П'ятниця, 18 жовтня

Він два роки був у полоні, та досі зберігає віру в людство. Він не боявся говорити з бойовиками та усміхався навіть після повернення з тортур. Про втрачений час, Донбас, «донецьку ідентичність», головні уроки та нашу країну загалом – зі слів ученого-релігієзнавця Ігоря Козловського, котрий провів два роки в полоні бойовиків.

Ігор Козловський – відомий в Україні та в усьому світі релігієзнавець, фахівець із релігійних, духовних та психофізичних систем, громадський діяч. Більш ніж 25 років пропрацював у Донецькій ОДА головним фахівцем у справах релігії, викладав рілігєзнавчі дисципліни в Донецькому національному технічному університеті. У січні 2016-го вченого захопили бойовики так звоної «ДНР», увірвавшись до його квартири в Донецьку. У травні 2017 року Козловського «засудили» до двох років та восьми місяців позбавлення волі. Український політв’язень був звільнений у грудні 2017-го.

Фото: apostrophe.ua

Про полон

Два роки, проведені в підвалах, тортури, катування, камеру смертників, «одиночку» Ігор Козловський сприймає, як… певною мірою досвід. І навіть досвід не тільки для самого себе, а й для тих, хто опинялися поруч. А опинялися різні люди: і карні злочині, і бойовики, і звичайні громадяни.

«Коли мене запитують про той час, я постійно згадую один і той же момент. Мене повертають після тортур у камеру. Знімають мішок із голови. Я – весь скривавлений. І… я посміхаюся! Мене співкамерники тоді запитували: “Чому?”. А я посміхався, бо… більше не боявся померти. А це означало, що вони мене не дістануть. Внутрішньо я – вільний.

З іншого боку, я постійно собі говорив, що повинен жити. Чому? Тому що я люблю! Я люблю своїх рідних, своїх дітей, своїх учнів. Я люблю свою країну! І головне – я впевнений, що мене також люблять. Я – боржник любові. І я повинен віддавати цей борг. Постійно! Бо це неможливо зробити відразу. Скільки б ти не віддавав, а той борг усе зростає і зростає. І це, по суті, означає, що я буду жити вічно. Тож, коли я помічав розпач в очах інших в’язнів, бачив навіть суїцидальні наміри, то весь час нагадував: “Пам’ятай, тебе люблять! У тебе є сенс жити!”. Люди вірили в це і ставали на ноги. Упевнений: якщо хтось психологічно перестає хотіти жити, це – егоїзм. Ти повинен жити, рухатися, нести до людей всю правду про те, що із тобою відбувалося. Це також – і відповідальність».

Сотні днів у полоні вчений називає частково втраченим часом. Втраченим, тому що не зміг дати цей час своїй родині, близьким та учням. Втраченим, тому що чогось не дочитав, чогось не встиг, комусь не допоміг.

«Це тяжке випробування не тільки фізичне, а й моральне та психологічне. Перед тобою стіна, яку ти не можеш зруйнувати і зробити крок на волю. І це день, другий, третій, місяць, рік… але ж ти можеш заплющити очі й подивитися на свій внутрішній простір – там нема стіни. Так, ти відчинив це вікно й робиш крок назустріч не лише спогадам, але й моменту, у якому живеш, щоби глибше проживати поняття любові, краси, повітря, смакуючи кожну хвилину свого життя».

Після повернення політв’язень практично одразу включився в процеси розбудови громадянського суспільства. Адже саме воно, на його думку, потребує такого об’єднання зусиль.

«Щоб не тільки впливати на ситуацію на Донбасі, на повернення Криму, а взагалі – впливати на все, що відбувається в Україні. У будь-якій розвинутій демократичній державі громадянське суспільство – це сила, яка повинна ставити питання перед органами влади, вимагати відповіді та впливати на ситуацію».

Про спілкування в полоні

Перебуваючи в полоні, Ігорю Козловському доводилося спілкуватися не лише з нашими політв’язнями, але й зі злочинцями, бойовиками, котрі зі зброєю ставали на «той бік». Так само багато було й росіян: є оточення, із яким ти вимушено чи невимушено повинен спілкуватися.

