П'ятниця, 20 вересня

У дитинстві вона збирала цукерки, розкидані на похоронах, та мріяла викривати злочинців і відстоювати справедливість. Головні три цінності, котрі сформували її, – гідність, повага та справедливість. Про дитячі роки, шлях до правозахисту та письменництва, відкрите суспільство та моменти, коли не варто підставляти другу щоку, – зі слів письменниці, юристки та журналістки Лариси Денисенко у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про дитинство

Згадуючи свої дитячі роки, письменниця зізнається: дитиною була жвавою і… небезпечною. Могла підібрати цукерки, котрі розкидали на похоронах, та пригостити ними батьків або ж гойдатися… на кришці труни, бо думала, що то човник.

«Писала загрозливі записки Максиму Рильському, портрета якого я лякалася в Голосіївському парку. Вистежувала злочинців та завдавала цим клопоту порядним дорослим людям. Створювала біля будинку справжні болота, де мешкає собака Баскервілів, ховалася в кущах та вила, як та собацюра з кінострічки. Крала кавуна, щоб переконати друзів, що а) зможу його вкрасти; б) мене не доженуть продавці; в) я його не впущу з рученят; г) мене не схопить міліція. Я можу пригадувати свої подвиги дуже довго».

Поза тим, розчарувань у дитинстві Лариси Денисенко фактично не було. Навіть дізнавшись, що це батьки притворялися Дідом Морозом, майбутня правозахисниця більше зрадила самому фактові викриття правди, аніж тому, що казкового персонажу насправді не існує.

«Я з дитинства вміла знайти смішне в будь-якій гидоті та повернути негативне на позитивне. Ще з років трьох я мала чітке уявлення, як паруються черв’яки (не знаю, чого мене взагалі цікавила ця тема, але тим не менше), і мені не сподобалося те, що із цього приводу було написано в підручнику Зоології. Я й зараз вважаю, що маю рацію щодо цього питання, а ті, хто писав підручник, – ні.

У дитинстві я мріяла бути полковником Знаменським із телестрічки “Слідство ведуть знавці”. Тобто – викривати злочинців та відстоювати справедливість. Тому й вирішила бути юристом. Правда, так сталося, що викривати злочинців мені довелося не дуже довго – працюючи в прокуратурі, довше мені довелося цих злочинців захищати».

Про цінності, на яких виросла

Гідність, повага та справедливість – ці три цінності Денисенко називає головними, і додає: батьки ніколи не прив’язували її до штампованих речей. Єдине, про що просили, – не кидати справу, котру почала.

«Психологи кажуть, буцім дитина розуміє, що таке справедливість уже з чотирьох років. Тобто вона ще не формулює визначення, але з нею вже можна про це говорити. Тому я люблю з дітьми грати в таку гру – ми уявляємо ситуацію: у садочку всі роблять щось погане, але спіймали тільки тебе, це справедливо? Діти зазвичай відповідають, що ні. Тоді кажу: “Чекай, але ти ж це робив / робила”. Діти задумуються та кажуть, що краще поганого не чинити.

Я пригадую, що в дитинстві мені було важливо, щоб біля мене нікого безпідставно не ображали. Я доволі миролюбна людина, але двічі в житті вдалася до бійок. Уперше, коли били маленького хлопчика. Удруге, коли при мені мучили кота. Думаю, коли хтось удається до сили, то завжди треба втручатися. Хоча, коли тебе не просять про цю допомогу, то ти би мав стояти осторонь.

Мені видається, що в цьому різниця між правозахистом та адвокатурою. Правозахисники намагаються просто відстоювати права людей, незалежно від того, чи їх просять про це. Вони зчитують будь-які голоси, і навіть мовчання. Вони усвідомлюють, що за права треба стояти. Адвокат, натомість, – це професія, яка потребує звернення. Коли його просять, тоді він починає працювати.

Я повернуся на хвильку до дитинства. Мої батьки намагалися виховувати в мені повагу, усвідомлення, самостійність, незалежність. Вони не прив’язували мене до штампованих речей. Єдине, що просили, – це не кидати справу, яку почала. Наприклад, хотіла кинути або плавання, або музику. Тоді мій тато сказав: “Але ж ти почала цим займатися, у тебе це виходить. Як ти це покинеш?. Я думаю, що це навіть дитяча травма, досі намагаюся не кидати того, що почала. Тому в мене стільки професій».

Про те, як юристка стала письменницею

Ще більше 10 років тому, відповідаючи на запитання журналістів: як сталося так, що успішна юристка раптом стала письменницею, Лариса Денисенко зауважила насправді вона писала завжди. Зрештою, щоб виписати закон, також потрібно вміти писати.

