Четвер, 5 грудня

Чим більше перекладів здійснюється певною мовою, тим багатшою вона стає. Читачі отримують широкий доступ до світової інтелектуальної спадщини. Щоправда, не завжди ми цінуємо ті надбання, щедро ділячись ними й не оцінюючи їхньої ролі у збереженні культурної, наукової, освітньої самобутності. Однак є ентузіасти, які попри перешкоди щиро поринають у світ сучасної гуманітаристики, популяризують її. У містечку Острозі на Рівненщині живе та працює відомий український сходознавець, перекладач, дослідник доктринальної та філософської думки ісламського світу, голова Центру ісламознавчих досліджень Національного університету «Острозька академія», автор численних статей Михайло Якубович. Уже тривалий час науковець займається вивченням ісламської філософської традиції, у його арсеналі чимало перекладів. Найвідомішим є переклад смислів Священного Корану українською мовою, який вперше побачив світ у Саудівській Аравії у 2010 році. Відтоді переклад перевидавався вже 10 разів різними видавництвами, як в Україні, так і за кордоном. Вивченням арабської перекладач зацікавився, ще навчаючись на першому курсі університету. У 20 років почав перекладати Коран. У підсумку вдалося здійснити переклад повного тексту. До цього в українському варіанті існували лише фрагментарні переклади. Про перекладацтво, науку, життя та його смисли – у розмові із Михайлом Якубовичем.

Для України тематика ваших наукових досліджень унікальна. А яка ситуація в європейському науковому світі, до якого ми декларативно постійно прагнемо долучитися?

Історично склалося так, що зацікавлення Сходом – це не просто наукове питання, а ще й політичне. Такі великі держави, як Франція, Великобританія й Німеччина, мають величезний досвід роботи зі Східним світом, а університети й наукові інститути, які тут працюють, належать до світових лідерів. Зрештою, тут і важливі матеріали – чимало унікальних рукописів, які свого часу опинилися в Європі (зокрема і кримські), нині знаходяться у Національній бібліотеці Франції, у Британській бібліотеці чи в Державній бібліотеці в Берліні. Видаються наукові журнали, реалізовується багато проєктів. У деяких доводилося брати участь і мені, передусім це вивчення інтелектуальної історії. Свого часу, варто зазначити, і Україна була частиною цього простору. Зокрема, не можна забувати про Львівський університет і зусилля його вчених ще за часів Австро-Угорщини чи Польщі. Нині ж, утім, наша сходознавча школа радше орієнтована на філологію, ніж історію чи тим більше історію ідей (якщо говорити про вивчення ісламського світу), і тому тут нам належить зробити ще багато кроків. Проте, зрозуміло, більшість фахівців, які опановують східні мови, передусім, ідуть у приватний сектор. Займатися рукописами чи іншими «екзотичними» темами та при цьому хоч якось «втриматися на плаву» – завдання не з легких. 

Символічно, що людина, яка зробила першу спробу перекласти Коран українською – видатний вчений-сходознавець Агатангел Кримський – провела дитячі роки в Острозі. Скажіть, тут розвивають якісь виняткові практики вивчення східних мов? Звідки ця традиція виникає?

Не варто забувати, що в Острозі на той час жили родичі Кримського, а також функціонувала мусульманська громада. Імовірно, Агатангел Юхимович уперше зустрівся тут зі своїми земляками-мусульманами (оскільки сам походив уже з вихрещених татар), відчув щось «своє» і так зацікавився Сходом. Острог – взагалі духовно унікальне місце: тут же неподалік і Пересопницьке Євангеліє починали переписувати, і Острозьку Біблію підготували й видали, а також саме тут зберігається «Острозький Коран» – унікальний рукопис волинських татар. Сприяє, певно, сама атмосфера давнини.

Загалом ви перекладаєте із багатьох мов, не лише з арабської, а й з англійської, польської. Яка ваша методика вивчення мов загалом?

