Субота, 7 грудня

Її дивує питання: «Чому ви сюди повернулися, коли всі хочуть звідси виїхати?» Дивує, що Батьківщину називають нейтральним «сюди», дивує любов до узагальнень, а найбільше – оці високо підняті в щирому здивуванні брови. Люди-бо справді дивуються та навіть співчувають, почувши, що Ксеня повернулася до України після 20 років життя у Сполучених Штатах Америки.

Скільки разів вам довелося відповідати на це запитання? 

Ксеня – магістр біології, блискуча науковиця та мати трьох дітей, яка повернулася з 20-річної еміграції до України й ось уже півроку мешкає у Львові. У неї відчутний діаспорський акцент, оптимістичний настрій і непереборне бажання працювати на славу Україні.

Ксеня артистично зітхає й каже, що вже давно перестала рахувати, а от дивуватися – ні.

Як хтось може дивуватися природному бажанню людини жити на рідній землі? Я спочатку шукала якесь приховане дно у цьому питанні: може, це турбота така, може, я чогось не знаю, наприклад, якоїсь страшної таємниці, чому людям не треба жити в Україні. Та все набагато простіше: як виявилося, люди просто не розуміють ідеї – повернення із «голлівудської» Америки мрій у країну з непевними політичними та економічними перспективами видається їм як мінімум дивним, а як максимум нерозумним. Мої американські друзі реагували інакше, бо там нині такий тренд – мандрувати світом, жити в екзотичних країнах. Для них – то пригода! Та для мене Україна – це щось більше, ніж пригода, ніж політика та економіка, це країна мого дитинства, де я була дуже щасливою і яку покидала зі слізьми на очах всього на два роки, а виявилося на цілі 20!

Ви поїхали до Штатів ще маленькою, і, як я розумію, це було рішення не ваше, а батьків. Як ви сприйняли такі колосальні життєві зміни? І чи, будучи дорослою, ви б наважилися на таке рішення – змінити докорінно не лише своє життя, а й життя своєї родини?

Мені було 12. Я мешкала з батьками у Дрогобичі, ходила до гімназії та була дуже щасливою дитиною, яка ні сном ні духом не знала про «важкі 90-ті». Для мене вони були прекрасні! Тепер я розумію, що це мої батьки щосили старалися, щоб ми з сестрою не відчували якоїсь біди, а вона була, бо мій батько був професором фізики у Дрогобицькому університеті, а про ситуацію з освітянами в 90-ті багато говорити не треба – всі знають, яка то була печаль. Від американської колеги тато отримав пропозицію поїхати на дворічне стажування до Сполучених Штатів, а ми зраділи, що матимемо нагоду пожити в іншій культурі та вивчити англійську мову. Насправді це слова дорослої мене, я маленька мислила категоріями «Ура! Я поїду до Америки!» Я не знала, що два роки стануть 20! І, чесно кажучи, я дуже сердилася на батьків, коли зрозуміла, що вони не планують повертатися назад. Ми багато про це з ними говорили: я все жалілася, виговорювала свій дитячий жаль, але тепер, вже будучи дорослою, розумію, що вони хотіли нам кращого життя.

А ви усвідомлюєте, що достоту повторюєте цей патерн? Тільки тепер ситуація ще драматичніша, адже ви ініціювали приїзд своєї сім’ї – чоловіка та трьох дітей – до країни, яка тільки для вас є Батьківщиною, а для них – це така ж невідомість і шок, як колись Штати для вас?

Так, цілком. Понад те, мій чоловік не українець! Він американець, та й, зрештою, мої діти також більше американці, ніж українці, якщо так можна сказати. Ми з чоловіком довго обдумували й обговорювали потенційний переїзд до України, це не було спонтанне рішення, і ми чудово розуміли, яким культурним шоком це стане для нього і для дітей. Як потім виявилося, ми навіть близько не уявляли собі масштабів! (сміється) Ми вирішили спробувати і дали собі час – два роки, щоб прижитися і пустити коріння тут, в Україні. Якщо нам не вдасться прижитися тут, то ми можемо повернутися назад до Америки. Перед остаточним переїздом до України ми з чоловіком приїхали у розвідку: ми були у моєму рідному Дрогобичі та Львові, нам сподобалося, і ми вирішили таки переїздити. Ясна річ, ми усвідомлювали, що пожити і жити – це різні речі, але якби нам геть здалося неможливим тут жити, то ми б це зрозуміли за два тижні. Рік бюрократичної тяганини – і ми тут!

Їхати не можна повертатися: історія повернення з еміграції на Батьківщину

Ви пам’ятаєте момент, коли чітко усвідомили, що хочете повертатися в Україну? Не дитяче, а саме доросле усвідомлене прагнення?