«Я жартую, звісно, але щось в цьому є. Із самого дитинства я щось писала: для школи, для друзів, для близьких, для незнайомих людей. Я любила надсилати листи по різних містах за вигаданими адресами. Оповідання присвячувала друзям та коханим. Деякі мої вірші зберігають мої однокурсники – ми ці вірші нещодавно перечитували, реготали, бо вони смішні та не дуже пристойні. Утім, я ніколи не бачила себе письменником. Але одного дня побачила рекламу конкурсу “Коронація слова”; буркотнула собі під ніс, що немає сучасних міських романів; а потім сама в себе вчіпилася та примусила написати свій сучасний міський роман, якщо така розумака. Цим все почалося. Написання першого тексту “забавки з плоті та крові” підштовхнуло мене до написання наступного – “кавовий присмак кориці”. Так мої тексти і продовжують мене штовхати, а персонажі – штовхатися».

Про дитячі книжки

Для когось це може бути несподіванкою, але дитячою літературою письменниця почала займатися, тому що її… попросили. Тетяна Щербаченко, головна редакторка журналу «Соняшник», познайомившись із «дорослими» текстами авторки, вирішила, що в неї має вийти писати для дітей.

«Так я стала писати казки. Ще мені допомогла київська художниця Таїс Афінська, яка намалювала Шушу та Гагу, кумедних істот, про пригоди яких я пишу до “Соняшника”. Писати для дітей – це суцільне задоволення, хоча постійно потрібно тримати в голові кілька правил, які не слід порушувати, коли пишеш для дітей. Не треба нудити, але треба вчити та виховувати. Не існує нічого на 100 % правильного. Треба смішити, але не кривлятися. Творити для дітей приємно ще й тому, що можна вигадувати неймовірних істот. Звісно, що Цюця П. могла з’явитися в моїй дорослій книжці, але тоді б вона не була такою довірливою та кумедною мандрівницею, і вже точно не мала б такого парасолькоподібного писку».

Хто така Лариса Денисенко?

Саму ж дитячу літературу письменниця називає початком дружби з книгами, героями та героїнями.

«Цей неймовірний світ, де дитина знайде співрозмовників та співрозмовниць, розвиватиме фантазію, вживлюватиметься на сторінках. Це ніби дружба з дитинства. Можливо, ти розійдешся зі своєю подругою чи другом, але ви одна одну навчили дружити, спілкуватися, обмінюватися найважливішим, відстоювати одна одну, перемагати, долати труднощі, радіти, щось спробувати вперше разом. Так і дитяча література навчить любити книжки та читання, формує читацький досвід».

Про найскладніші теми

Найскладніше авторці писати про щастя. Написати про це, передати свої відчуття чи знайти поетичні слова – ніби й не складно, але все одно писати непросто.

«Набагато легше для письма дається складна й проблемна драматургія. Коли людина нещасна, є стільки різноманітних “чому” і “як це сталося” – і про це дуже кортить розповісти. Коли людина щаслива, ти просто хочеш усміхатися разом із нею. Або самій усміхатися. А не писати про це. Можливо, щастя частіше буває втаємниченим, аніж відкритим, і йому не надто подобається, що хтось про нього щось розповідатиме».

Про поєднання різних занять

Вона поєднує адвокатську діяльність, колумністику, письменництво, роботу журналісткою та навіть встигає бути активною користувачкою соціальних мереж. Здається, що Денисенко навчилася поєднувати абсолютно не схожі сфери діяльності, однак сама вона заперечує: насправді це все схоже між собою.

«Ці сфери діяльності пов’язані зі словом. Юридична освіта – чудова база для будь-якої гуманітарної професії. У моєму житті все це поєднується гармонійно, у мене є можливість збагачуватися та розвиватися, змінювати фокус та перебувати в стані активності та ефективності. Адвокатка, котра не тільки розуміється на процесі, а й цілком у потоці правових новин, може дати фору колегам. Письменниця, що розуміється на праві, також має переваги. Медійниця, котра може компетентно говорити з правниками, також у плюсах. Як і, сподіваюся, слухачі та читачі».

Про час та відпочинок

Такий темп життя накладає свій відбиток: правозахисниця зізнається, що часу часом справді не вистачає, а відтак вона завжди має перед ким почуватися винною: родиною, читачами, друзями, навіть собакою. Та попри все це Лариса Денисенко встигає займатися і побутовими справами.

«Часу не вистачає, і мені завжди є перед ким почуватися винною та вибачатися: родиною, читачами, друзями, навіть перед собакою. Комусь обов’язково бракує уваги, комусь бракує мене, комусь бракує мене у веселому та легкому стані, бо справді багато працюю. І коли бачать такий режим, часто люди думають: вона, певне, із тих – “господарці краще за все вдалися шпроти”. Але готую я легко та часто із задоволенням. Приходжу з робіт, вмикаю комп, перевіряю пошту, відповідаю на запитання, тим часом запікається камбала з овочами. Хоча я не настільки схиблена на їжі, щоб постійно про це думати. Зрештою, є хліб, сир, йогурт, яблука, а також, цілодобова доставка піци (усміхається)».

Хто така Лариса Денисенко?

Безперервна робота, безумовно, вимагає й відповідного відпочинку. Однак журналістка зізнається: вона не відпочиває, а просто змінює тип роботи.