Я орієнтуюся на письмові тексти, хоча маю великий досвід і синхронного перекладу усного. Скажу чесно – важка праця й практика. Тобто читати, писати, опрацьовувати тексти, виписувати нові слова і, звісно, спілкуватися з носіями. Наприклад, сучасна арабська – це більш-менш єдина літературна мова (так звана «фусха») і ще безліч діалектів. Опанувати їх, просто завчаючи матеріал із підручників, неможливо. Тут потрібен досвід. Дуже добре, коли ти на початках вивчення мови говориш або пишеш, і хтось це все виправляє і покращує. Все це відомі речі, але головне – не боятися братися за найважче. Це як у спорті – поставивши мету дуже високо, є ймовірність, що підеш якомога далі, хай навіть кінцевий ідеал буде недосяжним.

Поясність, будь ласка, нашим читачам, чому, говорячи про переклад Корану, ми використовуємо термін «переклад смислів»? Чим це зумовлено?

Річ у тім, що Коран в ісламській традиції – це пряме слово Боже, сказане через Пророка Мухаммада. Воно не може бути як таке змінене, перефразоване, перекладене, тобто це вже буде не Коран, а тлумачення (і це теж важлива річ для ісламу), або «переклад смислів». Взагалі, саме поняття – новотвір, його запровадили в Туреччині в 30-х роках, щоб розширити вплив національної мови (власне турецької) та водночас зберегти сакральність арабського тексту. Тобто переклад – це за жодних обставин не сам Коран. 

У суспільстві існує чимало різних культурних, релігійних стереотипів. Як гадаєте, ваші переклади допомагають їх руйнувати? Чи трапляється вам отримувати відгуки від читачів, можливо, навіть прохання пояснити окремі деталі глибше?

Звісно, оскільки багато людей узагалі не мали уявлення про Коран. Пригадую, коли до мене прийшла одна журналістка (ще після першого видання) й запитала: а де тут про те, що необхідно вбивати «невірних» тощо. Я відкрив їй декілька сур, і вона зрозуміла, що просто повторила стереотип. І це лише один приклад. За ці роки я провів десятки лекцій і виступів на теми перекладів, отримував цілі стоси листів і питань, інколи навіть критичних та налаштованих радше на полеміку, ніж діалог, але в підсумку знаходили порозуміння. Потрібно розуміти – на пропагування ненависті працює чимало сил, і часто це робиться в досить прихованому вигляді, коли іслам відверто демонізують, навіть попри зовнішнє нібито толерантне ставлення. І тому не дивно, що люди стають жертвами пропаганди. Саме тому переклад уточнювався, поліпшувався, додавалися нові коментарі й передмови, і вже вийшло понад 10 видань. Але загалом відмінності не є суттєвими. 

Освіта, наука, гуманітаристика, зокрема, в Україні, на жаль, мало кому цікаві. На вашу думку, чи можливо це змінити? Що для цього потрібно?

Ну чому ж, цікаві, я з того покоління, яке не мало сумнівів стосовно університетської освіти. «Людина з вищою освітою» мабуть, це ще радянський штамп, але він досі міцно вкорінений. Я можу говорити лише про свою галузь, вивчення ісламу чи релігієзнавство загалом. На жаль, нині студентів, які вивчали би ці речі науково, меншає. Люди віддають перевагу конфесійному баченню, а не науковому, і в підсумку стають полемістами й захисниками конкретних організацій чи напрямів, а не представниками науки. З іншого боку, існує і проблема певного наукового упередження, що, мовляв, релігію легко оцінити як суміш різних «земних» чинників і засіб боротьби за владу й впливу на людей. Необхідно знаходити спільну мову між релігійними й науковими колами, але одні навряд зможуть замінити інших.

Вам випадає працювати з архівними матеріалами, аналізувати наукові праці різних періодів. Нещодавно з’явився каталог «Кримськотатарська рукописна спадщина в бібліотеках материкової частини України». Фактично ви вписуєте давні тексти в сучасну епоху, даючи іншим можливість ґрунтовніше його вивчати. Чи є в нас інституції, наукові школи, які б надавали підтримку дослідникам у цьому напрямі?

