П'ятниця, 30 жовтня

Страшний і ще чудніший

Олександр Завара. Гелтер Скелтер. Харків: Ранок; Фабула, 2019. 400 с.

Павло Дерев’янко. Аркан вовків. Вінниця: Дім химер, 2019. 448 с.

Трилер і чорне фентезі. Люди вбивають людей. Людей убивають надприродні сили. Наша, читацька, робота тут та сама: сиди собі, гортай сторінки і бійся. Придумали, значить, колись, що син має вбити батька й посісти його місце. Перелякалися, звісно, але вирішили це зробити базовим культурним міфом. А таки страшно! І страшна ця історія не тим, що проти фатуму не попреш, і якщо сказали: «Убий батька!», то гостри ножа й не рипайся. Страшно тоді, коли маєш зайняти місце батька, стати його відлунням. Успадкування – от що страшно. Нам не належить найінтимніша з нашої приватної власності – фобії, жахи, страхи. Перворідним гріхом живляться й добрі фентезі, і добрі трилери. Та й погані теж. Бо це таки страшно: бути за необхідністю спадкоємцем чужих гріхів. Та й чеснот теж.

Інакше кажучи, наступні дві книжки: а) нав’язливо-страшні, б) про непозбутній конфлікт батьків і дітей, а отже, в) ідеальне чтиво для літніх шкільних канікул.

«Гелтер Скелтер» із назви нового роману Олександра Завари – цитата з Бітлів. Пісня-безлад для них хардроково нетипова, тим і примітна. Там є центральна метафора – спіральний жолоб-атракціон-гірка: хвацько, швидко, небезпечно, страшно – і шмяк наприкінці. Поганою репутацією пісню забезпечив Чарльз Менсон і його «родина», так звалася перша надрукована біографія маніяка. Асоціація з серійним убивцею для роману Завари невипадкова. Менсон називав «гелтером скелтером» кінець світу, який не можна відтермінувати, але можна наблизити. Апокаліпсис прийде в подобі міжрасової війни, у якій переможуть темношкірі, а з білих уціліють тільки «родина», бо вони так само мають досвід знецінення. Досвіди системного знецінення важливі для роману Завари, як і переважно самонавіяні досвіди его-маніяків. А криваву фразу «гелтер скелтер» «родина» залишала на стінах кімнат своїх жертв. Цю пісеньку без кінця слухає один із героїв роману. Ображений на весь світ чоловік із комплексом Бога й замашками серійного вбивці, що знається на роковій (і фатальний) класиці; для цього жахастика із головним героєм проблем не має бути.

Під час вечірки кілька другокурсників Чернівецького університету збираються в гуртожицькій кімнаті, щоб викликати Панночку. Один із них прочитав на сайті з міськими легендами потрібну для ритуалу інформацію: якщо все пройде правильно, то Панночка реалізує заповітне бажання кожного та не попросить нічого навзаєм. Щедра така панянка із сумною жіночою долею. Була колись гарна-розумна дочка в сотника, сваталися до неї багато, але вона всім відмовляла, бо ще й горда. Та от закохалася в когось, почала ночами з хутору зникати. Після однієї такої ночі повернулася домів побита й невдовзі померла від того. Знайшовся й парубок, із яким любилася, провів із її мертвим тілом кілька ночей до похорону, та й сам помер. Тепер можна в Панночки-в-дзеркалі попросити щось собі: вона жаліслива, вона обдарує.

Сидять у тій кімнаті двоє дівчат і шестеро юнаків (один у ритуалі участі не бере, він – посіпака тутешнього альфи, його за людину не мають). Загадують по черзі бажання – щоб усім про все однієї хвилини ж вистачило! Дурниці якісь бажають, правду кажучи: одному треба новий ноут, другій скласти сесію на відмінно, залюбленій парочці треба своє житло, місцевий мачо хоче переспати з недоступною гарнюнею, ще один хоче квиток на концерт, а одному так просто часу не вистачило вголос сказати бажане. Усіх Панночка почула.

