П'ятниця, 20 вересня

Як часто тобі хотілося перенестись у дитинство чи юність, згадати те, що, здавалося, назавжди заховалося в пам’яті? А що, якщо головними героями цієї історії стануть не люди, а місце і час? Із письменником Артемом Чехов поговорили про новий роман «Район “Д”», мости з минулого, літературну тусовку, прозу ветеранів та ситуації, коли кількість необхідніша за якість. 

Із Чехом зустрічаємось після презентації «Району “Д”». Полтава намагається здивувати неочікуваною спекою та дивним спокоєм, як для міста, у центрі якого триває міжнародний літературний фестиваль. Вона, здається, не поспішає нікуди. Артем не зраджує собі й навіть зараз – у кросах New balance. Каже, нічого зручнішого так і не знайшов. Ті, хто вже встиг прочитати «Точку нуль», зрозуміють: йдеться не просто про улюблений бренд. Вмикаю запис на телефоні.

«Точка нуль» та «Район “Д”» – книги зовсім не подібні між собою. В одній із них ти буквально впадаєш у своє минуле, дитинство, в іншій – все відбувається у безпосередній реальності. Проте, книги писалися фактично паралельно, одночасно, на війні. Яка з тем домінувала, і як вдавалося перемикатися з однієї на іншу?

Насправді ці дві книги абсолютно різні. Нариси з «Точки нуль» я міг писати, коли завгодно, витрачати буквально по 15-20 хвилин на кожен із них. І таких текстів було дуже багато. І сама книжка мала б бути рази в три товстішою, але з певних особистих причин я вирішив не публікувати всього. Це було дуже легко: коли не хотілося писати щось велике або потрібен був перепочинок між оповіданнями до «Району», писалось щось в «Точку нуль». А потім я занурювався, скажімо, в якесь оповідання з «Району “Д”», котре вже вимагало більшою посидючості, більшої уваги. Тут я мав буквально жити зі своїми героями. І я проживав з ними день за днем. Це була більш громіздка, більш складна робота – ніби конструктор. І саме писання насправді було трохи інше.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Живучи з цими героями, створюючи їх, чи відчував якусь особливу відповідальність? Адже фактично це все – люди твого дитинства, люди, котрі тебе формували. Нехай навіть частина з персонажів – вигадані чи збірні образи. 

Я дуже легко, якщо не легковажно, ставлюся до свого минулого. Тому й не відчував жодної відповідальності перед героями. Я їм нічого не винен. Вони мені – теж. Ми на різних берегах, і навряд чи нам судилося ще колись перетнутися. Була відповідальність перед собою, аби вдався текст, аби виписався персонаж. І знову ж таки, це художня література, і я ніяк не обмежував себе, сплітаючи докупи певний образ певного героя. На щастя, це не біографії реальних людей, а радше біографія епохи – місця і часу.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Якраз про місце. «Д» – це район у Черкасах. Я ніколи там не був, але можу приблизно уявити місто завдяки твоїй книжці. Наскільки реальним та правдивим є цей опис-спогад? Та наскільки важливим для тебе було всю цю реальність зберегти, як і прив’язку до самого міста? Адже такий «Район “Д”» міг би існувати будь-де, ти цілком міг назвати місто «містом N» та залишити це питання відкритим для читачів.

Важливим якраз і було зберегти реальність міста. Хотів, аби читач, передусім, що знає Черкаси, пізнавав ці вулиці, події, що я їх описував, пізнавав загальний антураж і дух міста. Для читача взагалі важливо в кожному тексті пізнавати частинку себе. Для черкасців, наприклад, – пізнати частинку себе через місто. І назва «Район “Д”» досить умовна. Але реальна. Вона створює ілюзію локальності й особливості, це такий собі атрибут, прив’язка, за який тримається вся книжка. Місто N здатне вмістити в себе абсолютно все. Район «Д» – лише те, що належить району «Д».

Іноді тексти про далеке минуле, дитинство, створюють, зокрема, і заради того, аби якось розібратися з цим часом, розставити останні крапки над «і», відпустити цей період чи взагалі втекти від нього. У тебе було щось подібне? «Район “Д”» став містком до минулого чи літаком з нього?

