П'ятниця, 20 вересня

Жнк на вйн

Жінка в Берліні / Переклад Роксоляни Свято. Київ: Комора, 2019. 304 с.

Часом бракне слів. Мова неспроможна передати всі досвіди, які спромоглася пережити людина. І коли такі неповноцінні слова складаються в опис таких нестерпних досвідів, ми називаємо цей набір слів свідченням.

Вона, авторка «Жінки в Берліні», у своєму воєнному щоденнику скорочувала для зручності слова: часу-сил писати було обмаль, а розказати треба було ой як багато. Наприклад, «зґвлт» (в оригіналі VG). Слово це потребувало скорочення, бо вживається в тексті дуже часто. Про це зокрема написана книжка – про зґвалтування під час війни. Такий пережитий досвід авторки. Вона свій щоденник адресує конкретній людині, коханому чоловікові. Коли він почав читати записи, то дратувався, нудився й обурювався. Що це все значить? Що то за «зґвлт», побий грім той скоропис?! Вона зі злим сміхом розшифрувала йому те скорочення: «Довелося розсміятися: “Ну, а ти як думаєш? Звісно, зґвалтування”». Слова не справляються зі своєю роботою – називати щось, що потребує бути названим. Бо та потреба має бути розділеною: і тими, хто говорить, і тими, хто слухає.

Часом слова бувають зайвими. І вони складаються в опис нестерпних досвідів, який потім для зручності ми називаємо літературою.

Уже добре знаємо: війна, як ніщо інше, уміє зробити з життя художню умовність, коли все пережите скидається на химерну вигадку, гротескну неправду літературної уяви. Ті історії, які чуємо, слухаємо, розповідаємо й переповідаємо п’ять років, навіть до романів не просяться, бо вони навіть і для поганих романів – «перебір із драматургією». Авторка «Жінки в Берліні» намагається осмислити свій екстремальний досвід за тими моделями, які їй постачала культура – за літературними шаблонами. Вона – розумниця і книжниця, у неї в запасі величезний арсенал літературних формул і конвенцій. І література програє життю.

У розбомбленому Берліні німкеня, яка пройшла через поразку в війні (спільний сором) і через серію зґвалтувань (індивідуальним сором), бере до рук книжку. Це «Лінія тіні» Джозефа Конрада, бо поряд немає «Голоду» Кнута Гамсуна, якого б вона воліла. Ту прозу Конрада про чоловіче братерство не випадково звуть алегорією Першої світової. Вона ж раптом прагне уважно послухати, що їй розкажуть про екзистенційні страждання, втрати й позбавлення-свобод унебезпечені чоловіки? Література – не донька пережитого болю, а невдячна падчерка-спадкоємниця.

«Жінка в Берліні» – документ. Його створила журналістка Марта Гіллерс, але це ім’я стало відомим уже після смерті авторки й після перевидання щоденника – така була її воля. Рукописи вперше були опубліковані німецькою і в англійському перекладі на початку 1950-х. Вони викликали хвилю обурення й нерозуміння, збереження анонімності авторки було необхідним кроком. Після тих публікацій Гіллерс заборонила видавати «Жінку в Берліні», книжка вийшла вдруге тільки 2003 року, по смерті авторки. І от тоді стався вибух. Ці воєнні щоденники прочитали нарешті, але для того треба було, щоб 50 років культура вчилася осмислювати та сприймати свідчення, карати юридично й засуджувати морально зґвалтування на війні. Потрібні були, наприклад, прецеденти й досвіди Балканських війн та апартеїду й судів у Гаазі над серійними воєнними ґвалтівниками.

Це парадоксально, що щоденники – жанр, що як жоден інший прив’язаний до поточного моменту, і тому швидко застаріває, – у випадку «Жінки на війні» з’явилися зарано.