Та ніч і та вечірка матимуть наслідки. По-перше, хтось люто обпоїв першокурсницю, зґвалтував дівча в неадекватному стані, а на ранок вона намагалася накласти на себе руки. По-друге, бажання почали справджуватися. І ці дві події пов’язані. Бо слідом за здійсненням бажань стартують криваві й химерні самогубства (опис смертей зроблений видовищно, боді-хорор очікує на увагу Завари). Накладають на себе руки ті, хто поговорив із Панночкою через дзеркало та отримав бажане. І дуже скидається на те, що зґвалтована першокурсниця-самогубця в цих подіях – зеро-пацієнт. Починається такий собі слешер-жахастик, трилер із намулом містики, де виживуть тільки… ладно, хтось, звісно, має таки вижити.

До речі, ви в тій міській легенді впізнали сюжет «Вія»? Та мали б уже від слова «Панночка» все зрозуміти, еге ж, що ж я таке питаю.

Кмітливі герої Завари тільки на двохсотій сторінці роману починають підозрювати, що мають справу із зеро-пацієнтом українського хорору. У романі «Гелтер Скелтер» беззастережно, відчайдушно, несамовито лякає рівень гуманітарної освіти його героїв. За усвідомленням того, що сюжет страшилки нагадує «Вія», постане ще сто-плюс-мінус сторінок «розслідування» місцевого студента-історика: «Гоголь був причетний до окультизму! Гоголь знався з Дияволом!» (а Гагаріна викрали інопланетяни, звісно). І налякані поки-ще-живі «дослідники» навіть спроможуться знайти хутір, де жила гоголівська Панночка та помер Хома Брут. Це важливо, бо хтось із них таки нарешті прочитав «Вія» й зауважив, що по смерті Паночки не завісили дзеркала в хаті, а значить відьма скористалася порталом для неспокійних душ і тепер через дзеркало чинить свої злочини. І не така пані аж до нестями щедра щодо бажань шести тупих п’яних студентів із відчайдушними прогалинами в освіті.

Гоголівський сюжет «Гелтер Скелтер» – найменш цікава частина роману, відверто безпорадна й погано реалізована. Ремінісценція іншого популярного сюжету, заданого назвою, титульною пісенькою й кількома побіжними згадками Менсона та роману про американського психопата, втілена значно тонше. Вимушений спойлер, даруйте: перед нами не містичний трилер, а таки просто трилер, чим і вартує уваги. Хіба зазначу, що в світі вигаданих ним переляканих малят Завара відрізняється неабиякою сміливістю. Він щедро перемішує свій текст із розлогими цитатами з «Вія», а порівняння таке має погані наслідки не для Гоголя. Утім, якраз неплідне суперництво з попередниками, біль непідйомного спадку батьків (літературних зокрема) – це головна тема роману. А Вій? А Вій, знаєте, – не те, чим здається, ніколи не те.

У романі є ще й куди менш знані цитати – з інтерв’ю серійного вбивці Анатолія Оноприєнка (так, за сюжетом саме вони й важливі, і доречні). От Оноприєнка в романі й назвуть Вієм, скажуть, що преса свого часу намагалася приростити маніяку це прізвисько. Банальний пересічний невиразний чоловічок, який виявився найстрашнішим злочинцем кінця ХХ століття, мотивів якого не знаємо досі, як і всіх його злодіянь. Реальність страшніша, завжди страшніша за її літературну обробку. Хоча література вміє справляти враження, визнаємо. Онопрієнко вилазить із дзеркала-порталу, обернувшись на гоголівську панночку, щоб прирізати молодих дебілів, що прогуляли пари з історії культури… Ну ні, такого в романі звісно що немає. Є натомість думка про те, як сильно не збігаються наші враження від людей і ті враження, які вони намагаються на нас справити. Коротше, класичний конфлікт видимого й сущого на матеріалі кривавих бань у чернівецькій общазі.

Герої роману теж уміють справляти хибне враження. Значить, маємо набір стереотипів. Мажор, наприклад. Багатій-алкоголік, який живе в гуртожитку, щоб позлити батька, котрому на малого глибоко направду начхати. Чи краля, скажімо. Чи планокур-фанатик. Усі герої Завари насправді діють і мислять, як стереотипи з підліткових слешерів. Але це стереотипи, які раптом усвідомили себе. Хіба що пізно: за рогом уже хтось підготував зашморг, і ніж, і арматуру… Усе, більше розказувати не можна. Хіба порада: «Батьки, негайно зателефонуйте своїм понурим дітям-студентам і скажіть, що ви їх любите».