Насправді я вже давно розібрався з минулим, все пробачив, що мав пробачити, все відпустив, що мав відпустити. Залишилися спогади, історії, певний досвід. Тому з цього усього дозволив собі робити літературу. Але так чи інакше, це міст на інші береги. Під час писання цієї книжки стільки всього з пам’яті піднялося на поверхню, що досі осмислюю.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Мені здається, від письменника, котрий вже презентував книгу про війну, аудиторія свідомо чи підсвідомо очікує ще однієї книги на цю тему. І цілком логічно – роману. Як на мене, «Район “Д”» – це якраз роман, просто не у класичній формі, однак він про інше. Відчував, що очікування аудиторії були дещо іншими? Що частина читачів все ж чекали на ще одну книгу про війну?

Так було насправді ще до «Точки нуль», адже тоді я фактично мав дві готові книги – її та «Район “Д”». Але з якихось певних причин я розумів, що від мене все ж очікують текстів про війну. А книга ж є, ось вона, готова. То чому б не почати з неї? І коли «Точка нуль» вийшла і мала відносний успіх, я подумав, що, можливо, «Район» не варто було б видавати взагалі. І так текст пролежав зо два роки, допоки буквально нещодавно я не наважився все ж видати його. Наважився, бо книга, як мені здається, доволі непогана і варта побачити світ.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Напевно, робота над «Районом» дозволяла більше дистанціюватися від війни, ніж написання «Точки»?

Це взагалі був якийсь паралельний вимір. Ти просто пірнаєш в нього і починаєш жити зовсім іншим життям. Так, ніби читаєш надзвичайно захопливу книгу або ніби поринаєш в якийсь фільм – і повністю розчиняєшся в ньому. Так само було і з писанням. Ти відволікаєшся настільки, що забуваєш про все: про те, що тебе оточує, що відбувається навколо. А навколо, як правило, відбувалися не надто приємні речі. Переважно через те, що все було дуже скучно. Було скучно, страшно… І, власне, все. Це не була гаряча фаза, активних бойових дій не було. Те, що траплялося час від часу, було радше винятком. І з того стану рятувало писання. А потім, як щось напишеш, повертаєшся з оповіданням в бліндаж, починаєш читати хлопцям. Вони, до речі, дуже любили слухати.

Та все ж під час презентації «Району “Д”» у Полтаві ти обмовився, що книга про війну буде, щоправда, не про нашу.

Можливо, це буде навіть книга не про війну в прямому сенсі. Це буде книга про ветерана афганської війни. Власне, це знову повернення до мого «Району “Д”», якоюсь мірою це те саме моє дитинство в тому самому районі. Звичайна «хрущівка», де мешкали дуже дивні люди, такі, як я і ветеран афганської війни, котрий замість двох років пройшов вісім. Він страшенно пиячив, і всі його прояви ПТСР (посттравматичного стресового розладу), всі його болі – все це просто виходило назовні, скривджуючи мене, мою сім’ю. Тоді я всього цього не розумів. Все це мені здавалося комічним. Навіть просто п’яна людина в квартирі – це було чимось дивним, ніхто з мого оточення тоді не пив. 

Це був чоловік моєї бабусі. Вона прийняла його, коли він контуженим демобілізувався у 89-му році. Він жив з нами. Це був травматичний досвід. Для нього – пережити перші 10 років після війни, котрі протікали вкрай непросто. Для нас – жити разом із ним, бачити все на власні очі, відчувати на собі. Ні, він ніколи не був агресивним до нас. Але він був наче вулкан, і вся ця жовч, весь біль, вся агресія – все витікало з нього, мов лава. Це було страшно, було складно. Але тоді я всього не розумів. Зрозумів лише зараз, коли сам пройшов якщо не такий складний, як у нього, але дотичний до того досвід.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Якось так виходить, що якраз літературу ветеранів, себто не письменників, що пішли на війну, а людей, котрі почали писати на ній чи після, літературна тусовка намагається якось відокремити. Мовляв, це книги «своє для своїх». Невже сучасна українська література – це настільки закрита система? Адже чимало з ветеранських книг стали бестселерами. 