«Інколи бувають такі стани, що хочеться або вже вкластися до лікарні, або податися в повноцінний відпочинок, ніж працювати 16 годин на добу із температурою та кашлем. Але це швидко змінаються. Бо насправді я люблю роботу та свій темп. Один із моїх чоловіків говорив: “Що поробиш, мене зробили в ларго. А тебе – в алегро. Він мене навчив поважати ритми та темпи інших людей, усвідомити це і сприйняти, але це все одно подекуди дратує. Коли стоїш повністю готова до вечірки, а інші сидять у ванній, курять на балконі, смакують каву – ларгують собі, не квапляться».

Про ляпас та другу щоку

Авторка наголошує: бувають моменти, коли не треба сліпо сповідувати християнські принципи та підставляти другу щоку для ляпасу. Інколи правильна відповідь – найкраща реакція на негідну поведінку.

«Коли під час інтерв’ю до мене звертаються в пестливо-зменшувальній формі – Ларисочко, – я називаю це суфіксовою неповагою. Варто показати, як це недоречно. Не обов’язково звертатися до співрозмовника “Сашечко” чи “Колічко”, можна просто сказати “спасибічки” – розумна людина це вхопить.

Був у мене продюсер, який любив принижувати людей незалежно від статі. Для жінок у нього була одна стратегія, для чоловіків інша. Говорив він дуже тихо, щоб до нього дослухалися. Коли людина так говорить, ти, щоб почути, нахиляєшся до нього – навіть ця поза була принизливою. Люди виходили з його кабінету в сльозах.

Коли мені з двома колегами настав час до нього зайти, я сіла на краю стільця й почала говорити так само тихо. Він не мав мені що закинути, тому відкашлявся і сказав: “Сядьмо за стіл для переговорів”. І почав поводитися з нами зовсім інакше.

Я дуже не люблю відповідати на недружню поведінку такою самою поведінкою, але інколи це один із найпростіших способів відновити повагу і до себе, і до людей у твоїй команді. Бувають моменти, коли не хочеш бути християнкою й підставляти для ляпасу другу щоку».

Про залучення до правозахисного руху

Залучення, як правило, відбувається двома шляхами: є активне – діями, а є зацікавлення темою. Ларису Денисенко з дитинство хвилювали не класичні питання «бути чи не бути» чи «хто винен», а інші, менш типові – справедливо чи ні, як захистити людину, як протидіяти. Напевно, це і спонукало її піти в адвокатуру.

«В одному з моїх романів головний герой розмірковує стосовно книжок, що читають люди в дитинств: у когось це – Біблія, у когось – “Тимур та його команда”, казки або ж жахастики. І все це формує нас, звичайно, але я ще і вживалася в те, що читала. Мені дуже хотілося застрибнути на сторінки книг та врятувати Білого Біма Чорне Вухо, Каштанку, Муму. І в житті доводилося стикатися з проявами агресії та нелюдського поводження з тваринами та людьми, і “застрибнути” в ці процеси виявлялося складніше, ніж боротися на сторінках книжок. Деякі ситуації не вдавалося відразу зрозуміти, інколи втручання виглядало небезпечним, але подекуди я це робила, ставала на захист і це мене підсилювало.

А от щодо професійних дій, можливо, це прозвучить дивно, але все почалося з роботи в Міністерстві юстиції у 1995 році. Для мене тоді це була, насамперед, не робота на державній службі, а саме правозахисна діяльність заради справедливості. Так вийшло, що я сама на себе взяла обов’язки бути секретаркою Комісії, що її було сформовано для підготовки до ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, і я цим жила: училася сама, багато читала, перекладала, пояснювала це людям, котрі категорично не хотіли це сприймати, не хотіли вчитися і змінювати систему правосуддя

І тоді я вперше, між іншим, стикнулася з дискримінацією за ознаками статі та віку, але осмислення й усвідомлення цього прийшло пізніше. Тоді я просто кидалася на цю систему як тер`єр. Але в мене були і союзники, і союзниці, – і допомагали зобов`язання України перед Радою Європи, хоча реформувати прокуратуру тривалий час не вдавалося взагалі; а от ратифікація ЄКПЛ відбулася. Це один із щасливих для мене днів – 17 липня 1997 року. 

Хто така Лариса Денисенко?

Ще одним важливим кроком стала підготовка матеріалів до визнання смертної кари неконституційною. Разом із Сергієм Головатим ми вибудовували ланцюг аргументів, знаходили й перекладали матеріали міжнародних урядових і неурядових організацій. Я пам`ятаю, що додаткові матеріли до конституційного подання виглядали як добрячий том кримінальної справи. По такій товстій теці з відповідними розподілювачами ми роздали кожному судді Конституційного Суду України. 

І ще одним важливим для мене кроком стала ініціатива (котру підтримали Сергій Головатий та Юрій Зайцев) щодо написання Закону про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ, котрий зрештою був ухвалений у 2006 році».

На питання, чому вона вирішила залишитися в цій сфері, Денисенко відповідає цілком лаконічно: «Я можу назвати це покликанням. Та, Котру Веде Шлях до Справедливості. О, звучить як назва кінофільму».

Про цінності відкритого суспільства

Цінності відкритого суспільства, себто суспільства, де кожен визнає погляди, права та інтереси інших, на думку Лариси Денисенко, кожен розуміє по-своєму.

