П'ятниця, 18 жовтня

Коли його знайшли – то була реальна сенсація. Писали, фотографували, «засипали» човном соцмережі. Потім прицінювалися, рятували та будували йому нереальні музеї. Це найбільший стародавній човен зі знайдених натепер на теренах Європи. 12 м і 20 см (!) довжиною. До 2015-го спокійнісінько лежав у Стиру на Волині. Нині дослідження науковців датують його… ХІІІ століттям. 

Сьогодні він стоїть у будівельній пилюці, під чорною брудною плівкою, зловіще виглядаючи звідти на світ Божий своїми кількасотлітніми боками. Щербатими і порепаними від митарств. 

З усіх боків над ним зводять стіни з білих блоків. Довкола купи піску і різного будівельного бруду. Згори вже рихтують дах. І він щодня чує міцні словечка хлопців-будівельників. Особливо тоді, коли хтось вчергове прийшов побачити диво і просить зняти плівку. 

– А можна його відкрити? – несміливо просимо ми директора музею із райцентру Маневичі на Волині Петра Хомича, який негласно вважається опікуном знахідки. 

Той зводить плечі. Мовляв, – ні. Киває на хлопців, які будують тепер над човном стіни. Каже, якщо вони захочуть хіба… Бо вони зарплати за роботу вчасно не отримують, мають тьму мороки з човном, а чи не щодня приїздять люди (то науковці, то журналісти), щоб його побачити.

Привітно моргаємо хлопцям – і перед очима постає той самий човен, який ще у 2015-му наробив галасу далеко за межі Волині.

Його якось нескромно називати старим. Цьому човнові трохи більше, як сім століть. У 2016-му на міжнародній конференції у Любліні (Польща), каже Петро Хомич, його назвали «знахідкою року в Європі». Хомич – уже 34 роки директор Маневицького краєзнавчого музею. Але й уявити не міг, що коли віддасть не один десяток літ невдячній краєзнавчій роботі в глибинці Волині, на голову раптом впаде такий раритет. 

– І тепер моя кохана дружина каже: «Хай би той човен ще 500 літ там лежав!» Бо він забирає весь мій час. І клопотів стільки, а толку… Ну, ходіть самі побачите, – веде нас на задній двір музею. 

Хоч як всі раділи знахідці, «переселити» її з XIII століття в XXI виявилося ой як непросто. Сьогодні за стінами музею в райцентрі добудовують окреме приміщення для одного човна. На паперах це звучить як реконструкція закладу. На практиці – чимала прибудова до споруди з окремим входом і є «новою хатою» для човна. 

Спогади про те, як у місцевій річці Стир раптом знайшли щось схоже на човен, до сьогодні розчулюють директора музею. У 2015-му на Волині було дуже сухе літо. Річка Стир, яка ділить навпіл лісистий Маневицький район, місцями дуже пересохла. Поміж селами Старосілля та Копилля Стир змілів так, що зазвичай глибоку річку можна було перейти. На дні Стиру місцеві рибалки, помітили 20 см якоїсь колоди. На щастя, комусь прийшло в голову, що то не просто колода. 

Селяни в цій стороні ініціативні. Спершу спробували розкопати знахідку самотужки. Навіть техніку до Стиру пригнали. Але відгорнути майже тисячолітні нашарування землі не вдалося.

– То було 27 серпня. Приїхав туди увечері. Побачив виритий котлован, в якому лежало щось справді схоже на човен. Викликали поліцію. І поки човен стерегли, я два дні сидів на телефоні й шукав, як же його дістати. Телефонував і нашим археологам, і рівненським, і київським – всі щось радили… – згадує той день Петро Хомич.

Попри те, що знахідка стала сенсацією, особливої зацікавленості у чиновницьких кабінетах вона не спровокувала. Тоді маневичани взялися діяти самотужки. 

Допомогти човну зголосилися місцеві підприємці. Дали крана та потужну техніку. Ні копійки ніхто за це не просив. Саме місцевому підприємцеві Богданові Киричику і належить ідея про те, як дістати човна з дна річки, щоб не пошкодити. Адже робота була дуже ризикованою. Чоловік запропонував вимивати землю під ним мотопомпою, тим часом закріпивши човна до крана. Так за деякий час він зависнув у повітрі над Стиром.

– Десять людей вісім годин працювало у воді, щоб дістати човна! На двох берегах зібралося чимало людей. Селяни несли їжу і навіть горілку тим, хто працював. І знаєте, він вийшов, як із казки, – каже Петро Хомич. 

Знахідку одразу помістили у штучну водойму. Однак то зовсім інша вода, ніж у Стиру, й від того деревина почала ставати м’якою. Забили на сполох. Зв’язалися із хортицьким заповідником. Там відреагували миттєво: невдовзі до Маневичів приїхали фахівці з консервантами, бо 12-метрового човна треба було обробляти препаратами, а як це робити, ніхто не знав. 