Розповідь охоплює вісім тижнів – із 20 квітня до 22 червня 1945 року. Авторці на той момент 34, але виглядає молодшою – бо худа , бо таки голод триває. Зруйнований Берлін, постійні бомбардування, новини до цивільного населення доходять у вигляді химерних пліток, яким ніхто не йме віри (а дарма, плітки виявляються точними). Мешканці будинку, у якому героїня живе не так давно, об’єднуються, щоб вижити. Пожилиці верхніх поверхів переїздять до тих, хто живе на першому-другому – вони разом ладнають сховок у підвалах, налагоджують більш-менш безпечні походи по воду, разом мародерствують у магазинах і пекарнях поблизу, щоб запастися харчами. Вона починає писати щоденник під час бомбардувань: так швидше минає час у сховку, так є ілюзія, що контролюєш ситуацію. Вона продовжить писати, коли бомбардування припиниться й у місто ввійде Радянська армія. Саме тоді терапевтичний ефект щоденника їй знадобиться конче: «Це розрада в моїй самоті, така собі розмова, нагода вилити душу».

Вона насправді й послідовно працює з кількома літературними формулами; навряд чи свідомо, але це показово так само: осмислити події за-межею-терпіння вона береться через літературу – такі собі копальні розділених досвідів. Свідомо чи несвідомо, але такий підхід стає настільки вибухово-іронічним, що читати щоденник таки складно і психологічно маже нестерпно.

Про всі формули писати не буду. Розкажу про дві – для прикладу.

Воїтелька. Це сюжет про дівчину (юну жінку), яка відкидає обмеження статі, щоб захистити життя близьких (чоловіка зазвичай) і віддати данину рідній землі. Із цією формулою корелюють сюжети переодягання. Амазонки, воїтельки, богатирки…

У книжці є три дівчини, одяг яких акцентований як такий собі однострій. У будинку живе лесбійка, яка вдягається як чоловік – над нею регочуть і кепкують. Синонімом до цього «парубка» буде поява дівчини-росіянки, військової. Вона стоїть на перехресті, бавиться прапорцями, пританцьовує, міцна, вгодована, у полинялій чистій формі (так цю сцену описує авторка). Третя жінка-в-формі – юна дівчина, сусідка. Її мати звертається до Марти, яка говорить російською, щоб та дізналася, чи каратимуть росіяни дівчат із юнацьких нацистських угруповань, одне з таких її дочка очолювала. Марта радить форму сховати. Вони всі ховають однострої, коли в Берлін мають от-от увійти переможці. Сама ж героїня вдягнена в мереживну білизну, сукні й кардигани в темних тонах, але елегантного крою (так, вона описує свій одяг; їй це важливо).

Воїтельки (навіть саркастично-іронічно репрезентовані) світу, у якому живе Марта, чужі. Вони – вигадка літератури. У її світі цим літературним воїтельками протиставлені цілком реальні дезертири. Чоловіки перед приходом росіян теж ховають і перешивають свої однострої.

Полонянка. Цей сюжет про жінку-аборигенку, яку беруть у полон, цивілізують і так рятують із її «неповноправного» середовища. Тепер вона гідна любові білого переможця-господаря.

Героїня «Жінки в Берліні» бувала до війни в СРСР, тому трішки знала російську. Її «рада будинку» виставила як такого собі парламентаря. Перші перемовини закінчилися першим зґвалтуванням: поки Марту на сходах ґвалтували двоє солдатів, її сусіди мовчки сиділи в підвалі. Топографія зґвалтувань тут важлива. Скажімо, верхні поверхи стали порятунком для жінок: росіяни нечасто піднімалися вище другого в пошуках жертв. Убезпечити себе від групового насильства можна було, ставши коханкою для одного – статусного. Вона собі такого й підібрала, і наступного згодом, і ще одного (ще один зірвався останньої миті). У тому сюжеті чоловіки, залишаючись насильниками, починали свято вірити в те, що вони герої-коханці. Один із її партнерів показував фото красивої жінки – польки, із якою мав роман у Варшаві. В останні дні перед ротацією він і в Марти попросив фото – теж комусь потім показувати. А історія з полькою стає такою очевидною – усім, окрім головного героя. І тут уже починається сюжет про благородного дикуна, перевихованого любов’ю.

