П'ятниця, 18 жовтня

ОМКФ: українське кіно як сенсація і факт

Є одна банальність, яка, мов та остання соломинка, спадає на думку в ситуації тривалої кризи: сподівання на перехід кількості в якість.

Це безпосередньо стосується вітчизняного кіна. Спочатку його не було як такого; потім його почали фінансувати, тож із кількістю все налагодилося – 25-30 повнометражних фільмів на рік. Але далі справа не йшла. Траплялися поодинокі удачі, проте назагал цей сталий потік майже нічого не давав ані глядацькому серцю, ані сінефільському уму.

Одеський кінофестиваль у цьому сенсі є гарним моментом для контрольних замірів: проходить у середині літа, вже після більшості великих європейських кінофорумів і завершення осінньо-весняного сезону. Окремий Національний конкурс дозволяє доволі точно оцінити стан нашої кіноіндустрії.

Цьогоріч у цій секції показали п’ять повнометражних і 10 короткометражних фільмів.

Короткометражки – це зазвичай заявка на майбутнє: вони свідчать не так про рівень обдарованості, як про потенціал авторів і авторок. У цьому сенсі більшість режисерів секції, безумовно, цей потенціал мають. Найпомітнішим можна назвати Івана Орленка, який поставив перед собою неабияке завдання – екранізувати незавершене оповідання Франца Кафки «У нашій синагозі». За сюжетом хлопчик намагається розгадати, що за таємнича істота живе у синагозі, регулярно лякаючи жінок. У 19 чорно-білих хвилинах режисерові вдалося вмістити і кафкіанське відчуття абсурдності, і катастрофу Голокосту, і трагізм людського життя як такого. Вийшла скупа, точна й глибока новела – притому, що професійної кінорежисерської освіти в Івана немає.

Але, звісно, головна увага була прикута до повного метру. І без перебільшень можна сказати, що цьогорічний Національний конкурс був найсильнішим за весь час існування ОМКФ.

Мабуть, єдиною невдачею тут став «Східняк» (режисер Андрій Іванюк). Задум тут гарний: показати звичайний дeнь рядових військовослужбовців, які у хаосі прифронтової зони намагаються знайти свого взводного, аби через нього здобути матеріали для укріплення позиції – інакше всі загинуть при першому ж обстрілі. «Східняка», кремезного дядька на прізвисько Борода, грає театральний ветеран Богдан Бенюк, напарника Бороди – галицького інтелігента «Режисера» – Анатолій Максимюк. 

Власне, Іванюк, чиїм альтер-его і є «Режисер», екранізував власні спогади про фронт, але зробив це не надто переконливо. Актори весь час зриваються на награно-театральний крик, на кепський пафос. Оцієї театральщини на межі фальшу надміром і в діалогах, і в ситуаціях; самовіддана робота Бенюка цього, на жаль, не компенсує. Це вже не кажучи про режисерські й сценарні нестиковки. На жаль, «Східняк» лишився зразком поганого втілення хорошої ідеї.

Жанр взагалі – одне з найслабших місць нашої кіноіндустрії. Тому щодо прем’єри іншої військової драми – «U311 “Черкаси”» (Тимур Ященко, Україна-Польща) особисто я мав серйозні побоювання, тим паче що ходили чутки про кілька невдалих версій режисерського монтажу та інші труднощі.

Кадр із фільму «U311 “Черкаси”»

Фільм ґрунтовано на реальних подіях. Як відомо, мінний тральщик «Черкаси» був останнім кораблем, який захопили російські окупанти в Криму навесні 2014 року. Головні герої – вимишлені, але в чомусь дуже типові. Мишко та Лев – хлопці з українського села. Мишко безпробудно пиячить, Лев – відлюдько. Служити на флот вони йдуть, аби втекти від сільської безнадії. Потрапляють на «Черкаси» і стають учасниками дійсно історичних подій. 

Перше, що хочеться відзначити, – це те, чого гостро бракує «Східняку» – акторську гру. Десятки акторів тримають точні кінематографічні типажі та грають не театрально, а саме кінематографічно – без криків і розмахування руками. Тим, хто займався кастингом у проект, треба дати окремий приз; але цим акторам ще й є що грати. Всі діалоги, всі ситуації – природні, повністю відповідають логіці персонажів. 

Для режисера було би дуже легко впасти в пропагандистський раж і здобути швидкий успіх у тої частини авдиторії, яка легко реагує на гучні фрази, тим паче що більшість його колег так і робить. Але Ященко уникнув спокуси, обравши стишений і від того ще більш драматичний фінал – єдино можливий у такій оповіді.

Не вважаючи це перебільшенням, скажу: це перше гідне ігрове кіно про українських військових.

Два документальних фільми конкурсу було зроблено за поширеним способом «мухи на стіні» – це коли режисер просто живе разом з героями й поступово стає цілковито непомітним для них зі своєю камерою.

Кадр із фільму «Тато – мамин брат»

«Тато – мамин брат» – перша режисерська робота оператора Вадима Ількова. Головний герой – богемний співак та художник Анатолій Бєлов. Його сестра має серйозний психічний розлад, тож Анатолій (чи радше Толік, як усі його називають) стає де-факто батьком своєї п’ятирічної племінниці. Отут і починається доволі фантасмагоричний сюжет про те, як богемний провокатор намагається виконувати цілковито незвичну для себе роль. Є герої – мрія будь-якого документаліста – достатньо наставити на них камеру, і далі вони вже все зроблять самі; Толік із них. Фільм Ількова лишає певне відчуття незавершеності, проте, спостерігаючи за настільки артистичним протагоністом, режисер ще й створює свого роду «додану вартість» – спонукає до роздумів на тему розподілу гендерних ролей, ставлення до людей з інвалідністю й умовності інституту родини як такої.

Англійська назва стрічки «Панорама» (Україна-Польща) – Projectionist, тобто «Кіномеханік» – здається більш точною. Спочатку режисер Юрій Шилов, один зі співзасновників групи «СУК» («Сучасне українське кіно»), зробив документальну короткометражку «Панорама» про кіномеханіка Валентина, який 44 роки працює в однойменному київському кінотеатрі, та його кума й колегу Володю, що пропрацював там же не набагато менше. Поки Шилов шукав гроші на повнометражну версію, у «Панорамі» трапилася пожежа, Валентин втратив роботу, а потім перший у СРСР панорамний кінотеатр взагалі закрився.

Кадр із фільму «Панорама»

Перша половина картини майже цілковито розгортається в кінотеатрі та у Валентина вдома, де кіномеханік доглядає за немічною бабусею. Проекційна та суміжні виробничі приміщення – наочна ілюстрація тези про роботу як життя: тут стрижуться, танцюють, випивають, святкують дні народження й Новий рік, бігають напівоголені дівчата та літають міцні слівця. Валентин, якого всі чомусь звуть Вітею, – веселун і дотепник, не втрачає бадьорості навіть у найскрутніших ситуаціях. 

Юрію вдалося правильно опрацювати матеріал, розділивши картину на дві частини – до та після звільнення – цілковито різні за ритмом і настроєм. У підсумку вийшов щемкий подвійний портрет – кінотеатру й кіномеханіка, приреченого будинку й розгубленої людини. У фіналі, коли Володя несподівано починає танцювати під стрімку кітчеву мелодію, Шилов осягає практично муратівського рівня трагікомізму.

«Мої думки тихі» ще одного учасника «СУКу» – Антоніо Лукіча – завершували Національний конкурс. Тиждень тому, на Карловському фестивалі, картину відзначили спеціальним призом журі конкурсу «На Схід від Заходу». В Одесі ж фільм Лукіча здобув приз ФІПРЕСІ.

Фільм створений студією Toy Cinema за підтримки Держкіно. Зйомки проходили в Києві, у Карпатах і на Закарпатті.

 «Мої думки тихі» – про 25-річного звукорежисера й композитора Вадима (Андрій Лідаговський), який, будучи доволі асоціальним, не маючи певної роботи, намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена треба записати голоси закарпатських тварин, а, головне – спів рідкісної, майже міфологічної птахи: рахівського крижня, або крижня метушливого. Проте в хід експедиції раптом втручається мати героя (відома українська акторка Ірма Вітовська-Ванца).

Кадр із фільму «Мої думки тихі»

Перше, що треба сказати: це комедія. Друге й майже неймовірне – це комедія смішна, причому смішна до кольків. Перші 20 хвилин регіт у залі стоїть безперервно. Герой, який за весь фільм жодного разу не змінює серйозного і вкрай зосередженого виразу обличчя, постійно або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них інколи в буквальному сенсі по самі вуха. Мати просто-таки одержима опікою над цим непутящим генієм – аж на межі Едіпового комплексу, але сама не менш кумедна у намаганнях облаштувати своє чи його щастя. Паралельно розвивається сюжет із голосами тварин та казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою. Не менше дістається різного роду традиціям, зокрема релігійним: режисер не займається антихристиянською сатирою, проте не втрачає можливості пустити кілька шпильок у тому напрямі: від комп’ютерної гри «Ноїв ковчег» до розмов за обіднім столом, що й коли можна їсти.

Зрештою, скидається на те, що не так важливо, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий, вічно тривожний птах, – це і є його недолуга й безмежно любляча мати.

Отже, людське й тваринне, релігійне та комічне, материне й синовнє: вийшла картина і смішна, і глибока. Гідна будь-яких нагород.

І, з огляду на вищесказане, підсумок короткий: українське кіно зробило це. Виростило зі своєї кількості притомну і недвозначну якість. Обзавелося нарешті власним неповторним обличчям.

З чим і вітаю всіх причетних.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com

Залишити коментар