У центрі першого роману Павла Деревянка «Аркан вовків» – теж ображений на тата хлопчик, що відтак коїть бозна-що. Але оскільки Северин – не студент-неук, а козак-характерник із куреня Потойбічних, а «Аркан вовків» – не слешер, а темне фентезі, то проблеми в Северина і його оточення крутіші й загадковіші. Роман цей не ставить за мету налякати, як попередній твір, радше спокусити; але нажахати насправді вдається (і то не тільки недоречними відсилками до Куліша й Шевченка та безглуздим використанням тесту Роршаха у 1840-х).

1845-й. Гетьманат. Від відомих нам часів мало різниться на позір. Хіба в Києві є шпилі, де паркуються цепеліни, іде масове будівництво залізниць, чумаки пересіли на автівки, і часом тут торочать про переваги парових двигунів над двигунами внутрішнього згоряння (утім, на сюжет це не впливає абсолютно, і чому привиди стімпанку в роман приходили, хтозна). Важлива інша відмінність: характерники сформували своє військо, і прокляті перевертні складають потужну силу у внутрішній політиці та й у зовнішній. А там щось дивне коїться, до речі. Наприклад, Смарагдова Орда воює з Китаєм, а в Гетьманаті панує два парламенти – Чорна рада й Червона рада – від часів Тимоша Хмельницького, який таки став гетьманом. Адже республіка Хмельницького вистояла, так. А ще 20 років тому вся країна перейшла на латинку, кирилицею читають тільки обрані, саме так передають потаємні знання відьми й волхви… А здається, таки багато нового в цьому світі.

Окрім Сірого Ордену, у країні функціонує ще кілька військових організацій: Січове військо, Таємна Варта, військо православної церкви. Гетьманат наче ні з ким не воює, але військових угрупувань тут підозріло багато. І вони між собою не дружать особливо. Та й усередині армій неспокійно. Не так давно в лавах сіроманців спалахнув бунт. Проти жорстко структурованого Сірого Ордену під владою Ради Сімох виступила Вільна Зграя. Вони не мали на меті захопити владу, їхні пошуки були пов’язані зі спробами зняти прокляття. Бо так, вийти на стежку вовка можуть тільки прокляті. Бунт придушили, ренегати затаїлися. У тих подіях загинула молода вовчиця, тепер її вдівець заприсягся знищити один за одним усіх відступників. Ця парочка – батьки Северина. І це перший детективний сюжет у романі: є дві вовчі родини, і є між ними кривава помста.

Батько, захоплений помстою, малого не виховував. Спочатку Северином опікувалася відьма Соломія, потім – характерник Захар, джурою якого малий був, аж допоки не отримав третю, золоту, клямру. Молоді характерники перед тим, як їх розподілять до куренів, що відповідають їхнім здібностям, мусять відслужити в курені вартових (найнижчий в ієрархії). П’ятеро новобранців, включно з Северином, вступають на службу. І тут дізнаються, що останні кілька років зникають молоді вовки, і ніхто тому ради не дасть. А от одного ранку молодих воїнів залишається четверо: їхній побратим встряв у халепу – і треба рятувати. Це друга детективна лінія в романі.

Для тих, хто із самого початку не вловить подібності побратимів Дерев’янка до мушкетерів Дюма, буде пряма підказка: і мушкетерами їх назвуть, і роман Дюма змусять одного з героїв читати. Власне, трійко юнаків цих харизматичних-симпатичних, але за межі ролей «Араміс», «Атос», «Портос» не виходять. І складають дуже політкоректну компанію, адже походять із різних регіонів – від Тавриди до Галичини. Життя цій компанії злегка додає внутрішній конфлікт, бо один із характерників – єврей, а другий – антисеміт. Але загалом більше як на роль яскравого (а це так!) тла «мушкетери» не претендують. Інша справа – Северин.

Аркан із назви – це танок, ясно. Тут важить кілька моментів.