Яка ж вона наївна, та література!

Щойно закінчилася війна. Карл Ясперс читає німцям свої відомі лекції про сором. Сором, провина, розкаяння, покарання – ці почуття мають бути чітко визначеними, названими, до кінця пережитими індивідуально і в автономному режимі, щоб сталося «перевиховання». Авторка «Жінки в Берліні» ніколи не говорить про сором чи провину, чи покарання. Вона використовує поняття «колективний досвід, передбачуваний і безліч разів зі страхом очікуваний». Шкода спричинена, і позбавлятися її наслідків доведеться гуртом: «Цю колективну масову форму зґвалтування й долатимуть колективно. Кожна допомагає кожній».

На яких підставах має сформуватися той колектив, що мусить зцілити люд?

У «Жінці в Берліні» гуртуються жінки. Це не така собі утопія жіночого сестринства, це тимчасовий воєнний союз. Жінки між собою розмовляють. Чоловіки в цьому світі вже нічого не здатні почути. Щоденник Гіллерс фактично закінчується тієї миті, коли його прочитав безпосередній адресат – друг-коханець; прочитав і відкинув, і порадив про таке не писати. Жінки говорять між собою – і це кризове рішення: воно виникає за відсутності інших співрозмовців. А поки що вони переповідають одна одній жахливо-еротичні сни, які виникають після зґвалтування як психологічний захист свого штибу. Вони обговорюють, як і де можна зробити аборт. Вони вітаються після місяця розлуки запитаннями: «І скільки разів тебе?». Вони саркастично й у повному відчаї порівнюють сексуальні навички росіян і німців… Ми знаємо цей ефект по табірних спогадах жінок: жінок-жертви «замикають» комунікативні структури, щоб так піклуватися одна про одну й вижити.

Але ні, це не утопія.

Три моменти «Жінки в Берліні», не центральні аж ніяк.

У будинку живе дівчина-лесбійка (я вже згадувала про неї). Вона живе на верхніх поверхах, до того ж, одягнена як юнак – завдяки цьому вона уникла насилля. Її не такі щасливі посестри регочуть: от її якраз треба було б зґвалтувати, може, збагнула б, що втрачає. Так, вони жартують про корекційні зґвалтування. І от навряд чи вони жартують: вони досі насправді вірять, що «тобі б мужика нормального» є метою життя жінки.

У тому ж будинку є дві сестри, які обрали ту саму тактику виживання, що й головна героїня: вони примічають статусних військових, які можуть їх захистити від групових зґвалтувань і голоду. Поведінку сестер хором засуджує весь будинок, включно з головною героїнею. Буцімто занадто багато насолоди: пиячать до ранку, гигочуть на сходах. Те саме робить і Марта! Коли одну з сестер вбивають через ревнощі, авторка фіксує: так воно й мало закінчитися. Замісна жертва, так ми це назвемо. Марта не є в цьому сюжеті дворушницею. Вона – та, хто вижила за рахунок іншої жінки (буквально, символічно, тощо).

Третій сюжет – не про жінок. А про перспективу погляду та про розділені досвіди. І навряд чи в якомусь ще, окрім українського видання, його можна прочитати чи бодай просто побачити.

Голод, дуже голодно. Тут повідомляють, що начебто на днях почнуть видавати за картками російську соняшникову олію. Мить нетерпіння й щасливого очікування! «Я бачила широкі золотисті соняшникові поля України. Добре б було». Запис від 3 червня 1945 року. Як виглядають ті золотисті поля України в цей день, нам дуже легко уявити. Хто обробляє, який голод вони відчувають, чиї рештки на тих полях знаходять… Це ж теж про жіночу не-солідарність, зрештою. Авторці «Жінки в Берліні» Україну 1945-го року уявляти не можна й не треба, і несила. Уява – розкіш, яка належить тим, хто пережив екстрему, а не тому, хто знаходиться в процесі само-порятунку.

