П'ятниця, 20 вересня

11 липня ВР прийняла в першому читанні гучний законопроєкт № 6607. А водночас – і № 6449. Обидва законопроєкти стосуються відповідальності за сексуальні злочини проти дітей, однак містять взаємовиключні норми. Наприклад, № 6607 пропонує відкритий реєстр педофілів та добровільну кастрацію, а № 6649 – у точності навпаки. Різняться й санкції за вказані злочини. Вишенка на торті – заява заступника міністра внутрішніх справ Вадима Трояна: «Я пропоную прийняти обидва законопроєкти, а Вищій Конституційний суд нехай вирішує, який закон працюватиме»…

Читати страшні новини дуже важко. Збурене суспільство шукає винних і намагається зрозуміти, як убезпечити дітей. Однак, намагаючись захистити дитину, на жаль, ми часто так порушуємо її права, що робимо в результаті тільки гірше.

Уряд же, здається, працювати з проблемою системно і злагоджено зовсім не готовий. Хоча нормативні й законодавчі документи сьогодні приймають дуже масово, загубитися в них легко не те що громадянам, а й самим чиновникам, які зобов’язані їх виконувати. І це не дивно: те, що має працювати послідовно й бути структурованим, фактично дуже часто незв’язне та суперечливе. Достовірна статистика відсутня. Система органів, до компетенції яких належить захист прав дитини та надання соціальних послуг, послаблена. Рівень укомплектованості кадрами служб у справах дітей та центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді вкрай низький. Механізм соціального замовлення відсутній. Фахівців – соціальних працівників, психологів, педагогів, поліцейських, медиків – бракує. На практиці досить часто виникають питання щодо вчасного виявлення жорстокого поводження з дитиною та можливості належного реагування на таку ситуацію – відсутня міжвідомча взаємодія, а без цього виявити проблеми або ухвалити оперативні рішення вкрай складно.

У 90-х ми пережили явище, коли діти були викинуті на вулиці. Сьогоднішнє попелище замість соціальної політики в Україні призвело до безпритульності домашньої, і дуже часто діти опиняються в небезпеці вдома.

Начебто проблемі мав би зарадити прийнятий півтора роки тому закон про запобігання домашньому насильству, який набрав чинності 11 січня 2019 року. Роль центрального уповноваженого з питань запобігання та протидії домашньому насильству та жорстокому поводженню з дітьми відіграє Мінсоцполітики, а конкретніше – ці питання знаходяться у сфері повноважень заступниці міністра Наталії Федорович.

Однак не все так просто. І через те що для реалізації закону додаткові посади поки що введені тільки в Києві (планують в Одесі). І більшою мірою через розпорошеність зон відповідальності. Велика частина теми насильства, зокрема й домашнього, – на жаль, діти. Але за них у Мінсоцполітики відповідає заступниця з питань євроінтеграції Олександра Чуркіна.

Коли питання розірвані, від недоліків міжвідомчої взаємодії та внутрішніх неузгодженостей завжди страждає тема. І є відчуття, що навіть у законі про домашнє насильство діти з’явилися не дуже природним шляхом і не спочатку. «Це правда, – говорить Наталія Федорович. – Блок по дітях допрацьовували вже в парламентському Комітеті сім’ї та молоді між першим і другим читанням. Було внесено понад 500 правок.

Ми зробили вже низку підзаконних актів (зокрема про механізм міжвідомчої взаємодії – якою має бути реакція і взаємодія міністерств і відомств на центральному, регіональному й місцевому рівнях), однак я бачу величезну проблему з тим, що поки що немає серйозного документа по дітях. А немає його, якщо дуже відверто, через обставини, які склалися в Мінсоцполітики: розподілений між двома заступниками функціонал і брак професіоналізму деяких працівників Міністерства, які при тому ще й мають великі амбіції.

Насправді відповідний механізм ми розробили ще в квітні минулого року, але не знайшли порозуміння, і змушені були вилучити з постанови цілий блок по дітях. На якомусь етапі прийняття Постанови Кабміну № 800 “Деякі питання соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі таких, що можуть загрожувати їх життю та здоров’ю” з неї був вилучений пункт про те, що питання фіксації повідомлень про насильство стосовно дітей, надання їм послуг, регламентується окремим документом. Це серйозно послабило подальшу роботу над урегулюванням цих питань.

З одного боку, є проблема недостатньої урегульованості питань, пов’язаних із захистом прав дітей, жертв домашнього насильства. З іншого – величезна некомпетентність працівників на місцевому і регіональному рівнях, яка, на мою думку, пов’язана з відсутністю контролю. Ми позбулися загального нагляду прокуратури – це ніби добре, бо йдемо до міжнародних стандартів. Однак ми не сказали, яким має бути механізм контролю».

Проте, весь блок питань, пов’язаних із сімейною політикою, мав би бути цілісним. Адже реформа деінституалізації – теж тема, тісно пов’язана з насильством. З одного боку, інтернати – це місця несвободи. Доведено, що дитині найкраще в сім’ї. З іншого – намагання за будь-яку ціну, нібито з добрих міркувань, повернути дитину в біологічну сім’ю, при цьому не надто з’ясовуючи обставини, часом призводить до дуже сумних випадків. Такий трапився в Житомирській області, коли батько вбив, а потім спалив тіло своєї п’ятирічної доньки. За кілька місяців перед тим дівчинку повернули в біологічну сім’ю з ДБСТ. Туди, звідки вилучили якраз через насильство…

Без аналізу причин смерті дитини, їх виявлення й усунення прогалин у законодавстві закликати до продовження ніяк не врегульованої нормативними актами деінституалізації як мінімум небезпечно для дітей. І для посадовців, бо діти гинуть. Однак чиновники не поспішають робити висновки. «Особиста скринька просто забита таким: «Влаштовувати дітей нікуди. Вимагають забрати з притулку. Діти зі статусом, підлітки. ПС/ДБСТ немає. Допоможіть», – ділиться на своїй сторінці у фейсбуці експертка з питань захисту прав дитини Людмила Волинець. – І тут же звіт області про те, що активно розформовують інтернати. З цієї ж області просять зберегти інтернат від розформування. Здоровий глузд десь загубився!»

«Запобігання насильству – це довгий процес, – вважає Наталія Федорович. – Він має говорити про зміну свідомості в суспільстві: самих людей (це найскладніше), чиновників і працівників бюджетних установ, які мали б реагувати. Запорука реалізації закону про домашнє насильство – постійна робота на всіх місцевих рівнях. Спеціалісти мають розглядати конкретні ситуації по насильству. Спочатку в них не буде відповідей на багато запитань. Я абсолютно свідома цього, і про це треба відверто говорити. Але відповіді можна знайти лише тоді, коли ставиш запитання, береш закон і підзаконні акти, дивишся, що там написано. І якщо не знаходиш, то звертаєшся у відповідні органи, в Міністерство, і кажеш: ці питання у нас не врегульовані. Однак я не чую запитань, коли раз на два тижні проводжу селектор із обласними й міськими управліннями, службами, центрами. І це означає, що люди не розглядають конкретних випадків, не бачать проблем. Так ми не зможемо відпрацювати якісні механізми.

Проблему насильства не можна розглядати окремо, вона комплексна, і реагування на неї теж має бути комплексним. Ст. 16 закону про запобігання домашньому насильству говорить про створення реєстру випадків насильства. Для мене важливо, щоб він був інтегрований у Єдину інформаційно-аналітичну систему Мінсоцполітики, яка нині створюється за підтримки Світового банку.

Цей реєстр – міжвідомча взаємодія. Ідея полягає в тому, що внесення інформації про випадок, наприклад, шкільним психологом, дасть можливість працівнику служби у справах дітей побачити й відреагувати негайно. Або працівнику поліції включити сім’ю в перелік таких, які, перевіривши підстави для цього, ймовірно, поставлять на профілактичний облік, щоб надалі з ними працювати й запобігти насильству.

На сьогодні від звернення в поліцію до початку роботи працівників системи з надання послуг минає три-чотири тижні».

«Добові зведення про загибель дітей, як з фронту», – пише на своїй сторінці у фейсбуці перший заступник голови Національної поліції В’ячеслав Аброськін, який активно закликав депутатів проголосувати за законопроєкт № 6607 щодо впровадження Єдиного реєстру осіб засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності малолітніх та посилення відповідальності за такі злочини.

«Не поспішайте плескати в долоні», – пише на своїй сторінці у фейсбуці правозахисник, директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін і перераховує суперечливі моменти законопроєкту. Зокрема, положення закону не зобов’язують керівників дитячих закладів перевіряти своїх співробітників у реєстрі. Він буде закритим і фактично повторюватиме вже наявні бази даних правоохоронних органів. «Діагнозу “педофіл” немає, ставити його нема кому. Відповідно, не буде кому виступати в судах і працювати на місцях, оцінюючи ризики повторного злочину. «І найсумніше – цей закон направлений на блукаючого по вулиці “секс-хижака”, у той час як більшість випадків педофілії відбувається в сім’ї та в інтернеті. Однак про те, як має будуватися робота щодо запобігання таким злочинам, хто і як має вчити дітей уникати ризиків, у законі – ані слова», – підсумовує правозахисник.

«Не вважаю законопроєкт № 6607 панацеєю, але підтримую, – пише Людмила Волинець. – Водночас мусимо розуміти, що серед тих, кому сьогодні 12-16 років, є такі, хто відчуває цей неприродний потяг, хто сам нещодавно став жертвою, а тепер формується як злочинець. Часто такі діти потрапляють у поле зору соціальних і правоохоронних фахівців і зазвичай чують від них: “Допригаєшся – посадимо”.

Попри те, що дитяча поліція у своїй англомовній назві “ювенальна превенція” містить поняття “профілактика”, цієї профілактики ніхто не здійснює. Нам не вистачає ґрунтовних українських досліджень щодо формування особи злочинця проти дітей. Бо нинішні ґвалтівники відвідували українську школу з виховною роботою; українські соціальні служби з тисячами соціальних послуг були на українських профілактичних обліках.

Не зрозуміємо, як ці всі державні послуги працюють на формування ненасильницької поведінки, – не варто чекати зменшення злочинів проти дітей.

Потрібно не тільки кастрацію злочинців запроваджувати, а ще й на потреби людини, яка формується як злочинець, реагувати. На потреби не вчиняти небезпечне для людей.

Сьогодні про проблеми дітей кандидати в народні депутати притомно не говорять. А після виборів тим більше не говоритимуть».

Однак, соціальна політика передбачає не лише виплати, а й попередження ситуацій, ефективні й адекватні рішення. Вона має вестися завжди, а не лише за кілька місяців перед виборами й не лише в частині виплати матеріальної допомоги.

«Усі погоджуються, що безпека дітей і захист їхніх прав мають стати пріоритетом. Однак тема не цікава політикам. Передвиборчі програми партій про соціальну політику говорять фрагментарно, примітивно, лозунгами. Написано “що”, але “хто” і “як” – невідомо», – пише на своїй сторінці у фейсбуці голова правління «Української мережі за права дитини» і національна програмна директорка «SOS Дитячі містечка України» Дар’я Касьянова.

І від розуміння, що до закриття кровоточивих «дірок» у законодавстві та в свідомості ще надто далеко, часом опускаються руки. Чи варто чекати добрих новин?

Текст: Ганна Дрозд

3 комментария

  1. Володимир on

    Це ж треба написати стільки речень і всі пусті….
    Будь яке насильство і інші злочини зростають в арифметичній прогресії виключно на грунті економічних проблем і низького рівня життя .
    І помідьте всяка падла в ВР, АП і КМ бореться то з насильством, то з контрабандою то з тютюном чи горілкою і ніяка падла в тій же ВР, АП і КМ не скаже і нічого не робить чоб хоч якось скоротити розрив в середній заробітній платі близько 300 доларів в Україні до хоча б 1000 доларів.
    І ніяка падла в ВР, АП і КМ не хоче признати за собою злочин в сучасному геноциді українців.
    Їм зручно і ЗМІ також зручно акцентувати, вирізати з контексту інформацію про якісь окремі випадки і нагнітати ситуацію…, подивлячись новини за останніх три місяці у світі скажуть, що українці тільки те і роблять, що когось гвалтують…

    • Згодна, що багато бід у нас від того, що люди не можуть елементарно заробити собі на прожиття. Але! Давайте-таки не будемо змішувати мухи з котлетами. Можна зрозуміти, що людина, у якої немає грошей, піде красти. Проте як у такому разі зрозуміти те, що зневірена в житті людина, якщо це нормальна людина, а не збоченець, почне гвалтувати дитину? Ба, навіть не гвалтувати, а тільки схиляти до сексуальних дій? Як таке неподобство залежить від кількості грошей у гаманці?

  2. Олег Гладун on

    А чому ніхто на говорить про захист прав дітей в об’єднаних громадах. В багатьох громадах ще немає фахівців з захисту прав дітей, а по нормам законодавства вони повинні бути з самого початку створення громади, тому що відповідальність за захист прав дітей покладена на голову цієї громади. Це дуже велика проблема і її треба вирішувати негайно !!!

Залишити коментар