Мені здається, ці бестселери якраз і потрапляють до української літератури. Це питання піднімалося вже багато разів, і ставлення до нього завжди різне. Для одних важлива якість літератури, для інших – воєнний досвід авторів, навіть попри якість текстів. Хтось не хоче робити поблажок, прямо кажучи: «Мені байдуже, що ти пройшов війну, якщо це погана книжка – значить, це погана книжка, якщо це графоманія – це графоманія». І я можу погодитися з обома сторонами. Адже тим болить – їм потрібно викричати свій біль. З іншого боку, я розумію тусовку, котра приймає лише якісь більш-менш вдалі речі, зокрема з ветеранської прози.

Але ж саме ветерани можуть створювати те, що зрештою можна назвати документалістикою. Тоді як умовний, скажімо, Жадан, котрий часто буває на Сході, також пише книгу, але виходить все ж художній роман лише з елементами документального. То, можливо, ветеранам варто давати більше свободи та права на голос? Адже саме вони фіксують те, що відбувається сьогодні там.

Як на мене, ті речі, котрі варті уваги, їх насправді помічають. Чесно кажучи, я не прочитав практично жодної книги про цю війну. Не тому що не хочу, а тому що мені це складно робити. Так, я читав «Інтернат». Мені було цікаво, як саме написав про цю війну Жадан, маючи зовсім інший досвід, не такий, як у ветеранів. А він побачив її цікаво та дуже правдиво.

Я починав читати якісь речі, але розумів, що нічого нового для себе я не побачу. Це будуть або просто побутові замальовки, або якісь реальні батальні сцени з кров’ю та стражданням. Я знаю, яке це все. Я знаю, якими очима це все бачили ветерани, автори цієї прози. І зараз насправді про війну мені не хочеться говорити, думати, читати. Доводиться, але я намагаюсь обмежувати себе.

Митці, зокрема письменники, часто стають політичними експертами, до яких звертаються з проханням передбачити майбутнє країни чи оцінити політичну ситуацію частіше, ніж із питаннями про власне письменництво. Чому так відбувається? Звідки береться цей попит до митців, а не до фахових експертів?

Дуже складно, мені здається, зробити провидця з політика, але дуже легко зробити його з художника. Людям потрібні провидці. Потрібні ті, хто може говорити про якісь конкретні та болючі речі метафорами. Говорити про те, що всіх турбує. І саме це може зробити художник, але ніколи не зможуть політологи чи політики. Вони мислять зовсім іншими поняттями та термінами.

Артем Чех: «Люди потребують тих, хто казатиме метафорами про головне»

Добре. Нині в нашій країні абсолютно нова влада, до якої у частини населення залишається відчутна недовіра чи навіть зневіра. Скажеш метафорою, як все це винести?

Метафорою, напевно, не вийде, можу хіба що висловити свою думку. Я противник нової влади і не приховую цього. Я бачу, що відбувається, мене це все трохи гнітить і розчаровує. Але я все ще придивляюся, намагаюся зрозуміти, до якої межі можуть дійти дурість і глупість, і коли прийде час робити якісь рішучі речі. Зараз не має бути мови про новий Майдан чи якісь радикальні дії. Ні. Але ми маємо уважно слідкувати, стежити, запам’ятовувати, аби не забути нічого з того, що відбувається зараз.

Зрештою, як у Бабкіної «Це моя країна, і вся ху*ня в ній – тільки моя». Чого потребує сучасне українське мистецтво, про що говорять замало, що оминають?

Проговорюються всі теми, але недостатньо голосно. Тобто не вистачає саме кількості цих голосів. Адже в нас є порівняно небагато митців, котрі справді можуть сказати так, аби їх почули. Потрібно, аби таких ставало більше. І це стосується не лише літератури, але й будь-якого іншого мистецтва. Нам не вистачає цієї кількості.

Лише кількості, чи якості також?

Ну, кількість, як правило, переростає в якість. Саме той приклад – «двотисячники», котрі починали кількісно багато, а якісно – не дуже. Проте з цієї кількості повиростали дуже цікаві митці, літератори, особливо поети. Так скрізь. Має бути багатоголосся. Має бути чималий хор, котрий голоситиме про всі больові точки, про всі ці важливі теми.

Розмовляв Дмитро Журавель

Розмова відбулася в рамках міжнародного поетичного фестивалю Meridian Poltava

Фото: Юлія Вебер для Meridian Poltava

Залишити коментар