Знову постала проблема з тим, куди ж його перемістити з водойми. Богдан Киричик дозволив перевезти його у своє господарське приміщення. То був довжелезний ангар із ненайкращими умовами для знахідки, із протягами і пилом, але він врятував її від загибелі та став дахом над головою на кілька років. 

Першими до човна потягнулися не науковці, ні. Першими пішли дзвінки від тих, хто пропонував човна продати. Петро Хомич не приховує: пропозиції були різні, але імен назагал не називає. Каже, як тільки публічно заявив, що доки він живий, човен буде в Маневичах, дзвінки стихли. 

Довго приглядалися до знахідки литовські вчені. Фахівців побачене шокує. Спершу навіть готувалися фінансувати проєкт із його реставрації. Але коли у Литві провели аналізи взятих проб деревини і виявили, що він не має жодного стосунку до історії Волині періоду литовської доби, то розвели руками… Нема приводу для співпраці. За версією литовців, човен датується 1239 роком. 

Польські вчені також виношували плани працювати з човном. Однак відмовилися, коли виявилося, що і до польського періоду в історії Волині човен не має стосунку, бо значно старший.

– От і виходить, що вся біда того човна в тому, що він – наш, український. Розумієте? Бо інакше вже знайшли б гроші на все, – коментує директор музею.

Він вважає, що знахідка «прийшла» до нас якраз із періоду правління на Волині князів Четвертинських і Чорторийських. Та й перебувала якраз посередині між двома родовими містечками – селом Четвертня і селом Старий Чорторийськ, які з’єднує Стир. Те, що човен надзвичайно великий, може свідчити, що він належав знаті. 

Перебувала знахідка на глибині 3,5-3,8 м, що теж свідчить про нашарування у не одне-два століття. Усередині знайшли два металеві знаряддя праці. На одному із них – емблема з трьома стрілами. Досі вона не розгадана. 

Дендрологічний аналіз, який проводили у польському Гданську, засвідчив, що деревина, з якої зроблений човен, – це верба біла. У київському національному реставраційному центрі вважають, що це – в’яз. Усе це місцеві дерева. На Волині в останні роки було кілька знахідок човнів-довбанок, але унікальність цього – у його величезних розмірах. 

Спершу на Волині гучно оголосили, що збудують човну окремий сучасний музею на в’їзді в селище. Це було б унікально. Райцентр якраз на трасі до Дольська. Такий колоритний об’єкт точно привертав би увагу туристів. 

Але човен з одного болота вибрався, а в інше, схоже, втрапив. Десь на його долі позначилися і місцеві політичні міжусобиці, і безгрошів’я. Із красивого проєкту вийшов пшик. 

Музейники іноді двічі на день мусили кропити човна консервантами. Потім виявилося, що на ньому від препаратів утворилася плівка, яка вже не пропускає консервантів усередину. Щоб не втратити човна, треба змивати плівку й обробляти наново. 

Коли стало зрозуміло, що сучасного музею не буде, а 12-метрового моноксила (так називають човни-довбанки) потрібно десь розмістити, у райцентрі знайшли інший варіант. 

– Коли є один варіант, то завше визріває і другий. Хотіли окремий музей. Я був і не проти. Але не на в’їзді, а в нашому парку, де 6 га території потребують окультурення. Однак я порахував і зрозумів: якщо увійдемо в будівництво, то це коштуватиме величезних грошей. Один мільйон потягне інший… Тому спинилися на другому варіанті. То найпростіший і на цьому етапі, напевне, найлогічніший спосіб його зберегти, – каже голова місцевої райдержадміністрації Андрій Линдюк

Як на Волині будували музей для одного човна, і що з того вийшло

Так замість окремого музею вийшла скромна добудова. Потім було три спроби провести тендер. Одні кажуть, не було охочих на малі гроші: 1,8 млн грн (300 тис. із районного і 300 тис. з обласного бюджетів уже виділено). Інші натякають: відтягували, щоб дати, кому треба. 

Втім, у червні 2019-го човна краном перевезли до музею, помістили поруч із ним і почали зводити навколо стіни. Хоч йому вперто не пасує старий музей із радянською мозаїкою з партизанами. 

Петро Хомич показує, яким міг би бути музей за проєктом сумського архітектора, який колись пропонував споруди на в’їзді в селище. Як варіант… 

Нині він невтомно веде щоденник маневицького моноксила. Ретельно записує у нього всі важливі дати його нового життєпису, кожне зрошення, кожен переїзд. Зітхає, коли йдеться про його майбутнє. Каже, музейників не питали, коли вирішували, яким має бути проєкт музею для човна. На жаль. 

Як на Волині будували музей для одного човна, і що з того вийшло

Тепер директор музею часто їздить на конференції за кордон розповідати про знахідку, бачить, як дивуються його древності професори, але визнає: не таких стін заслужив наразі найбільший і найдревніший із відомих у Європі човнів. 

Втім, надіється, що колись його визнають пам’яткою національного значення і…

– Дасть Бог, тоді зробимо достойний проєкт. 

Хай би Бог дав. 

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Ірина Кабанова

Залишити коментар