По-перше, чоловічий аркан асоціюється з ініціацією, включення юнака до танцю робить його чоловіком. «Аркан вовків» – роман про ініціацію: перша кров, перша зрада, перший поцілунок (із не-жінкою, між іншим, «цілований мавкою»), перший секс (теж із не просто-жінкою), перше обернення на звіра. Головний елемент тут – чисто по Фройду: хлопчику, аби вирости, треба вбити батька. Северин має силу говорити з потойбічними істотами, одного разу лісовик передбачає, що він уб’є свого батька. Власне, чи реалізується це передбачення – одна із сюжетних інтриг роману.

По-друге, аркан складається з двох типів рухів, що чергуються. Так само сформований роман Дерев’янка: то сюжет із помстою, то сюжет із викраденням; тож і фіналів у романі два. Точніше, півтора, бо другий фінал автор загубив. (Невже серія романів про Северина планується?) У битві, у якій загинула Ольга, мати Северина, все неясно: на неї напала родина, із якою Ольга мала близькі стосунки, – тепер кожен клан звинувачує інший у зраді. Але хто насправді вбив Ольгу та запустив серію кривавих убивств? Питання відкрите, отож і фіналу сюжету про помсту немає.

І нарешті, аркан – це таки коло, часом – напівколо. І в такий спосіб Дерев’янко пише роман про чоловіче братство як про соціально й культурно закриту спільноту. Сентиментальний момент: юнці на першій гулянці в Києві роблять групове фото, дагеротипи наприкінці в майстра забере постарілий-посивілий Северин (а півроку ж не минуло!). На тому фото хлопці позують відповідно до свого характеру: хтось посунувся й таємниче дивиться поверх камери, хтось пнеться наперед і блимає очима. Вони не стоять півколом – вони чітко розподілені між «першим» і «другим» планом. Військо характерників визначає сурова жорстка ієрархія, жодної рівності стосунків тут не може бути апріорі. Нерівні між собою навіть юнаки на фото. Між тим, саме той, хто задерикувато вийшов на перший план, до кінця роману не дотягне. Зрештою, «аркан» –значить «прихований, втаємничений». Коли носиш на собі й у собі таємниці, не поспішай пнутися поперед батька в пекло (ох, як це звучить щодо роману Дерев’янка дослівно-буквально!).

«І він усе згадав. Северин Чорнововк, вихованець Соломії, джура Захара. Прийшов до Потойбіччя знайти Ґаада та поставити кривавий підпис на його сувої, аби стати лицарем Сірого ордену. Як тато. Як мама». Ігор й Ольга (так батьки звуться) – ваше середньовіччя, літературне зокрема. Соломія й Захар – між Гоголем і Франком. Ім’я Северина – теж літературне, тим більше наприкінці роману вдячний за щедру пожертву кобзар заспіває на Софіївській площі «Думу про Северина». Канонічна дума про Наливайка починається з опису хмільних гулянок і ратних подвигів, закінчується смертю в «мідному бику». Най би доля у Чорнововка була кращою, але нині роман про нього – як короткий зміст першої половини думи про Северина. І ще одне: ту думу співає побратим воїна; для цього потрібні й сірі брати в Дерев’янка, щоби засвідчити подвиги один одного. «Хай Мамай помагає!»

Першим же ділом після підписання договору в Потойбіччі нечистий розкидає Северину таро (ой не питайте, але ж теж аркан). Випадає «Радуга», Ґаад від серця регоче. Воно і зрозуміло: легка безжурна дорога попереду, теж таке скажете. «Аркан вовків» – таки суцільна дорога, але не легка й не безжурна, і розчленованих тіл на ній вистачить, і перегризених горлянок. Це зветься стежкою вовка, про фатум такого призначення в романі говорять часто. Але ніхто не мусить ставати характерником, навіть якщо має двох батьків-вовків. Це свідомий і добровільний вибір. От син Захара поїхав із країни гроші заробляти, наприклад. Прокляття не знаходить героїв Дерев’янка, вони його самі активно шукають і перепрошують. А мудрування про погану спадковість, про едіпові комплекси й батьковбивство – тут від лукавого, от буквально, від нечистого… Хоча, щойно в романі з’явилася фраза «він нагадував Северину Ігоря», то вірний знак: скоро цей герой помре лютою смертю. От якби те благородне вовченя виявилося серійним убивцею!

Ганна Улюра

Залишити коментар