стилі «вот ду ю вонт фром мі», вочевидь, сприйнявши українську як одну із невідомих мов). Це нічого, бо ось зараз ці дівчатка вам усміхнуться, сонечко засяє, усі приниження забудуться, ну бо ось же, ви ж цього хотіли, усмішки, щедра міжнародна валюта, джерело насолоди, до якого довелося так довго повзти. Але ми уміємо й це: ласкаво просимо, велкам, ну і так далі.

Мені не йдеться у цій колонці про власний комфорт – я насправді не така вже й нетерпляча, можу з’їздити, куди мені треба, і поєздатими. Але я маю подвійну оптику людини, яка довго жила за кордоном – подвійну оптику та вже згадане інкогніто, потрібне мені для спостережень. Ця мала пригода дещо мені показала: якими нас бачать та до якого рівня нас розуміють ззовні. І вийшов якийсь портрет стародавнього скіфа – неусміхнена нація на землі зі складним кліматом (звідки вони це взяли?) і Чорнобилем (от уже воістину серіал вчасно підсобив, нічого не скажеш). Скіф вигадав собі карго-культ – побудував таку собі начебто державу, а на ній залізницю й цивільну авіацію, але при цьому скіф не знає елементарних кодів поведінки, потрібних для того, аби дійсно стати членом клубу. От клуб і вигадує один стереотип за іншим, так що вже справді хочеться тицьнути цих безпорадних вигадників носом у підручник із постколоніальних студій: ну не можуть люди видобути із себе вірус тоталітаризму так швидко – це живуча річ, не можуть вони «насолоджуватися життям» у той же спосіб, що й небиті.

… А що ж усмішка? А усмішка, виходить, дієва лише тоді, коли вона у правильному контексті. А якщо контекст – сам по собі, а вона – сама по собі, то у кращому разі вийде Чеширський кіт із казки Льюїса Керолла. У гіршому ж – вийдуть от такі Середньостатистичні Авіалінії, загадка для не дуже допитливого іноземця, який відповість собі на власні запитання, як сам захоче.

Оксана Луцишина

1 комментарий

  1. Дуже дивно читати про «компенсування» посмішок стюардесами. Дуже дивно. Адже ті співробітники що бігають та збирають гроші — не співробітники авіаліній, а хендлінгової компанії. Тому відгук про авіакомпанію у вашому випадку починається з моменту привітання стюардесами; до того це все стосується інших людей.

Залишити коментар