Неділя, 22 вересня

Вік незгоди

Соціальна поведінка українців (як і політична поведінка України як держави) вряди-годи викликає асоціації з дитячою поведінкою.

Начебто немає потреби нагадувати, що кожні батьки ретельно розрізняють поведінку власних дітей і чужих. Відповідно, й оцінюючи її порізно.

У цьому контексті кумедно, що громадяни України ставляться до власної країни, як до милої, але чужої дитини. Вони неухильно суворі й водночас сповнені корисних ліберальних порад.

Але в перспективі отримання спадщини, компенсації чи субсидії все це миттєво забувається. І громадяни негайно виголошують урочисті докази родинності.

Давайте подивимося, як це склалося, та до чого нині призвело .

У 90-х чимало аматорів культури палко говорили про таку незглибиму культурну спадщину України, що навіть лячно до неї зазирати, аби ж лишень вона в тебе не зазирнула.

Але про це у світовій скарбниці не залишилося жодних переконливих писемних свідчень (на відміну від китайців, єгиптян чи, скажімо, майя). Це досить швидко перетворилося на тему для мемів.

Згодом з’явилася інша крайність. Усі політичні та економічні помилки країни приписувалися новонародженості, у крайньому разі – дитячому віку. Із його особливостями – досліджувати реальність передусім на дотик. З усіма витікаючими наслідками.

З огляду на те, як сьогодні сильно розрізняються (і далі розходяться врізнобіч) біологічний, соціальний та психологічний вік, спекуляції на цю тему стали дедалі яскравішими. А розуміння ситуації значно зміліло. Спробуємо це трохи виправити.

Антропоморфізм будь-яких явищ, тобто опис будь-чого з погляду людськості – явище так само давнє, як і сама людина.

У науці визначальна складова – повторюваність експерименту. Але природа неповторна. Утім, іншого інструменту пізнання цієї природи (включно з політичною та соціальною), окрім власних відчуттів, у нас немає.

Тому образність ми вважаємо переконливішою за точність, об’ємність – милішою за двомірність графіків, а поезія в нас завжди перемагає правду.

І розмірковуючи про власну країну, ми не те щоб рішуче відкидаємо, але відсуваємо десь у глухий закут комори свідомості нудні міркування вчених, якими б змістовними та логічними вони не були. Нам миліші зрозумілі асоціації, пов’язані з тим, що нас оточувало й посеред чого ми зростали.

Статево-рольова поведінка – одна з таких базових матриць. У кожній культурі вона має свій колорит. Хоча середній вік початку статевого дозрівання значно знизився із середини ХІХ століття, зменшуючись приблизно на чотири місяці в десятиліття.

Та послідовність біологічного розвитку невблаганна, як і пов’язані з ним зміни характеру.

Подивимося на нашу країну з точки зору її спроможності, тобто зрілості. Чи досягла вона вже того віку, при якому відносини з іншими стають соціально відповідальними? Чи ці відносини й надалі ще є темою Кримінального Кодексу України?

Одні, тяжіючи до вищезазначеного стереотипу давнини, визначають вік сучасної України в 28 років. Інші вважають пробудженням нації (і теж вельми небезпідставно) 2014 рік. Якщо усереднити, то між зрілістю й дитинством знаходиться підлітковий період.

Почнемо з визначення цього самого віку дозрівання. Припустимо, що аналогією для країни є те, що вона стає фертильною. І може дати світові щось значно більш репрезентативне, ніж металобрухт та соняшникова олія.

У людини таке дозрівання починається з того, що головний мозок подає імпульси статевим залозам, а ті вже виробляють різні гормони росту. У політичному вимірі ми можемо говорити про наявність або відсутність таких імпульсів у вигляді політичної волі президента. Він, подаючи «імпульси» політичного курсу Верховній Раді, шляхом законотворчості («гормонів») стимулює діяльність Кабінету Міністрів, керовану на зростання країни.

Але біологічне поняття змужніння відображає лише ті зміни, які відбуваються в статевій системі. Зовсім не культурні й соціальні аспекти дорослішання. Тобто в нас система (Верховна Рада) – немовби цілком собі змужніла, у сенсі свого осучаснення. У будь-якому разі, первинні політичні ознаки в неї вже трохи повідростали.

Але наскільки її «гормональна» законотворча діяльність буде прийнятна для сформованого соціального організму – це велике питання. Політики налаштовані працювати «по-дорослому», і це загалом схвально. За винятком того, що бажана дорослість країни жодним чином не підтверджується ні економічними, ні військово-технічними можливостями.

Сильний дух в України є. Не скрізь, проте є. Про решту чинників такого не скажеш.

Яка дитина в певний період розвитку не хоче здаватися дорослішою, вимагаючи дорослих прав і можливостей при збереженні дитячих обов’язків? І яка дитина не робить іноді цілком дорослих вчинків? Ставлення до неї щодо цього може й покращитися.

Проте від ставлення реальний вік не змінюється, на жаль, що б ми там один одному ніжно не говорили.

Отже, підлітковість країни (як і в людському організмі) значно перекриває етап її дозрівання за своєю тривалістю.

Але політична зрілість етнічної нації та зрілість політичної нації – це «дві великі різниці». У першому випадку в нас усе дуже по-дорослому. Але питома вага цієї дорослості стосовно всього населення України (якщо говорити про переконливість ідей) украй невелика.

Із політичною нацією справи геть інші – вона взагалі ще ніжний пуп’янок. Але всі її смикають за цей пуп’янок чимдуж, без жодної зворотної реакції. Ну не виріс він ще, ідіть геть! Далебі, не відчіпляються, як місцеві, так і зарубіжні залицяльники.

Національна ідентичність українців відбулася, хоча й у дещо архаїчному вигляді. Утім, науці невідомо, чи існує якась інша національна ідентичність, окрім архаїчної.

А от політична ідентичність – це велике питання. Ми бачимо всі притаманні підлітковому віку збитки: перепади настрою, мутація голосу, комплекс «гидкого каченяти» та водночас марнославство першовідкривача Всесвіту.

Зміна голосу в біологічному значенні зазвичай супроводжує стрімкий тілесний розвиток та відбувається впродовж невеликого проміжку часу, якщо ми говоримо про тривалість людського життя. Тривалість життя націй і країн – окрема тема. Можна лише з упевненістю сказати, що досяжні для огляду історичні періоди, за яким ми оцінюємо розвиток власної країни, мізерно малий. Навіть у своєму екстремумі.

Політичний голос України, як у домашньо-кухонній версії, так і зовнішній, досі не спроможний вибрати правильну тональність. То дискант, то бас. Але нині здебільшого фальцет та сором’язливий кашель.

Якщо говорити про кістяк та м’язи держави, то виходячи з тієї динаміки, яка доступна у відкритому доступі, ми швидше можемо говорити про синдром «хибного розвитку». Специфічний ген, відповідальний за передачу цієї інформації у спадок (невідомо, із якої епохи державності), досі залишається невідомим.

Річ у тім, що в організмі вироблення гормонів корою надниркових залоз мусить відповідати тим змінам, які властиві нормальному періоду розвитку.

Іншими словами, усі законодавчі ініціативи й добрі наміри (а в Україні це одне й те саме) повинні відповідати реальній фазі її дорослішання.

Таке помилкове дорослішання країни призводить до того, що оточення починає приймати її всерйоз (що, звісно, дуже приємно) і питати, як із дорослої. Ось тут усе приємне вже закінчується.

У цьому місці громадяни колективно й демонстративно намагаються відокремитися від держави, вдаючи, що вони ще діти малі (і держава їм якась не така). Так раніше діти незграбно змивали мамину косметику перед приходом батьків.

На зауваження Україна реагує щирим до сліз обуренням. Зі суттю зауважень підліток, що бачить себе дорослим, посутньо не може погодитися.

Цей вік соціальної незгоди несе в собі ряд поведінкових ризиків. Скажемо про головний.

Про психологію підліткового віку ми читаємо здебільшого, на жаль, лише в публікаціях про суїциди. Але варто взяти до уваги, що в переважній більшості випадків підліткові суїциди – це демонстративні спроби звернути на себе увагу, скоєні у стані великого відчаю. Проблема в тому, що ці демонстрації, усупереч намірам, все ж іноді закінчуються трагічно.

Цей відчай не має нічого спільного з реальним станом речей. Але для підлітка це не має жодного значення на той момент.

Зухвала демонстративність поведінки України – підліткова. Проблема в тому, що система цих сигналів, які посилають підлітки назовні з цілком конкретною метою, зрозумілі лише їм самим, як це й буває у підлітків.

Дорослі такі сигнали інтерпретують неправильно. Ці сигнали, у принципі, не можуть бути сприйняті інакше, ніж хибно, оскільки складаються з «дорослих» інформаційних компонентів.

Незгода з об’єктивною реальністю та всіма тими «дорослими», які її представляють, може йти двома шляхами – творчості або саморуйнування.

У творчості підліток матеріалізує свої фантазії. І вже через оцінку своєї творчості входить у дорослий світ. Саморуйнування або його демонстрація – це образа на те, що для творчості не знайшлося належних умов.

Чи шукає сьогоднішня Україна шлях творчості чи саморуйнування, як у випадку всіх підлітків  – питання поки що відкрите.

Олег Покальчук

Залишити коментар