«Дослідження про те, що українці знають і думають про права людини, називає цінностями свободу, толерантність, повагу до інших людей, незалежність. Це, мені здається, п’ятірка цінностей. 

Коли ми говоримо про свободу, треба усвідомлювати, що свободи без відповідальності не буває. Коли ми говоримо про толерантність, треба усвідомлювати, що толерантності до дискримінації та насилля існувати не повинно. Якщо ми говоримо про незалежність, треба, знову ж таки, усвідомлювати рівень відповідальності і свободи.

Верховенство права теж непросто трактувати, адже закони можуть ухвалюватися різні. Верховенство права означає те, що в нас має працювати примат прав людини, тобто суди, коли вони бачать закон, який суперечить правам людини, вони мають ухвалювати рішення на підставі цього принципу. Не так часто наші суди це використовують, але якраз верховенство права, демократія – і є цінностями відкритого суспільства, а демократія без свободи, відповідальності й незалежності не може нормально функціонувати, так, як би нам того хотілося».

Про головні виклики сучасного правозахисного руху

За словами Денисенко, виклики існують як всередині, так і зовні. Так, внутрішні проблеми – це недостатня кількість відкритості, порозуміння та включеності. Юристка наголошує: треба виробляти спільні проєкти, ставити більш амбітні завдання, діяти разом.

«Хоча і зараз є приклади єднання. Варто підтримувати, а не знецінювати зусилля різних організацій. А ще, на мій погляд, треба співпрацювати та створювати спільні проєкти з громадянськими організаціями; що вони думають, ніби далекі від правозахисної тематики, насправді так не є. Ми можемо навчати одна організація іншу, бо є експертно-насиченими».

Щодо зовнішніх викликів, авторка запевняє: слід приділяти більше уваги комунікаційній стратегії, адже правозахисники працюють заради добробуту людей. І необхідно, аби самі люди це розуміли, підтримували та долучалися.