«Були моменти, коли ми розмовляли й на світоглядні теми. Вони стосувалися, по-перше, внутрішніх якихось процесів. Тому що світогляд вимагає від людини з’ясувати для себе, де вона живе, які є впливи на неї не тільки з боку світу, який ми бачимо, а й із того світу, який ми не бачимо.

Були люди з різних конфесій; були люди, у яких є той чи інший світогляд. Такі моменти пошуків, може, – духовних пошуків. Були розмови, які стосувалися й сучасної політики. Мені досить легко з тими людьми розмовляти, тому що в мене є аргументи, знання. Ну наприклад, він – прибічник “руского міра”. А що таке “рускій мір”, він не знає. Я знаю, а він не знає! І тому мені легше. Тому що в мене є освіта, у мене є знання, у мене є досвід спілкування з людьми із різними позиціями«. 

Головною проблемою бойовиків, із якими доводилося спілкуватися вченому, була… нездатність аргументувати. І тоді політв’язень викладав власні аргументи, і все вставало на свої місця.

«Так, виходячи з того, що він воював, брав у руки зброю, він боїться, що Україна прийде та він знову сидітиме… Побоювання зрозумілі. І я починаю розмовляти з ним про амністію, що є такі механізми…

Так, кажу, ви не будете прийняті одразу в Україні, ви пройдете через певні етапи. Але це необхідно, так проходили різні держави. Не може бути так, що всі, хто там воював, будуть амністовані… Але й люди, які там працюють, колабораціоністи, навряд чи нестимуть за це якесь покарання. А по-друге, ідеться про мільйони людей – у нас стільки в’язниць немає!.. Тож треба розмовляти про це з людьми».

Про головні проблеми Донбасу

А головною проблемою Козловський вважає затягнутість: з обох боків є і страх, і біль, і страждання. А ще – багато гравців на цій «арені». Якби це був «громадянський конфлікт», як нам намагаються довести російські пропагандисти, вочевидь, усе було би простіше.

«Проблема починалася зі свідомості людей. Жителі Донбасу дуже часто обирали ту чи іншу позицію просто через незнання. Через якісь побутові моменти, через невисокий рівень гуманітарного інтелекту. Люди звикли їсти інформаційну жуйку та розучилися думати. Більшість людей навчилися “їсти” інформацію, яку вони сприймають як знання.

Я вважаю, що потрібно починати з деокупації нашої свідомості тут, на цій території, щоб впливати на процеси, які відбуваються там, на Донбасі. В інших регіонах також існує подібне. Але наш регіон все ж відрізняється тим, що він формувався економічно примусово. В основному приїжджали люди із заробітчанською психологією, які відривалися від свого коріння, і, таким чином, домінувала ідея заробітку грошей. Не встигало нарости те, що пов’язано з гуманітарним інтелектом.

Утилітарний підхід до життя – відсутні невидимі цінності, вони не були в честі. Це не добре й не погано, такий утилітаризм є у будь-якій точці земної кулі. Але коли цю масу людей провокують якимись маскувальними формулюваннями (наприклад, ідеологією “русского мира”) відбувається успішна маніпуляція свідомістю».

Фото: apostrophe.ua

Про донеччан, котрі підтримують Україну

Розмірковуючи над цим, Ігор Анатолійович зауважує: у цьому світі нема нічого об’єктивного, все – суб’єктивне. І проблема в тому, що більшість людей не може зробити свою суб’єктивність достатньо чіткою.

«Якщо казати про тих, хто залишився на окупованих територіях, а це третина, близько третини Донецької й Луганської областей… Так, там залишилася досить питома вага наших українських патріотів – людей, котрі активні, щось роблять на тій території, починаючи від всяких акцій і закінчуючи передачею інформації. Є також проукраїнські, але пасивні елементи, які просто чекають.

Є ті, хто стоїть на проросійських позиціях – і це або ті, хто брав участь у бойових діях, або й люди, які вимушено чи добровільно взяли участь у процесі окупації. Ті, хто, можливо, постраждав, майно їхнє постраждало, їхні рідні, близькі. Або у них є родичі в Росії… Це різні люди, але ж вони зорієнтовані на Росію.