Кому болить розірване тіло сусідки? (Але вазелін треба позичити). Кому пече абортований плід групового зґвалтування? (Але треба стишити голос поруч зі страждалицею). Тобі не смішно, коли згадуєш, як тобі плюнули в рота після зґвалтування, але ти можеш посміятися з того, як підліток виграв пристаркувату сусідку (ну смішно ж!)… У тимчасових союзах важить якраз те, що вони тимчасові. Закінчуються місяці пекельної небезпеки, і всі повертаються до своїх квартир, країн, держав, соціальних груп. Вона часто посилається на «Сутінки Європи» Освальда Шпенґлера. Її вабить той занепад і помирання з назви, це так. Але більше: вона міркує про смерть індивідуального в культурі. Цивілізації, щоб вижити, роблять ставку на формування груп і групової ідентичності. Це якраз ті сутінки, які впали на її Берлін.

Коли в 2003-му вийшло перевидання, за вимогою провели експертизу оригінальних записів. Постало питання: наскільки втручався редактор, наскільки сама авторка редагувала щоденники перед публікацією. Відповідь на обидва запитання: мінімально. Ми насправді читаємо текст, написаний 1945-го. Правки були переважно авторські й мали на меті збереження анонімності її та її оточення. Але, попри те, були два сюжетні й ідейні моменти, які Гіллерс наголосила вже згодом, додатково акцентувала. По-перше, та тема, де авторка «Жінки в Берліні» говорить про конструювання маскулінності в націонал-соціалізмі, яка знищила морально німецьких чоловіків і тепер за це мусять «відпрацьовувати» жінки. Ця тема стала однією з центральних у книжці вже згодом. По-друге, страх завагітніти під час зґвалтування – в оригінальному щоденнику він не посідає такого значного місця, як у книжці. І тут третє питання: чому саме ці теми потребували від авторки повернення й переосмислення?

«Добре, що цього не побачив мій чоловік», – каже одна зі зґвалтованих жінок. Переможці, дезертири. Чоловіки, від яких можна народити. Чоловіки, від яких робиться аборт. Люди, які не мають права розмножуватися. Ні, вона не пише напряму про провину. І так, тільки про це вона й пише. Остання генерація «присмеркової Європи» мала б закінчиться тоді й так.

У відвертому, дуже відвертому щоденнику є фрагмент, який авторка зняла, а потім відновила в дужках, сильно дистанціювавшись через іронію. Фрагмент цей стилістично вибивається з основного тексту, це практично вірш – поганий, занадто елегійний і затемнений. Її постійний «коханець» (без лапок ніяк) позичив ровера, вона каталася Берліном, вона відчула себе на мить вільною. І ввечері з цим чоловіком-ґвалтівником пережила оргазм. Як можна навіть намагатися писати на такому матеріалі текст за лекалами «любовна історія»? Це питання, знаєте, риторичне. Сцену, де вона ридає в обіймах насильника, бо прагне розради й утіхи, вона в книжці залишила. Сцену сексуальної насолоди зняла, позаяк відчувала тієї миті тільки одне: вона зрадила – своєму чоловікові, своєму тілу, собі. Тому й описала вона той оргазм у риториці поганючих альбомних віршів, тому і зняла той фрагмент, тому й повернула.

Ні, це не покаяння. І ні, це не звинувачення.

Побіжно, необов’язково, дуже буденно виникає одна згадка: власники будинку повідомили, що орендну плату за травень 1945-го можна буде не вносити. Воно і зрозуміло: можна не платити – уже сплачено.

Ганна Улюра

Залишити коментар