Про дитинство Згадуючи свої дитячі роки, письменниця зізнається: дитиною була жвавою і… небезпечною. Могла підібрати цукерки, котрі розкидали на похоронах, та пригостити ними батьків або ж гойдатися… на кришці труни, бо думала, що то човник. «Писала загрозливі записки Максиму Рильському, портрета якого я лякалася в Голосіївському парку. Вистежувала злочинців та завдавала цим клопоту порядним дорослим людям. Створювала біля будинку справжні болота, де мешкає собака Баскервілів, ховалася в кущах та вила, як та собацюра з кінострічки. Крала кавуна, щоб переконати друзів, що а) зможу його вкрасти; б) мене не доженуть продавці; в) я його не впущу з рученят; г) мене не схопить міліція. Я можу пригадувати свої “подвиги” дуже довго». Поза тим, розчарувань у дитинстві Лариси Денисенко фактично не було. Навіть дізнавшись, що це батьки притворялися Дідом Морозом, майбутня правозахисниця більше зрадила самому фактові викриття правди, аніж тому, що казкового персонажу насправді не існує. «Я з дитинства вміла знайти смішне в будь-якій гидоті та повернути негативне на позитивне. Ще з років трьох я мала чітке уявлення, як паруються черв’яки (не знаю, чого мене взагалі цікавила ця тема, але тим не менше), і мені не сподобалося те, що із цього приводу було написано в підручнику Зоології. Я й зараз вважаю, що маю рацію щодо цього питання, а ті, хто писав підручник, – ні. У дитинстві я мріяла бути полковником Знаменським із телестрічки “Слідство ведуть знавці”. Тобто – викривати злочинців та відстоювати справедливість. Тому й вирішила бути юристом. Правда, так сталося, що викривати злочинців мені довелося не дуже довго – працюючи в прокуратурі, довше мені довелося цих злочинців захищати». Про цінності, на яких виросла Гідність, повага та справедливість – ці три цінності Денисенко називає головними, і додає: батьки ніколи не прив’язували її до штампованих речей. Єдине, про що просили, – не кидати справу, котру почала. «Психологи кажуть, буцім дитина розуміє, що таке справедливість уже з чотирьох років. Тобто вона ще не формулює визначення, але з нею вже можна про це говорити. Тому я люблю з дітьми грати в таку гру – ми уявляємо ситуацію: у садочку всі роблять щось погане, але спіймали тільки тебе, це справедливо? Діти зазвичай відповідають, що ні. Тоді кажу: “Чекай, але ти ж це робив / робила”. Діти задумуються та кажуть, що краще поганого не чинити. Я пригадую, що в дитинстві мені було важливо, щоб біля мене нікого безпідставно не ображали. Я доволі миролюбна людина, але двічі в житті вдалася до бійок. Уперше, коли били маленького хлопчика. Удруге, коли при мені мучили кота. Думаю, коли хтось удається до сили, то завжди треба втручатися. Хоча, коли тебе не просять про цю допомогу, то ти би мав стояти осторонь. Мені видається, що в цьому різниця між правозахистом та адвокатурою. Правозахисники намагаються просто відстоювати права людей, незалежно від того, чи їх просять про це. Вони зчитують будь-які голоси, і навіть мовчання. Вони усвідомлюють, що за права треба стояти. Адвокат, натомість, – це професія, яка потребує звернення. Коли його просять, тоді він починає працювати. Я повернуся на хвильку до дитинства. Мої батьки намагалися виховувати в мені повагу, усвідомлення, самостійність, незалежність. Вони не прив’язували мене до штампованих речей. Єдине, що просили, – це не кидати справу, яку почала. Наприклад, хотіла кинути або плавання, або музику. Тоді мій тато сказав: “Але ж ти почала цим займатися, у тебе це виходить. Як ти це покинеш?”. Я думаю, що це навіть дитяча травма, досі намагаюся не кидати того, що почала. Тому в мене стільки професій». Про те, як юристка стала письменницею Ще більше 10 років тому, відповідаючи на запитання журналістів: як сталося так, що успішна юристка раптом стала письменницею, Лариса Денисенко зауважила – насправді вона писала завжди. Зрештою, щоб виписати закон, також потрібно вміти писати. «Я жартую, звісно, але щось в цьому є. Із самого дитинства я щось писала: для школи, для друзів, для близьких, для незнайомих людей. Я любила надсилати листи по різних містах за вигаданими адресами. Оповідання присвячувала друзям та коханим. Деякі мої вірші зберігають мої однокурсники – ми ці вірші нещодавно перечитували, реготали, бо вони смішні та не дуже пристойні. Утім, я ніколи не бачила себе письменником. Але одного дня побачила рекламу конкурсу “Коронація слова”; буркотнула собі під ніс, що немає сучасних міських романів; а потім сама в себе вчіпилася та примусила написати свій сучасний міський роман, якщо така розумака. Цим все почалося. Написання першого тексту “забавки з плоті та крові” підштовхнуло мене до написання наступного – “кавовий присмак кориці”. Так мої тексти і продовжують мене штовхати, а персонажі – штовхатися». Про дитячі книжки Для когось це може бути несподіванкою, але дитячою літературою письменниця почала займатися, тому що її… попросили. Тетяна Щербаченко, головна редакторка журналу «Соняшник», познайомившись із «дорослими» текстами авторки, вирішила, що в неї має вийти писати для дітей. «Так я стала писати казки. Ще мені допомогла київська художниця Таїс Афінська, яка намалювала Шушу та Гагу, кумедних істот, про пригоди яких я пишу до “Соняшника”. Писати для дітей – це суцільне задоволення, хоча постійно потрібно тримати в голові кілька правил, які не слід порушувати, коли пишеш для дітей. Не треба нудити, але треба вчити та виховувати. Не існує нічого на 100 % правильного. Треба смішити, але не кривлятися. Творити для дітей приємно ще й тому, що можна вигадувати неймовірних істот. Звісно, що Цюця П. могла з’явитися в моїй дорослій книжці, але тоді б вона не була такою довірливою та кумедною мандрівницею, і вже точно не мала б такого парасолькоподібного писку». Фото: Саму ж дитячу літературу письменниця називає початком дружби з книгами, героями та героїнями.  «Цей неймовірний світ, де дитина знайде співрозмовників та співрозмовниць, розвиватиме фантазію, вживлюватиметься на сторінках. Це ніби дружба з дитинства. Можливо, ти розійдешся зі своєю подругою чи другом, але ви одна одну навчили дружити, спілкуватися, обмінюватися найважливішим, відстоювати одна одну, перемагати, долати труднощі, радіти, щось спробувати вперше разом. Так і дитяча література навчить любити книжки та читання, формує читацький досвід». Про найскладніші теми Найскладніше авторці писати про щастя. Написати про це, передати свої відчуття чи знайти поетичні слова – ніби й не складно, але все одно писати непросто. «Набагато легше для письма дається складна й проблемна драматургія. Коли людина нещасна, є стільки різноманітних “чому” і “як це сталося” – і про це дуже кортить розповісти. Коли людина щаслива, ти просто хочеш усміхатися разом із нею. Або самій усміхатися. А не писати про це. Можливо, щастя частіше буває втаємниченим, аніж відкритим, і йому не надто подобається, що хтось про нього щось розповідатиме». Про поєднання різних занять Вона поєднує адвокатську діяльність, колумністику, письменництво, роботу журналісткою та навіть встигає бути активною користувачкою соціальних мереж. Здається, що Денисенко навчилася поєднувати абсолютно не схожі сфери діяльності, однак сама вона заперечує: насправді це все схоже між собою. «Ці сфери діяльності пов’язані зі словом. Юридична освіта – чудова база для будь-якої гуманітарної професії. У моєму житті все це поєднується гармонійно, у мене є можливість збагачуватися та розвиватися, змінювати фокус та перебувати в стані активності та ефективності. Адвокатка, котра не тільки розуміється на процесі, а й цілком у потоці правових новин, може дати фору колегам. Письменниця, що розуміється на праві, також має переваги. Медійниця, котра може компетентно говорити з правниками, також у плюсах. Як і, сподіваюся, слухачі та читачі». Про час та відпочинок Такий темп життя накладає свій відбиток: правозахисниця зізнається, що часу часом справді не вистачає, а відтак вона завжди має перед ким почуватися винною: родиною, читачами, друзями, навіть собакою. Та попри все це Лариса Денисенко встигає займатися і побутовими справами. «Часу не вистачає, і мені завжди є перед ким почуватися винною та вибачатися: родиною, читачами, друзями, навіть перед собакою. Комусь обов’язково бракує уваги, комусь бракує мене, комусь бракує мене у веселому та легкому стані, бо справді багато працюю. І коли бачать такий режим, часто люди думають: вона, певне, із тих – “господарці краще за все вдалися шпроти”. Але готую я легко та часто із задоволенням. Приходжу з робіт, вмикаю комп, перевіряю пошту, відповідаю на запитання, тим часом запікається камбала з овочами. Хоча я не настільки схиблена на їжі, щоб постійно про це думати. Зрештою, є хліб, сир, йогурт, яблука, а також, цілодобова доставка піци (усміхається)». Безперервна робота, безумовно, вимагає й відповідного відпочинку. Однак журналістка зізнається: вона не відпочиває, а просто змінює тип роботи. «Інколи бувають такі стани, що хочеться або вже вкластися до лікарні, або податися в повноцінний відпочинок, ніж працювати 16 годин на добу із температурою та кашлем. Але це швидко змінаються. Бо насправді я люблю роботу та свій темп. Один із моїх чоловіків говорив: “Що поробиш, мене зробили в ларго. А тебе – в алегро”. Він мене навчив поважати ритми та темпи інших людей, усвідомити це і сприйняти, але це все одно подекуди дратує. Коли стоїш повністю готова до вечірки, а інші сидять у ванній, курять на балконі, смакують каву – ларгують собі, не квапляться». Про ляпас та другу щоку Авторка наголошує: бувають моменти, коли не треба сліпо сповідувати християнські принципи та підставляти другу щоку для ляпасу. Інколи правильна відповідь – найкраща реакція на негідну поведінку. «Коли під час інтерв’ю до мене звертаються в пестливо-зменшувальній формі – Ларисочко, – я називаю це суфіксовою неповагою. Варто показати, як це недоречно. Не обов’язково звертатися до співрозмовника “Сашечко” чи “Колічко”, можна просто сказати “спасибічки” – розумна людина це вхопить. Був у мене продюсер, який любив принижувати людей незалежно від статі. Для жінок у нього була одна стратегія, для чоловіків інша. Говорив він дуже тихо, щоб до нього дослухалися. Коли людина так говорить, ти, щоб почути, нахиляєшся до нього – навіть ця поза була принизливою. Люди виходили з його кабінету в сльозах. Коли мені з двома колегами настав час до нього зайти, я сіла на краю стільця й почала говорити так само тихо. Він не мав мені що закинути, тому відкашлявся і сказав: “Сядьмо за стіл для переговорів”. І почав поводитися з нами зовсім інакше. Я дуже не люблю відповідати на недружню поведінку такою самою поведінкою, але інколи це один із найпростіших способів відновити повагу і до себе, і до людей у твоїй команді. Бувають моменти, коли не хочеш бути християнкою й підставляти для ляпасу другу щоку». Про залучення до правозахисного руху Залучення, як правило, відбувається двома шляхами: є активне – діями, а є зацікавлення темою. Ларису Денисенко з дитинство хвилювали не класичні питання «бути чи не бути» чи «хто винен», а інші, менш типові – справедливо чи ні, як захистити людину, як протидіяти. Напевно, це і спонукало її піти в адвокатуру. «В одному з моїх романів головний герой розмірковує стосовно книжок, що читають люди в дитинств: у когось це – Біблія, у когось – “Тимур та його команда”, казки або ж жахастики. І все це формує нас, звичайно, але я ще і вживалася в те, що читала. Мені дуже хотілося застрибнути на сторінки книг та врятувати Білого Біма Чорне Вухо, Каштанку, Муму. І в житті доводилося стикатися з проявами агресії та нелюдського поводження з тваринами та людьми, і “застрибнути” в ці процеси виявлялося складніше, ніж боротися на сторінках книжок. Деякі ситуації не вдавалося відразу зрозуміти, інколи втручання виглядало небезпечним, але подекуди я це робила, ставала на захист і це мене підсилювало. А от щодо професійних дій, можливо, це прозвучить дивно, але все почалося з роботи в Міністерстві юстиції у 1995 році. Для мене тоді це була, насамперед, не робота на державній службі, а саме правозахисна діяльність заради справедливості. Так вийшло, що я сама на себе взяла обов’язки бути секретаркою Комісії, що її було сформовано для підготовки до ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, і я цим жила: училася сама, багато читала, перекладала, пояснювала це людям, котрі категорично не хотіли це сприймати, не хотіли вчитися і змінювати систему правосуддя.  І тоді я вперше, між іншим, стикнулася з дискримінацією за ознаками статі та віку, але осмислення й усвідомлення цього прийшло пізніше. Тоді я просто кидалася на цю систему як тер`єр. Але в мене були і союзники, і союзниці, – і допомагали зобов`язання України перед Радою Європи, хоча реформувати прокуратуру тривалий час не вдавалося взагалі; а от ратифікація ЄКПЛ відбулася. Це один із щасливих для мене днів – 17 липня 1997 року.  