Є, я б сказав, велика кількість людей, що утворюють таку індиферентну масу. Тому що вони просто чекають. Вони хотіли би миру, вони хотіли би, щоб повернувся той самий порядок, який був при Україні. І все залежить від нас! Якщо ми створимо привабливу Україну, якщо ми створимо щось таке, що буде викликати в них зацікавлення – вони будуть проукраїнські».

Про «особливу ідентичність» Донбасу

Козловський наголошує: такого феномену, як «донбаська ідентичність» просто не існує, адже всі ми різні, зокрема й – мешканці Донбасу. Навіть у тому ж Донецьку люди, котрі вчилися там в університеті та живуть у центрі, відрізняються від шахтаря, який живе в якомусь умовному селищі.

«Утім, п’ять років непідконтрольна частина Донбасу живе поза загальноукраїнським інформаційним і культурним контекстом. Наскільки легко буде знову повернути цих людей у загальноукраїнський простір?

По-перше, треба встановити певне перехідне правосуддя, аби були покарані винні у злочинах. По-друге, треба зробити так, щоб люди не боялися звинувачень у колаборації, коли вони є так званими вимушеними колаборантами. Є дуже багато таких людей, які повинні були виживати і співпрацювали із владою на непідконтрольних територіях. Це переважна більшість населення. Але цей перехід не буде легким».

Фото: hromadske.ua

Про дії після деокупації Донбасу

Найперше, переконаний вчений, потрібно почати працювати зі свідомістю людей – проводити політику деокупації не тільки території, але й свідомості. Адже, як зауважує Козловський, ми зіткнулися не тільки з конфліктом, а й з конфронтацією.

«Конфлікт – це військова частина; конфронтація – це людська, гуманітарна складова. І нам треба проводити політику щодо свідомості Донбасу. Цим не повинна займатися винятково держава у вигляді владних структур. Цим має займатися кожен із нас. Відповідальність на кожному, хто розуміє проблему. Це і діалоговий процес, і спілкування people to people…

Я думаю, що ми матимемо цю проблему довгі роки. Треба буде йти, усвідомлюючи, що в нас є така рана на тілі України. Але ж це не означає, що ми повинні з цим змиритися. Ми повинні лікувати цю рану. Якщо зараз припустити, що Донбас буде деокуповано, ми все одно матимемо конфронтацію.

Якщо ми відкриємо лінію розмежування – виникне проблема для всієї України, тому що цю ситуацію будуть використовувати наші вороги. У них там є зброя, величезна кількість – вона з’явиться в Україні; є люди, які активно боротимуться проти України. Тому процес цей повинен бути поступовим«.

Про три головні уроки, котрі виніс з усіх випробувань

Колишній політв’язень переконаний: змінити світ можна тільки почавши з самого себе. І головне в цьому житті – це не власні амбіції й не ти сам. Важливою є відповідальність за цінності: цінності життя, любові, людей, свого призначення.

«У нас проходив круглий стіл, на якому обговорювалися традиційні питання толерантності. Я розповідав, що навчався толерантності в декілька етапів. По-перше, мабуть, із дитинства, тому що я жив в оточенні різних людей із різноманітними поглядами, світоглядами, віросповіданням. Я бачив, як до цього ставилися мої батьки. Моя мати завжди створювала атмосферу любові, незважаючи на те, хто це був, що за людина. Перше, що було передусім – це любов, вона відкривалася. Ось це був перший урок.

А другий урок – це мої діти, насамперед старший син, який народився із синдромом Дауна та вже 20 років лежить зі зламаним хребтом. Він неповносправний, ще й на візочку, але він навчає мене любові. Він відкриває свої обійми для будь-якої людини, незалежно від статі, раси, національності, віросповідання – він усіх любить, і я цьому вчусь у нього. Я вчусь також у молодшого сина, який навчався любові у свого брата, він і зараз допомагає. Думки про те, що потрібно допомагати, – не тільки мені, а взагалі людям, – постійно в його свідомості.