Як гарно, що ви розмежовуєте дитяче і доросле бажання, бо в підлітковому віці я пакувала валізи їхати «назад додому» після кожної сварки з батьками і кожного непорозуміння в школі! Моя мама, до речі, теж зопалу казала, що вже їде до України, коли ми, діти, вередували і не слухались. Доросле усвідомлення того, що я хочу повернутися на Батьківщину, возз’єднатися зі своєю ідентичністю, до мене прийшло під час подій на Майдані. Ми з чоловіком організували майдан у Портленді, виходили на протести, писали петиції до Білого дому і всіляко підтримували українців. Та я відчувала, що мені цього мало. Я хотіла не просто співпереживати з-за океану, а бути в центрі подій у цей віховий для України час. В якийсь момент я перестала читати новини, бо це для мене було нестерпно боляче – я тут, а Україна там. Мій чоловік переказував мені всі новини і дуже мене підтримував у цей час. От тоді я зрозуміла, що більше не можу жити роздвоєно і хочу їхати до України. Це для мене була точка неповернення.

Виходить такий каламбур «точка неповернення в поверненні додому». Ви згадуєте ключове у дискурсі номада поняття – «ідентичність». Не можу не спитати: хто ви – українка чи американка? Ким ви себе відчуваєте?

Я чекала цього питання, бо сама часто роздумую про це. Як ти знаєш, у мене два прізвища – українське, батькове, і через рисочку чоловікове, дуже американське (сміється). Я так вирішила: не відмовлятися від свого старого і не відторгувати свого нового. І те, і те є моїм. Пам’ятаю, коли мені довелося складати присягу на отримання американського паспорта, я так плакала, що мої батьки аж за мене почали хвилюватися. Моє раціональне «я» розуміло, що так треба для майбутнього, а моє емоційне, можна сказати душа, розривалося від болю. Зі мною було багато іммігрантів, які отримували громадянство у той день, вони так довго чекали цього дня і дуже раділи, а я ридма ридала.

Із вашим українським «я» усе зрозуміло, а як же ваше американське «я»? Підліткові роки та роки юності ви провели у Штатах і не могли залишатися в культурній бульбашці діаспори увесь цей час. Як вам вдавалося балансувати на цій напнутій линві дифузної ідентичності, коли перебували у стані невизначеності?

Я почувалася, як те дерево, яке вирвали з корінням і пересадили на нове місце. Ти гарно зауважила, що можна довго впиратися, але рано чи пізно доведеться проростати в нову землю, інакше загинеш. Бути підлітком і так складно, а бідним підлітком з України в американській школі – то подвійно. Мене не гнобили і не було булінгу, на щастя, але я почувалася дуже самотньою. У класі для адаптації іммігрантів – то такі спеціальні класи в американських школах – переважно були мексиканці, і вони всі трималися разом, я майже не мала спілкування в школі. І от це було найважче: або треба було адаптуватися, або так і лишитися ізгоєм. Я адаптувалася. І так само, як і з усвідомленням своєї української ідентичності, я добре пам’ятаю момент, коли зрозуміла, що стала американкою.

Це дуже цікаво, як ви чітко усвідомлюєте і, що головне, пам’ятаєте екзистенційні моменти у становленні ідентичності. Розкажіть, будь ласка.

Це не було, як якась блискавка чи грім серед ясного неба, ні. Я просто розмовляла із сестрою і спіймала себе на думці, що ми говоримо англійською. Вдома, у батьківському домі, ми з сестрою говоримо англійською. А потім так було з моїми дітьми: ще зі старшим ми говорили українською від початку, а от вже двоє менших говорили англійською. Я намагалася спочатку постійно до них говорити українською, потім три дні на тиждень, потім робити уроки української мови та культури на вихідних, але то все було намагання зупинити поїзд, який от-от впаде в прірву. А коли мої батьки переїхали до іншого міста, то стало зовсім сумно. Я відчула, як моя українськість гине через брак культурного «кисню».

У вас дуже цікаві культурно-біологічні метафори!

Не даремно ж я – магістр біології. (сміється)

Ми п’ємо обліпиховий чай у затишній львівській кав’ярні. Іноді переходимо на англійську, іноді наша мова нагадує Франкову із «Борислав сміється», і це не може не викликати подиву, як молода дівчина поєднує у своєму мовленні діалектну українську зразка мого дідуся-бабусі і найсучасніший сленг англійської американського зразка!

Коли ви повернулися до України, чи це була та сама Україна із дитячих спогадів? Ви впізнали свій рідний дім?

Це було таке дивне відчуття! Все було так само і зовсім інакше! Я не можу до кінця це сформулювати навіть для себе, тому ти запитай мене про це ще через півроку, добре?

Обов’язково запитаю, ось запишу собі в блокноті, щоб не забути! Зайдемо з іншого боку, раз так: що вас здивувало по приїзді найбільше?

Будеш сміятися. То не щось таке глобальне, то прості щоденні речі. От чого українці не користуються голосовою поштою? Чому вони відповідають на дзвінок і кричать одразу: «Кажіть скоро, я не можу говорити?!» Ну, чому відповідати, до холєри, якщо ти не можеш говорити?! Я того не розумію, одразу розгублююся і на тому кінець розмови. 

Ви не повірите, але я теж не маю голосової пошти! Але от одразу після зустрічі налаштую!

Дуже важко зрозуміти, як функціонують такі елементарні речі, як візит до лікаря, наприклад. Мені знайомі дали номер телефону лікаря, а то виявився не робочий – у приватний кабінет, де є секретар, ведеться запис на прийом тощо – а його приватний! Це для мене щось космічне! Він не розуміє, хто я, що я хочу – а я хочу довідку для дитини, щоб її прийняли до спортивної секції, – я розгублююся і все. І от так з усім! Дуже важко обрости знайомствами і налагоджувати той зв’язок із зовнішнім світом. Я не маю кола спілкування, і це дуже складно.

А мова? Ваша українська чудова – дуже колоритна, грамотна і з багатим вокабуляром, але це дивна мова, якої вже нема. Ви говорите, як мікс моєї бабусі, словника Даля і дикторки вечірніх новин!

О, так! Я бачила, як співрозмовники підсміюються тишком-нишком, то тепер знатиму чому! Українська стала інакша, і я той момент пропустила: стільки нових слів запозичених з англійської! Деякі речі для мене взагалі загадкові, наприклад, чому маленькі помідори називаються «черешня»? Я довго думала, як побачила на ціннику на помідорах «черешні»! З модою на хіпстерство, яка в нас в Америці вже трохи минула, тут всі ходять на «мітинги» і «дейт». Це дуже кумедно для мене! Я ніяковію, коли мене не розуміють, а ще більше – то коли я не розумію. Боюся, щоб не подумали, що я не дуже розумна, раз не розумію, що до мене кажуть. Російську розумію зовсім слабо, то це ще одна проблема, з якою треба давати собі раду.

Отже, ви знову скидаєте стару соціальну шкіру й обростаєте новою. Усе те саме, що ви переживали у свої 12, приїхавши до США. Є таке старе польське прислів’я: «З еміграції повертаються, щоб переконатися, що виїхав не дарма». Що подумалося вам по поверненні? Не шкодуєте про своє рішення?

Мені складно, не буду заперечувати. Чоловікові особливо, бо він не знає мови, і я є його містком у світ. Він програміст, то з робочим процесом клопотів немає, а от із спілкуванням в робочому колективі – все непросто. Дітям складно в школі, і ми годинами робимо домашнє завдання! Я почуваюся ні в сих ні в тих, це правда. Але тепер, на відміну від мого попереднього досвіду адаптації, я знаю, що це тимчасово, знаю, що це моє рішення, знаю, що не могла б не спробувати дати собі шанс жити в Україні. І хай то прозвучить пафосно (або не пиши того, сміється Ксеня), але я хочу бути корисною своїй країні!

Але я записала, бо, як на мене, це не пафосно, а дуже по-справжньому. Так, трохи романтично, але від того не менш прекрасно! Я довго виношувала ідею зробити проєкт «Ukraine, I’m back» і дуже рада, що Ксеня стала його першою героїнею. Сподіваюся, що цикл інтерв’ю з тими, хто завершив свою одіссею повернення додому, допоможе нам усім зрозуміти для себе, що таке Батьківщина та як це – бути своїм.

Розмовляла Марта Госовська

5 комментария

  1. Я можу багато розповісти також і про життя за океаном: як важко стримувати сльози, коли розмовляєш по скайпу з рідними, як бігаєш в пошуках домашнього сиру, а всі тикають моцарелу і кажуть, що то те саме, багато всього. Так і хочеться повернутися, але машина запущена і її не зупинити, треба пахати на чужині

  2. В далекому 2007 році я також нікуди не поїхав коли була дуже хороша пропозиція. Зараз науковці нікому не потрібні і єдина надія що може стануть потрібні в майбутньому. Залишається просто кожній людині змінити все на краще, краще для близьких краще для оточуючих тоді може щось з цього буде.

Залишити коментар