Четвер, 14 листопада

Я пливу, я весь час пливу

Він прийшов із таким самим жовтим рюкзаком, як у мого тата. Великий-великий рюкзак. Тато з таким ходив на полонину по сир. А пан Олег почав діставати зі свого дерев’яні скульптури. Він їх витесав самою сокирою. Через кілька років я побачив його «робочий стіл» – дерев’яний пень. І ту саму сокиру. І шматок деревини, наполовину вимовлений. Вже можна було уявити, що з нього вийде. Пан Олег казав, що сокира – пряма, не допускає манірності. Різці вдаються до деталей. Але не сокира. Вона говорить найголовніше.

Серед авдиторії того вечора був такий настрій, що прийшов хтось дуже важливий. Непересічний. Авдиторія – учасники семінару творчої молоді від видавництва «Смолоскип». Найімовірніше, доти я ще не читав віршів Олега Лишеги, тому вперше його сприйняв як чоловіка з таким рюкзаком, як у мого тата. Це був мій другий у житті візит до Києва і мене вразило побачити там такий рюкзак, десять років тому, у травні 2009 року.

Уже в липні на Львівщині, неподалік села Поповичі, на фортах Першої світової, відбувався фестиваль «Фортмісія». Зовсім близько до українсько-польського кордону. Загалом ця територія закрита, тому фестиваль – чи не єдина можливість туди потрапити. Ну, і справді були гарні локації. А ще багато трави. У ній можна було купатися, як у снігу. Тільки не холодно. А з трави, як гриби, виглядали намети.

Між травнем і липнем я придбав «Снігові і вогню». Це чудесне видання з автографом автора і зараз подеколи перегортую. Ще тоді його читання принесло мені багато поетичних відкриттів. Тому коли я зустрів на фестивалі Олега Лишегу, дуже зрадів. Ми з друзями якось легко з ним познайомилися йта провели багато часу в розмовах. У чудесних довгих розмовах, сповнених великої радості. Моїм друзям і мені тоді було по 21, панові Олегу – 60. Але, здається, всім було однаково приємно разом проводити час. Звісно, ми найбільше слухали, а пан Олег розповідав. Хоча радше просто говорив. Адже це було спілкування не для інформації, а для задоволення. 

Олег Лишега був дуже тактовним у розмові. Поблажливим до недоброзичливців і безпосереднім із друзями. Він не міг нікого образити. Якось виникла одна неприємна ситуація, де образи завдали йому. А він, як Серафим Саровський, тільки й погодився зі словами кривдника: «Може, й так».

А ще на цьому фестивалі якось так сталося, що Юрій Кучерявий, який курував літературну сцену, запропонував нам із паном Олегом разом виступити як представникам різних поколінь чи щось таке. Окрім самого факту почесності спільного виступу, я тоді усвідомив основний «міф» моїх Брустурів. Пан Олег назвав їх столицею сирних коників. Здається, він колись перетинався з одною брустурською майстринею, а тому й знав цей чи не єдиний відносно загальновідомий факт про маловідоме село. Мені сподобалося це означення. Ніби столиця, але без якихось надмірностей, всього лиш столиця іграшок із сиру.

А ще ми обмінялися контактами, і коли пан Олег приїжджав у Тисменицю до батьківської хати, то завжди запрошував у гості. Ми приїжджали з друзями із Франківська, а це хвилин 15 маршруткою, і знову поринали в розмови. Так було в усі наступні роки нашого спілкування.

«Я пливу, я весь час пливу», – казав пан Олег у вересні, коли я гостював у нього у Львові під час Форуму видавців. Ми тоді розмовляли всю ніч. Він говорив про скульпторів Григора Крука і Бориса Гуцуляка.

А ще пан Олег інколи вивільняв із себе актора. Він співав пісні своєї молодості. Чеслава Нємена. Еллу Фіцджеральд. І це супроводжувалося ефектною мімікою, рухами, вигуками. Коли ж виступав для глядачів, то читав не так багато віршів. Радше кілька, які знав напам’ять: «Так багато суперзірок, порослих очеретом..», «Поки не пізно – бийся головою об лід!», «Коли вам так забаглося погрітись…»… і ще багато Чубая. І ще просто говорив. Про поезію. Про те, як бачить, відчуває, розуміє мистецтво і життя.

Вже на жовтень я запросив його до Франківська на перший літературний фестиваль «Покрова» ім. Тараса Мельничука. Пізніше виникла ідея відзначати лауреатів фестивалю, а як відзнаку вручати сирного коника. Це вже почався розвиток цього «міфу». Олег Лишега був першим лауреатом фестивалю у 2012 році. Як скульптор він очевидно не міг просто з’їсти цю нехай і з сиру, але скульптуру. Пізніше я бачив цього коника, але вже засушеного у нього в Тисмениці на полиці з власними дерев’яними скульптурами. Пан Олег брав участь у фестивалі щороку аж до 2014-го. Тоді й була наша остання зустріч.

А передостання – у Львові на Форумі. Пан Олег показував коректуру майбутньої книжки «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Коли книжка вийшла через рік, вже після смерті пана Олега, із приємністю виявив у ній згадку про наш фестиваль. З того найпершого 2009 року. Це було 14 жовтня, я біг по стометрівці до книгарні «Є», де мав бути один із фестивальних заходів. Падав чи не перший сніг. Зранку ще могло бути зовсім сухо. А тут така досить хуртовина. І крізь неї у довгому плащі, бородатий, без шапки йде Олег Лишега. Потім він казав, що коли їхав у поїзді зі Львова до Франківська, то писав. Очевидно, це був якраз цей фрагмент із «Поцілунку…»

Він не знав метушні. Завжди мав багато часу, хоча часто повторював, що йому вже небагато лишилося. З ним не можна було зустрітися на півгодини випити чаю. Це ніщо. За півгодини можна тільки коротко розказати про найсвіжіші новини. А коли говорити? Для цього треба пуститися берега. І пливти. І весь час пливти.

Спекотне літо якогось із цих років. Пан Олег показує ліс, де збирає гриби. Дорогою назад треба перейти через місток над річкою. Але він його оминає. Заходить у воду і пливе, трохи дивуючи качок, які теж там плавають. А потім виходить із річки, і ми простуємо далі.

Василь Карп’юк

Залишити коментар