Третій момент – це те, що я вже 40 років займаюсь як професіонал питаннями, пов’язаними із життям релігійних організацій та віруючих. Це також величезний досвід, тому що я не просто спілкуюсь, а в мене з багатьма дружні стосунки, серед них чимало моїх учнів, які зростали на моїх очах від маленьких діточок до зараз вже пасторів церков, муфтіїв тощо. Я також у них навчаюся, а вони – в мене. Вони сиділи за однією партою переді мною, коли я ще в 1990 році відкрив коледж релігієзнавства. Я пам’ятаю, що вже тоді в аудиторії збиралося до 300 людей, а це ж був лише початок, відкривалося щось нове. Люди слухали, дружили, продовжують і зараз дружити, люблять один одного. Певну роль, я думаю, зіграло те, що я їх люблю також».

Фото: prostir.ua

Про віру в людство після всього пройденого

На це запитання вчений відповідає без жодних вагань: безумовно, вірить, адже інакше любити людей не можна.

«Знаєте, я заходжу в аудиторію, де сидять студенти першого курсу, і кажу їм: “Ви всі генії! Чому? Тому що, дійсно, кожна людина – це геніальна істота. Але ж ми часом ліниві, боязкі, у нас є те, що ми називаємо внутрішньою брехнею, тобто ми виправдовуємо свої лінощі, свої страхи, і це не дозволяє нам реалізувати себе, стати геніальним. А я можу зробити так, що ви будете геніальними. Усі, хто повірив, стали геніями – це правда.

Чому, на вашу думку, коли я був у полоні, вони згуртувалися, хоч із різних країн? Вони не лише допомагали, піднімали хвилю в ЗМІ через різні канали, а й піклувалися про мою родину, про мене: ризикуючи життям, передавали усе, що збирали, зокрема їжу, у камеру, де я перебував, – і це тривало два роки! Це не був скороминущий потяг, а це була постійна робота. Це достойні люди, я їх люблю!

Дуже важливою є віра. Я знаю, що кожна людина, поки вона ще не померла, має шанс реалізувати себе. Для цього потрібно постійно над цим працювати, бо це ж, як м’язи – якщо ми їх не тренуємо, вони стають слабкішими, і врешті-решт можна стати інвалідом. А для того, щоб ставати дійсно Людиною, потрібно працювати кожного дня, кожної хвилини. Я не маю на увазі просто банально гарувати, а працювати, переосмислюючи себе, знаходити найрізноманітніші методи, які розширюють твій внутрішній простір, свідомість, відкривають перед тобою нові горизонти».

Про Україну та українців

Україну Ігор Козловський називає строкатою країною, як, власне, і наш народ. І нині, на його думку, проявляються як найкращі, так і погані риси нашого характеру.

«Найкращі риси полягають у тому, що ми можемо згуртуватися перед важливою загрозою нашому існуванню – ми це продемонстрували. Ми – барокова нація, у нас дуже багато барвистого в емоціях, переживаннях, баченні світу. Саме в період козацького бароко визрівав стрижень майбутньої української нації. Вона визрівала поступово, та продовжує визрівати, складається з багатьох слов’янських, тюркських компонентів. Головний – це слов’янський, але дуже багато етносів жили на цій території та стали частиною української нації – це також барокові складові».

А ще, як і будь-який народ, на думку релігієзнавця, ми маємо власну місію, власне призначення. Адже кожен народ – це гіперособистість зі своєю психологією, історією, власними репрезентативними системами.

«Призначення України? Ми зараз відроджуємо Європу. Європа починається з кожного з нас, а не десь там. Не потрібно думати: “Ось коли ми вступимо в Європу…” – ми повинні будувати Європу тут, починаючи з нас, і таким чином відроджувати Європу. Ми подаємо приклад, адже ми вмирали за цю Європу, коли вона починала засинати, вона вже так не боролася за себе. І це стосується не лише Європи, а й усього світу. Ми повинні показати приклад чогось нового, зокрема нового бачення. А ми, варто підкреслити, достатньо толерантна нація, відкрита, нас випробовували в різних історичних ситуаціях, але ми вижили».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар