Четвер, 22 серпня

Катріна народилася на Донеччині, навчалася у школі в Дамаску, вищу освіту та ступінь кандидатки філологічних наук здобула в Харкові. Про війну жінки, Коцюбинського, символізм, ніч та чужинців поговорили з поетесою Катріною Хаддад на літературному фестивалі «Острів Європа» у Вінниці.

Чим для тебе є такі заходи? Яких подій у сфері літератури тобі нині не вистачає? 

Я не дуже часто відвідую фестивалі, тож сказати, що мені чогось не вистачає в цьому сегменті, не можу: є багато фестивалів, про які я лише чула чи читала. Хоча ось тепер бачу, чого мені не вистачає: онлайн-трансляцій заходів для тих, хто не може бути присутнім. І широких анонсів цих трансляцій. Наприклад, я б із радістю подивилася відео з деяких дискусій цьогорічного Арсеналу, бо фізично не виходило відвідати все, що мене цікавить.

А загалом мені страшенно подобається оцей формат камерних фестивалів у різних містах – коли організатори вписують фестивальні події в міський простір, як це відбувається на «Острові Європа» у Вінниці. Дуже люблю цю живу взаємодію з простором, а через неї – і з містом як таким – його духом і людьми. Таке комфортне, лагідне взаємопроникнення просторів дає мені цікавий досвід проживання себе (своїх текстів) в інших контекстах і потужний заряд енергії, який я везу потім із собою й ношу під серцем.

На фестивалі ти брала участь в одній із дискусій під назвою «Жінка та її війна». Яка вона – твоя війна?

Моя війна багатолика. По-перше, вона повсюдна: на обох моїх малих батьківщинах (у Дамаску й на Донеччині). По-друге, вона віддалена: безпосередньо мене вона не зачепила, бо в Дамаску я не була вже багато років, а мої сирійські родичі живуть у тих районах, яких прямі бойові дії не торкнулися; а на Донеччині саме ті містечка, де жила моя мама й досі живуть мій тато і брат із родиною, прямі бойові дії обійшли стороною: бойові дії тривали трохи глибше від кордону (у Слов’янську, Лимані), а потім, коли бойовиків відтіснили, вони йшли іншою стороною й саме цих містечок не зачепили. По-третє, війна також точиться на рівні свідомості, а не лише фізичних дій: і в Дамаску, і на Донеччині в нас із деякими членами родини різні погляди на події, тобто ми по різні боки барикад (на щастя, лише на рівні переконань, бо в бойових діях ніхто з них не бере участі). Нарешті, по-четверте (і це витікає з перших двох пунктів), моя війна часто непомітна, і тим небезпечна. Із цією непомітністю пов’язана моя тривога. Власне, раптове усвідомлення того, як війна проявляється в моїх текстах, налякало мене й підштовхнуло укласти «Ніч чужинців». Я зауважила, що війна непомітно, «як тать», пробралася в мої вірші; що деякі образи «мирних» і «воєнних» текстів повторюються, але звучать уже геть по-іншому, бо в них додаються нові сенси. І саме ця непомітність переходу стала наріжним каменем книжки: я її уклала як стрічку Мебіуса, де однією поверхнею був мир, іншою – війна, але з початком війни ці поверхні склеїлися в одну стрічку Мебіуса, де перехід (місце склейки) непомітний.

Твоя книга має назву «Ніч чужинців». Чому саме така назва?

Книжку «Ніч чужинців» я назвала за її центральним текстом, в якому перша частина перетікає в іншу. Сам же цей текст я написала більше 10 років тому, ще в Харкові, переживши якось у вечірньому автобусі досвід «помилкового прочитання» дій одного з пасажирів: я справді (як це й описано у вірші) боковим зором помітила, як хтось активно жестикулює, і спочатку подумала, що він хреститься, потім подумала, що це такі танцювальні рухи під реп, а вже потому зрозуміла, що це була жестова мова насправді. Це все промчало в голові за частки секунди, але я встигла зафіксувати саме цю послідовність. Мене це вразило, і від цієї ситуації почала розгортатися вже історія, яку я розказую в цьому тексті. Історія про те, як важко зрозуміти іншу людину, коли ти перебуваєш в іншому контексті. Власне, історія про множинність контекстів, які зроду не перетиналися, а потім раптом – раз! – і десь зіткнулися. Історія про те, що всі ці «чужинці» (бо вони поза контекстом) мають свій спільний контекст любові.

Це про чужинців. А про ніч є пояснення в самому тексті – це про невідомість і водночас відкритість, коли зовнішня картинка, яку ми бачимо в денному світлі, не заважає сприйняттю й дозволяє прочитати не зовнішнє, а внутрішнє, глибинне, приховане, а тому невідоме.

А словосполучення «ніч чужинців» я колись давно прочитала в поетеси Ґади ас-Самман: шукала інформацію про неї й серед переліку творів побачила роман «Ніч чужинців» – про війну в Лівані, здається. Роману я не читала, але ці два слова засіли мені в голові, обросли своїми смислами, образами, контекстами й потім виринули в потрібний момент.

«Ніч чужинців» – це твоя друга поетична збірка. Розкажи про першу збірку «7:7». Чому вона не вийшла друком свого часу?

Перша збірка, яку я уклала для літературного конкурсу «Смолоскип» 2006 року, називалася «7:7» (читається «сім-сім»). Вона тоді здобула третю премію, тож друком не вийшла (бо виходили тільки перше й друге місця). А сама я не знала, що взагалі робити далі з рукописом, тож він так і лишився жити в моєму комп’ютері. Потім я укладала ще одну («Дзен-зелень і синь-синь»), але не вважаю її для себе окремим явищем, я її робила радше з інерції (так само подавала на той самий конкурс і там здобула четверте, заохочувальне місце, після чого засмутилася й тривалий час узагалі нічого нікуди не подавала), тому про неї ніде не згадую.

Над «7:7» я працювала досить довго, мені важлива була структура: я її побудувала як «драматичний твір», де на сцену в різних актах виходять тексти. Власне, дзеркальність побудови «Ночі чужинців» – це такий собі місток до «7:7», з якої я взяла кілька текстів свого харківського періоду. Тут був і момент дзеркальності, й «нічия», й чарівні слова «сім-сім» зі східної казки, що відсувають камінь і дозволяють вийти з печери.

Концептуальність і символізм у твоїх текстах вражають. Що саме сформувало такий підхід? 

Колись давно, ще студенткою п’ятого курсу, я їздила на конференцію у Львів і виступала там із доповіддю про новелу Михайла Коцюбинського «На острові» (останній його твір, датований 1912 роком і написаний буквально за кілька місяців до смерті). Одним із моментів, який вразив мене, були останні слова твору: «Далі буде». Я нещодавно погуглила, до речі, і в текстах, доступних онлайн, цієї ремарки немає, на відміну від академічного видання, яким я свого часу користувалася. Оскільки «далі» вже, на жаль, не було, ці слова я сприйняла як своєрідний композиційний прийом, який додає щемності й загалом додаткового звучання. А потім, коли я вже писала дисертацію, теж за творчістю Коцюбинського, і розглядала фактично весь масив його текстів із погляду екзистенційної проблематики, я в якийсь момент побачила його творчість як цілість, як метафору розгортання життя людини. Тоді мені в голові міцно засіла ідея, що метатекстуальний пласт може додати дуже багато самим творам і що не треба ним нехтувати.

Мабуть, це банальні речі, але мені важливо, що я сама до них дійшла, тож це не якась зовнішня інтенція, яка мені сподобалася і якої я свідомо вирішила дотримуватися. Це не до кінця навіть усвідомлюване бажання сказати більше, додати відтінків і контекстів так, щоби бути більш зрозумілою. Навіть не так, не «бути більш зрозумілою», а цілісніше передати цей шмат реальності, із корінням, із м’язами, із нитками зв’язків.