Ще одним важливим кроком стала підготовка матеріалів до визнання смертної кари неконституційною. Разом із Сергієм Головатим ми вибудовували ланцюг аргументів, знаходили й перекладали матеріали міжнародних урядових і неурядових організацій. Я пам`ятаю, що додаткові матеріли до конституційного подання виглядали як добрячий том кримінальної справи. По такій товстій теці з відповідними розподілювачами ми роздали кожному судді Конституційного Суду України.  І ще одним важливим для мене кроком стала ініціатива (котру підтримали Сергій Головатий та Юрій Зайцев) щодо написання Закону про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ, котрий зрештою був ухвалений у 2006 році». На питання, чому вона вирішила залишитися в цій сфері, Денисенко відповідає цілком лаконічно: «Я можу назвати це покликанням. Та, Котру Веде Шлях до Справедливості. О, звучить як назва кінофільму». Про цінності відкритого суспільства Цінності відкритого суспільства, себто суспільства, де кожен визнає погляди, права та інтереси інших, на думку Лариси Денисенко, кожен розуміє по-своєму. «Дослідження про те, що українці знають і думають про права людини, називає цінностями свободу, толерантність, повагу до інших людей, незалежність. Це, мені здається, п’ятірка цінностей.  Коли ми говоримо про свободу, треба усвідомлювати, що свободи без відповідальності не буває. Коли ми говоримо про толерантність, треба усвідомлювати, що толерантності до дискримінації та насилля існувати не повинно. Якщо ми говоримо про незалежність, треба, знову ж таки, усвідомлювати рівень відповідальності і свободи. Верховенство права теж непросто трактувати, адже закони можуть ухвалюватися різні. Верховенство права означає те, що в нас має працювати примат прав людини, тобто суди, коли вони бачать закон, який суперечить правам людини, вони мають ухвалювати рішення на підставі цього принципу. Не так часто наші суди це використовують, але якраз верховенство права, демократія – і є цінностями відкритого суспільства, а демократія без свободи, відповідальності й незалежності не може нормально функціонувати, так, як би нам того хотілося». Про головні виклики сучасного правозахисного руху За словами Денисенко, виклики існують як всередині, так і зовні. Так, внутрішні проблеми – це недостатня кількість відкритості, порозуміння та включеності. Юристка наголошує: треба виробляти спільні проєкти, ставити більш амбітні завдання, діяти разом. «Хоча і зараз є приклади єднання. Варто підтримувати, а не знецінювати зусилля різних організацій. А ще, на мій погляд, треба співпрацювати та створювати спільні проєкти з громадянськими організаціями; що вони думають, ніби далекі від правозахисної тематики, насправді так не є. Ми можемо навчати одна організація іншу, бо є експертно-насиченими». Щодо зовнішніх викликів, авторка запевняє: слід приділяти більше уваги комунікаційній стратегії, адже правозахисники працюють заради добробуту людей. І необхідно, аби самі люди це розуміли, підтримували та долучалися.  «Є виклик, який ми приймаємо безпосередньо, хоча він стосується нас ніби опосередковано – це повільні реформи правосуддя. Люди прагнуть швидкого правосуддя, як аперитиву перед їжею, тому тяжіють до самосуду, але суд не є келихом з мартіні. І ми повинні бути терплячими, доступними, пояснювати, як це все функціонує, які є об`єктивні чинники, наводити приклади легітимних перемог, пропонувати різні варіанти рішень – примирення, медіація, а не просто кричати про корумповані суди. Хоча й не забувати моніторити те, щоб суди й судді не були корумпованими. Люди переважно консервативні, але змін на краще прагнуть миттєвих. І щоб не змінюватися самим. Тому боротьба зі стереотипами, фобіями, дискримінацією та ксенофобією – наш постійний виклик та завдання. Основний виклик – збройний конфлікт. Він робить наші зусилля більш зрозумілими, роботу потрібною, нас – видимішими. Але він впливає на людей тим, що ділить світ на чорне й біле. На першочергове й не важливе. І заперечує інші фарби. І треба не втомлюватися пояснювати, що, так, ми живемо в складних умовах, але права людини і свободи не є вторинними, немає ієрархії прав – треба захищати тут і зараз і не чекати ідеальної ситуації». Про дивні реакції на фемінізм, гендер та сексуальну орієнтацію Денисенко наголошує: уся проблема в неправильному розумінні того, про що йдеться. Так, і досі люди вважають, що фемінізм – це про піднесення сумок, дарування квітів і притримування дверей, а не про рівні зарплати, відповідальність у родині та перед собою. «Такі стереотипи я називаю “ксенофобозавр”. У комусь залишився тільки хвостик. У комусь застряг кігтик. А хтось має цілого ксенофобозавра в собі та пихкає ксенофобним вогнем. Людина може сама собі цього навіть не визнавати. Існує також цікава трансформація мізогінії в деяких жінок, які досягнули успіху в своїх галузях. Мовляв, якщо я страждала та пробивалася, то й ти не скавучи, що тобі хтось заважає. Така позиція принижує інших людей. Міфи про фемінізм творить і церква, і світська держава. У народних піснях і прислів’ях широко присутня тема домашнього насильства, існує безліч анекдотів і жартів про свекрух і тещ, про невістку... На жінках концентруються та відіграються всі. Це одна зі звичних рамок співжиття. Тому коли ти намагаєшся випростуватися та розправити плечі, тебе намагаються в ті рамки знову загнати». Багато хто з політиків, чуючи про Стамбульську конвенцію, одразу запевняють: гендер та сексуальна орієнтація – не те, шо притаманно нашому менталітету. Денисенко ж відповідає: найскладніше завдання – це пояснювати невігластво. «Я не можу сказати, чому існує таке дикунське ставлення людей, які представляють владу й здатні прочитати, що таке гендер. Їх обрали люди – популізм у нас працює дуже добре. Окрім того, політики часто усвідомлюють, хто може бути партнером у будь-якій політичній грі. І в даному випадку на сцену вийшла Рада церков. Я не можу пояснити, чому вона боїться слова “гендер”.  Мені дуже не подобається, що починають спекулювати та виставляти на перший план не головні, а термінологічні речі. Якщо вони вас лякають, то треба більше читати. Загалом якось не надто затишно жити в країні, де слова “ювенальна юстиція” і “гендер” лякають людей більше, ніж корупція і насилля». Текст: Дмитро Журавель Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

«Є виклик, який ми приймаємо безпосередньо, хоча він стосується нас ніби опосередковано – це повільні реформи правосуддя. Люди прагнуть швидкого правосуддя, як аперитиву перед їжею, тому тяжіють до самосуду, але суд не є келихом з мартіні. І ми повинні бути терплячими, доступними, пояснювати, як це все функціонує, які є об`єктивні чинники, наводити приклади легітимних перемог, пропонувати різні варіанти рішень – примирення, медіація, а не просто кричати про корумповані суди. Хоча й не забувати моніторити те, щоб суди й судді не були корумпованими.

Люди переважно консервативні, але змін на краще прагнуть миттєвих. І щоб не змінюватися самим. Тому боротьба зі стереотипами, фобіями, дискримінацією та ксенофобією – наш постійний виклик та завдання.

Основний виклик – збройний конфлікт. Він робить наші зусилля більш зрозумілими, роботу потрібною, нас – видимішими. Але він впливає на людей тим, що ділить світ на чорне й біле. На першочергове й не важливе. І заперечує інші фарби. І треба не втомлюватися пояснювати, що, так, ми живемо в складних умовах, але права людини і свободи не є вторинними, немає ієрархії прав – треба захищати тут і зараз і не чекати ідеальної ситуації».

Про дивні реакції на фемінізм, гендер та сексуальну орієнтацію

Денисенко наголошує: уся проблема в неправильному розумінні того, про що йдеться. Так, і досі люди вважають, що фемінізм – це про піднесення сумок, дарування квітів і притримування дверей, а не про рівні зарплати, відповідальність у родині та перед собою.

«Такі стереотипи я називаю “ксенофобозавр”. У комусь залишився тільки хвостик. У комусь застряг кігтик. А хтось має цілого ксенофобозавра в собі та пихкає ксенофобним вогнем. Людина може сама собі цього навіть не визнавати.

Існує також цікава трансформація мізогінії в деяких жінок, які досягнули успіху в своїх галузях. Мовляв, якщо я страждала та пробивалася, то й ти не скавучи, що тобі хтось заважає. Така позиція принижує інших людей.

Міфи про фемінізм творить і церква, і світська держава. У народних піснях і прислів’ях широко присутня тема домашнього насильства, існує безліч анекдотів і жартів про свекрух і тещ, про невістку… На жінках концентруються та відіграються всі. Це одна зі звичних рамок співжиття. Тому коли ти намагаєшся випростуватися та розправити плечі, тебе намагаються в ті рамки знову загнати».

Багато хто з політиків, чуючи про Стамбульську конвенцію, одразу запевняють: гендер та сексуальна орієнтація – не те, шо притаманно нашому менталітету. Денисенко ж відповідає: найскладніше завдання – це пояснювати невігластво.

«Я не можу сказати, чому існує таке дикунське ставлення людей, які представляють владу й здатні прочитати, що таке гендер. Їх обрали люди – популізм у нас працює дуже добре. Окрім того, політики часто усвідомлюють, хто може бути партнером у будь-якій політичній грі. І в даному випадку на сцену вийшла Рада церков. Я не можу пояснити, чому вона боїться слова “гендер”. 

Мені дуже не подобається, що починають спекулювати та виставляти на перший план не головні, а термінологічні речі. Якщо вони вас лякають, то треба більше читати. Загалом якось не надто затишно жити в країні, де слова “ювенальна юстиція” і “гендер” лякають людей більше, ніж корупція і насилля».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар