П'ятниця, 5 червня

Салоніки: вітер у фіранках

У Салоніки я хотів потрапити завжди. Ще з того часу, коли десь у дитинстві почув жарт, буцімто це древнє українське місто – на це вказує корінь «сало» в його назві.

Якщо серйозно, то мені було цікаво побачити місця, де народився Мустафа Кемаль Ататюрк, я здавна захоплювався його фантастичними реформами в Туреччині, адже він перетворив середньовічну державу на сучасну республіку, змінив літочислення та запровадив латинку, відділив релігію від держави, запровадив моду на європейський одяг. 

Як філологу мені також хотілося побувати в місцях, звідки походили солунські брати (Солунь – слов’янська назва Салонік) Кирило й Мефодій, що вигадали слов’янську азбуку – глаголицю, чим створили ґрунт для створення кирилиці. Вони здійснили перші переклади богослужбових книг, формуючи таким чином старослов’янську мову на основі болгарських діалектів. 

Що я побачив у цьому другому за величиною місті Греції? Війни, погроми й пожежі спричинилися до того, що в Салоніках можна побачити або дуже давню, переважно сакральну архітектуру, або ж нещодавню й сучасну. У кількох частинах старого міста просто посеред житлових будинків натикаєшся на розкопки древнього полісу, що існував тут ще до нашої ери. Найгарніші в Салоніках – ранньохристиянські церкви й базиліки, їх тут дюжина, і всі дуже добре збережені. 

Сучасна ж архітектура, особливо збудовані у 70-ті й 80-ті житлові квартали – такі ж огидні, як і скрізь у світі. Тішать око хіба кольори: тут переважають яскраві білий і синій. На дахах будинків люди облаштовують собі тераси, кожен балкон закритий від палючого сонця навісами-маркізами, а вікна затягнуті жалюзями. Коли спека спадає, балкон перетворюється на головну кімнату: тут вечеряють, п’ють каву, приймають гостей. 

Майже два тисячоліття Салоніки були одним із найважливіших середземноморських портів, фактично містом-державою, де перепліталися безліч народів і мов. Купці з усіх сторін світу пливли сюди, щоб продати свій крам і закупити екзотичні товари на зворотну подорож. Наприкінці XV століття сюди переселилося чимало євреїв-сефардів, яких вигнали з Еспанії, в османський період вони були найбільшою меншиною у місті (більшості не було). Крім того, численними були греки, турки, болгари, роми, вірмени, італійці, сирійці, албанці, французи. Салоніки були пишним і різнобарвним космосом-у-собі. 

Тому в цьому місті мені не вистачало не зниклої старої архітектури, а людей, справжніх салонікійців. Салоніки, саму ідею міста-всесвіту, знищила епоха націоналізму. Зачистити місто від інших, від варварів, які говорять іншою мовою, вірять в іншого Бога, носять інший одяг і мають інший відтінок шкіри, – це як зафарбувати вежу вапном, намагаючись приховати справжню історію. Спочатку з міста було вигнано турків, які втекли на контрольовану османами територію, потім заважати почали слов’яни всіх мастей, а під час Другої світової у концтабори вивезли євреїв. Що залишилося від Салонік, того справжнього порто-франко? Бетон і каміння на березі моря? Нудне грецьке місто?

Ціла Центрально-Східна Європа пережила великі переселення й переслідування меншин. Міста, що раніше були справді мультикультурними, перетворилися на свою бліду тінь. Колись могутнє місто нині схоже на караґьоз – знаменитий турецький театр тіней, бо, гуляючи його вулицями, уявляєш колишню велич і багатомовність, локальний вавилон, а всі вигнані й знищені із Салонік стають тільки привидами, тінями, що блукають закутками вулиць, дивляться на тебе з далеких вікон, видаючи себе порухом, схожим на вітер у фіранках. 

Зрештою, мій рідний Ужгород, Львів, Чернівці чи Одеса також насправді вже не існують, бо не існує багатоголосся їхніх мешканців. Прага, Трієст, Салоніки – безліч міст у нашій частині світу через винищення й ексодус багатоетнічного населення втратили свою душу, зберегли тільки холодні мертві обриси минулої пишноти. Нині вони нагадують казанок, в якому колись варилася ароматна й смачна страва; потім інґредієнти з нього викинули – і тепер там вариться просто посолена вода.

Андрій Любка

Залишити коментар