Ти вперше була у Вінниці, на батьківщині митця, який так вплинув на твою творчість? 

Не зовсім уперше, я колись давно була у Вінниці, але мало що пам’ятаю, хіба що окремі місця й загальне враження від міста – уповільненість, розміреність, наповненість, таке щось середземноморське, як не дивно. Але тоді я, що називається, так утомилася від теми Коцюбинського (курсова, дипломна, дисертація – це загалом п’ять років роботи), що просто викинула її з голови й не переживала це місто таке, що пов’язане з Коцюбинським. Зараз це для мене дивно, але тоді вийшло саме так.

Яких ще класиків літератури ти б назвала як тих, хто долучився до формування тебе як авторки?

Як філологиня я, звісно, спочатку багато читала. Тепер, зізнаюся, читаю значно менше й вибираю значно прискіпливіше. Але тривалий час це було таке «потокове» читання, «бо треба», а не для насолоди. Тому, я так собі думаю, все прочитане так чи так на мене вплинуло, але я цього переважно не пам’ятаю й не усвідомлюю. Зате пам’ятаю речі, які мене, скажімо так, вразили з різних причин. Наприклад, зі школи чітко пам’ятаю того ж Коцюбинського («Тіні забутих предків»), «Зачаровану Десну» Довженка, а поруч – «Котлован» Платонова (я прочитала, нічого не зрозуміла й мусила перечитувати ще раз, буквально конспектуючи, а потім перечитала свій конспект – і лише тоді зрозуміла). А ще в мене була потріпана книжечка Бердника «Покривало Ізіди» – це була одна з небагатьох книжок, які я перечитувала й перечитувала (і це було поза шкільною програмою). Із пізніших університетських часів пам’ятаю свої враження від Хвильового й Домонтовича, а ще Гессе; потім несподівано я відкрила для себе Жадана й загалом сучасну українську літературу. Це було дивно, бо університетський курс завершувався в нас на творчості Стуса, а за кілька місяців я складаю іспити в аспірантуру – і там уже купа нових імен, про які я й не чула. Але загалом я не з тих людей, які мають енциклопедичні знання, – я досить швидко забуваю назви, сюжети, героїв, ба навіть авторів. Зате пам’ятаю свої емоційні враження й ідеї, які з’являлися у процесі читання.

Як ти вважаєш, чи правильно подається українська література у шкільній програмі? Що б ти, можливо, змінила у викладанні дітям?

Не знаю, як зараз її викладають у старшій школі, бо стежу поки що лише за молодшою, де вчиться мій син. Я бачу певні зрушення: наприклад, у програму вводять більше сучасних авторів, тож і твори стають ближчими до нинішніх дітей, зрозумілішими. Скажімо, мені подобаються хрестоматії, видані «ВСЛ» для 1-4 класів, ми з сином їх читаємо. З іншого боку, підручники такі собі. Добір літературного матеріалу в них дуже нерівний, іноді таке трапляється, що очі округлюються. Але я думаю, поволі цей процес теж зрушить із місця. Мені подобається ідея інтеграції у вивчення літератури додаткових навичок: медіаграмотності, критичного мислення, якихось елементарних навичок психогігієни, розвиток емоційного інтелекту тощо.

І останнє запитання. Хто така Катріна Хаддад? 

Я колись жартома написала про себе в анонсі до якогось виступу: «дівчина із темним минулим і світлим майбутнім». Це людина, чий голос зітканий із суперечностей і протиріч, і яка наразі намагається віднайти рівновагу між ними, намацати золоту середину і ґрунт, щоб дати цьому голосу зазвучати на повну. 

Розмовляв Андрій Хаєцький

Залишити коментар