Звісно, і я особливо вдячний Державному фонду фундаментальних досліджень, який посприяв видати такий каталог. Також допомагали й деякі релігійні та громадські організації, Асоціація «Альраїд», Духовне управління мусульман Автономної республіки Крим (нині розташоване в Києві) та інші, беручи на себе видавничі витрати. Моя мрія – підготувати повний каталог арабомовних рукописів у бібліотеках України, зробити його англомовним і опублікувати в якомусь із престижних західних видавництв. Але, по-перше, для цього потрібен великий ресурс і кілька років вільного часу. По-друге, ще більша проблема – доступ до матеріалів в окупованому Криму. А там збережено абсолютну більшість текстів. 

Чи легко загалом в Україні працювати з архівними установами? Що скажете про їхню доступність?

Скажу чесно – дуже задоволений співпрацею із Львівським музеєм історії релігії, а також Науковою бібліотекою Львівського національного університету ім. І. Франка. Особисто вдячний і директору музею пану Оресту Малицю, і його працівникам, і також Василю Кметю, директору бібліотеки ЛНУ. Завдяки їхньому сприянню я мав можливість побачити у Львові буквально все, що там збереглося, а це важлива і кримська, і алжирська колекція арабомовних рукописів. Нині працюю і з колекцією Омеляна Пріцака, у доступі до якої посприяли науковці з Києво-Могилянської Академії. На жаль, з іншими закладами ситуація дещо складніша. Проблема – це фотографування текстів, за які беруть великі кошти, навіть якщо готуєш некомерційне видання. Уявіть собі – 50 з чимось гривень за розворот, а тобі потрібно два-три рукописи, тобто це може бути й 1000 сторінок. 50 000 грн, а це річна зарплата в галузі освіти чи науки. У Туреччині, наприклад, є правило, за яким місцевий науковець отримує доступ до таких речей (принаймні до цифрової копії) безкоштовно. У нас же деякі матеріали так «заховані», що, даруйте відвертість, радше зітруться в попіл чи «зникнуть» (і таке траплялося з рукописами й стародруками), ніж потраплять до рук дослідника. 

Ви часто буваєте за кордоном. Де працюється найкомфортніше? Де є найбільша зацікавленість у вашій праці?

Передусім, у Польщі та Туреччині. Річ у тім, що я працюю у проєктах, пов’язаних із вивченням спадщини польських татар, а в Туреччині чи не найбільше текстів кримських авторів. Статті також виходять там, оскільки присвячені місцевим матеріалам.

Якби не наукова діяльність, ким би стали? Чим займалися б?

Я задоволений тим, що роблю. Але я залюбки пишу науково-популярні тексти, я взагалі проти того, щоб наукові тексти робити «нечитабельними». Пригадую, під час стажування у Прінстоні, коли доводилося бачитися зі, скажімо так, «топовими» фахівцями в галузі ісламознавства, просто дивувався, як вони просто й доступно пояснюють навіть складні речі. Та й тексти у них такі ж – інакше їх не будуть читати, купувати. У нас же для багатьох ідеал науковця – це людина, яка говорить щось незрозуміле, але з багатьма термінами. Для гуманітарія це неприпустимо, це ж не природничі науки. Тому справді, розкривати себе в публіцистиці дуже приємно. Хочеться вірити, читачам це теж до вподоби, а це й головний критерій. 

Прийнято говорити, що Україна – міст між Заходом та Сходом. І то є нашою великою проблемою, бо ніяк не оберемо, куди ж рухатися. Яку б сучасну літературу порадили б читати для самовизначення?

Можливо, я скажу дещо дивну річ, але я порадив би не читати, а писати. Не в сенсі того, що всі повинні робити з себе науковця чи письменника, а самовиражатися, думати про своє, конструювати себе, робити зусилля над собою. Ми живемо в цифрову епоху, і, певно, книга стане популярною лише тоді, коли про неї щось напишуть і перепостять у соцмережах. Кожен день ми стикаємося як і з фактами, так і аналітикою. Чому б не спробувати сформулювати свою оцінку у своїй же голові? Не потрібно бути мостом – затопчуть, потрібно бути фортецею. І в цьому зв’язку раджу всім «Браму Європи» Сергія Плохія – як на мене, це саме той початковий курс громадянина України, який так варто засвоїти.

Розмовляла Вікторія Назарук

Залишити коментар