Субота, 7 грудня

ОМКФ: повернення додому, шкіряне безумство й свідки Путіна

У понеділок, на четвертий фестивальний день, у Міжнародному конкурсі ОМКФ настав один із найважливіших моментів: відбулася прем’єра дебюту 27-річного Нарімана Алієва «Додому» (Evge).

Алієв народився в кримському селі Петрівка в 1992 році. Навчався на режисера в приватному «Інституті екранних мистецтв» та Київському національному університеті театру, кіна й телебачення імені Карпенка-Карого. Співзасновник організації молодих кінематографістів «Сучасне українське кіно» (СУК). У професію увійшов із «Кримськими історіями» – короткометражним триптихом, знятим на півострові: «Повернутися на світанку» (2013), «Тебе люблю» (2014), «Без тебе» (2015). «Без тебе» був відібраний у конкурс Generation 14+ в Берліні, а «Додому» – у конкурс Каннського фестивалю «Особливий погляд».

Матеріал для сюжетів Алієва – традиційна кримськотатарська сім’я в стані кризи. У «Додому» смерть Назіма Бекирова, добровольця, полеглого в ООС на Донбасі, зводить давно розсварених сина й батька – Аліма (Ремзі Білялов) і Мустафу (Ахтем Сеітаблаєв). Батько хоче повернути молодшого до Криму, де вже побудований будинок, а старшого – поховати в рідній землі. Алім приєднується до поїздки не цілком по своїй волі.

ОМКФ: повернення додому, шкіряне безумство й свідки Путіна

Кадр із фільму «Додому»

Сеітаблаєв відштовхується від звичного для себе амплуа крутого бійця, почасти навіть домашнього тирана, щоб отримати ближче до фіналу відчутно глибший образ згасаючого патріарха, котрого гризуть невиліковна хвороба й провина перед синами. Алім – бунтар за велінням віку; тим болісніше, страшніше його різке дорослішання. Білялов – непрофесіонал, і все ж, нехай інстинктивно, знаходить потрібні інтонації. Проте Алієв упустив би свій дебют, якби зосередився тільки на родинному розбраті.

Внутрішня свобода приходить до Аліма як усвідомлення того, що вся ця неможлива й необхідна мандрівка було для нього не просто ініціацією в стан дорослих, а прийняттям набагато тяжчої та вищої ролі, яка вже не під силу батькові. Фізика сімейних сварок і примирень стає метафізикою роду, а також – протистоянням прокляттю історії, яке знову наздоганяє Аліма, Мустафу, весь їхній народ.

Усе, що в них залишається – віра і світанок.

Живими або мертвими: додому.

Ще один фільм з останніх Канн (програма «Двотижневик режисерів») «Оленяча шкіра» (Le daim, режисер – Кантен Дюпйо) є взірецем цілковито інакшого кіна: підривного, безмежно уїдливого, по-декартівськи раціонального, при тому густо замішаного на психоаналізі. Мабуть, тільки французька кіношкола з її сюрреалістичним минулим могла породити щось подібне.

ОМКФ: повернення додому, шкіряне безумство й свідки Путіна

Кадр із фільму «Оленяча шкіра»

Жан Дюжарден, відомий за оскароносною картиною «Артист», грає такого собі 44-річного Жоржа. Цей Жорж нудиться впорядкованим буржуазним життям, тому одного дня тікає в глибоку провінцію, де купує дорогущу замшеву куртку, про яку давно мріяв. Дуже швидко нова річ стає альтер-его героя. Він розмовляє з нею. Знімає про неї фільм. А потім вона, куртка, починає наказувати вбивати тих, хто носить інші куртки. Щоб у світі залишилася тільки вона єдина.

Ця дотепна й страшнувата комедія просякнута духом Луїса Бунюеля, але не є мавпуванням. Завдяки таким роботам згадуєш, що кіно – це все ж розвага, але й розвага може бути цілком авангардним викликом.

Певний сюр притаманний і фільму, що завершував фестивальний день. Назва «Свідки Путіна» – це щось апокаліптичне й іронічне водночас. Путін постає в ролі такого собі божка, який потребує для свого звеличення відданих клевретів.

Автор картини, документаліст українського походження Віталій Манський – і сам був одним із них, коли в 2001 році випустив цілком компліментарну картину «Путін. Високосний рік».

Дія «Свідків» починається 31 грудня 1999 року, із телезвернення Бориса Єльцина, у якому той оголосив про передачу повноважень виконувачу обов’язків президента Володимиру Путіну. Подальший сюжет – поєднання двох хронік: напівофіційної з життя Путіна та суто родинної, знятої в квартирі Єльцина.

ОМКФ: повернення додому, шкіряне безумство й свідки Путіна

Кадр із фільму «Свідки Путіна»

Ось Путін провідує свою колишню вчительку, ось неформально спілкується в своєму передвиборчому штабі, зустрічається з Тоні Блером, відвідує місце теракту. Цікавіше, утім, інше – тотальний ентузіазм, із яким перемогу Путіна в 2000 році зустрічають що в оселі Єльцина, що в передвиборчому штабі. В останньому Манський показує й називає поіменно Лесіна, Павловського, Суркова, Чубайса, Касьянова, Швидкого, Юмашева, Дмитра Медведєва. Майже всі вони давно відсторонені від влади, перейшли в опозицію, дехто загинув за нез’ясованих обставин. І коли дивишся зараз на цей пістрявий збір лібералів, демократів, антикомуністів, колишніх дисидентів, то знову й знову питаєш себе: невже вони вірили, що цей низькорослий гебешник коритиметься їхнім настановам до переможного кінця?

Судячи з усього – таки переконали самих себе. Собі на горе.

Але фінал фільму фіксується не на свідках, а на народові. На звичайних росіян та росіянках на вулиці. Манський довго водить камерою по їхнім обличчям.

Народ німує.

Як завжди.

Далі буде.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com

Залишити коментар