П'ятниця, 15 листопада

Аж ніяк не ювілей Тараса Мельничука

З одним чоловіком сталася така пригода – 10 років тому, 20 серпня 2009 року, виповнилося 70 років з дня його народження. А от 80-річний ювілей був лише через дев’ять літ. Тобто сьогодні, 20 серпня 2019-го – уже 81 рік із дня його народження.

Ні, час нікуди не зсунувся. Просто, це карколомна доля Тараса Мельничука. Одного з найгеніальніших українських поетів покоління «шістдесятників», який відбував тюремні терміни і заслання винятково за поезію. Який віддався течії життя – і вона перетворила долю Мельничука на захопливий літературний сюжет. Дуже трагічний сюжет.

А нова дата народження виникла тому, що краєзнавець Василь Курищук добрався до церковних книг села Уторопи на Івано-Франківщині, де народився Мельничук. Там чорним по білому, хіба що латинкою, зазначений саме 1938 рік, імена батьків і хресних, що й остаточно відкидає версію 1939-го, яку, як не дивно, підтримував і сам Мельничук.

А причина такої «похибки» така: знаючи про «не мед» майбутньої військової служби, у ті часи матері свідомо старалися записувати своїх дітей на рік пізніше, щоб сини йшли на службу хоч трохи фізично сильнішими та психологічно зрілішими.

Тому цей текст аж ніяк не ювілейний. Однак нині Тарас Мельничук настільки загадкова постать для широкого загалу, що для розмови про нього не конче круглої дати. Поет створює інфоприводи для розмови про нього, попри те, що помер 1995-го. Адже й сьогодні знову й знову з’являються його «нові» рукописи. А я, як свідок цих з’яв, радо про них оповім.

Уперше про Мельничука я почув від Василя Герасим’юка у 2007 році, після чого при першій нагоді взявся за читання цього автора – і відтоді Мельничук став «моїм».

Відтоді я сам не раз запитував ближніх: ти читав / ла Мельничука? І розповідав їм про нього. Що й зараз роблю, зрештою.

Я був вражений: чому цього поета ще не читають усі? Чому він ще не є героєм романів, фільмів? Адже його біографія для цього чудесно надається. Адже його творчість є справді винятковою й не лише для української літератури. Мені захотілося виправити ситуацію.

З’ява перша

Шість років тому я отримав дзвінок від франківського видавця Василя Іваночка. Він знав, про моє захоплення Мельничуком, тому запропонував зайти до нього в офіс, адже йому принесли фантастичний скарб — два пакети рукописів. Ціна – 600 доларів. Загадковий дилер стверджував, що їх автор Тарас Мельничук. Я мав визначити автентичність.

Із першого погляду стало ясно, що це почерк Мельничука. Із першого вірша були відчутні неповторні інтонації:

мій батько

уже яблук не їсть

і Наполеон уже

яблук не їсть

і Уолт Уїтмен

не їсть яблук

а я ще їм

і яблука мені

в очах червоні

Іваночко організував викуп та віддав рукописи мені. Із того часу, я жив з ідеєю створення сайту, де б можна опублікувати скани рукописів, розшифровані варіанти, світлини, а також інші матеріали, які я назбирав у інших джерелах – відео й аудіо за участі Мельничука, а також численні аудіоспогади від людей, які його знали та з ним спілкувалися.

Минулого року завдяки підтримці Українського культурного фонду, Віртуальний музей-архів Тараса Мельничука вдалося створити — tarasmelnychuk.com. У рамках проєкту ми не лише створили сайт, а й видали книжку з вибраних віршів із цих рукописів «Моє ліплення оленя». Її упорядкував Мирослав Лаюк. А ще ми з Мирославом провели понад десяток презентацій проєкту в містах, пов’язаних із Тарасом Мельничуком та просто великих містах України  – Чернівцях та Харкові, Львові та Дніпрі, Франківську та Києві.

З’ява друга

І от, коли нарешті ми дали раду цим рукописам, зреалізували відповідно до уявлень із тим, що дали можливість будь-кому в будь-якій формі працювати з цими текстами чи просто читати їх, мати до них доступ, Тарас Мельничук здивував ще раз.

Презентація Віртуального музею-архіву була запланована й у Вінниці. І тут перед початком заходу знайомимося з Василем Недотятком. Пан Василь – син друга Тараса Мельничука. У мандрівні роки кінця 80-х – початку 90-х Мельничук у них бував. І одного разу залишив чемодан із рукописами.

О Боже! Пан Василь дістає жмуток цих рукописів… і для нас починається нова історія. Нова книжка.

Як не дивно, у цих нових рукописах Недотятка є сторінки з того самого паперу та списані тією ж зеленою пастою, що й у рукописах Іваночка. Таке враження, що хтось жорстоко й насильно розірвав ту цілість. Або ж то була легковажність і воля, із якою до своїх текстів міг ставитися тільки сам автор. І навряд у своєму неспокійному житті останніх років він мав час сидіти й скрупульозно сортувати й упорядковувати збірки. Імовірно, що Мельничук просто навмання розділив свої архіви на частини й позакидав їх у різні місця, як дорогоцінне каміння. І вже не так важливо, чи все воно знайдеться, збережеться. Аби хоч щось. Але цінне каміння тим і цінне, що коли б його не знайшли, то поцінують. От і в нас так.

Із рукописів Недотятка Мирослав Лаюк упорядкував книжку «Юнак милується автоматом». Вона вже теж невдовзі вийде. Але я навіть не сподіваюся, що цим виданням Мельничукові рукописи вичерпаються. Він – чоловік непередбачуваний. Нові його рукописи радше знайдуться, аніж ні. Сподіваюся, хоч дата народження більше не змінюватиметься.

Василь Карп’юк

Залишити коментар