П'ятниця, 20 вересня

Ірена Карпа цього року презентувала новий роман «Добрі новини з Аральського моря». Книжка виявилася однією з рекордсменок під час «Книжкового Арсеналу» в Києві – за п’ять днів фестивалю було продано близько 1 000 примірників. Велику увагу викликає не тільки новий роман, але й робота Ірени Карпи як менеджерки культури. Протягом трьох років вона працювала в команді посольства України у Франції, створюючи нові інформаційні приводи для розмови французької публіки про українську культуру. Яскравий та поширений в медіа епізод – подарована Макрону книжка французьких перекладів текстів Олега Сенцова під час Салону 2018 року в Парижі. А скільки ще залишилося за кадром! Ця розмова з Іреною Карпою відбулася під час фестивалю Book Space у Дніпрі в короткій паузі між виступами та автограф-сесіями. У цьому інтерв’ю меншою мірою ідеться про мистецьке життя письменниці, натомість фокус спрямовано саме на роботу в посольстві та підсумки власного досвіду культурного менеджменту.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Почнемо розмовою про український Париж. Чи багато там українців? На що схоже це середовище?

У Парижі українців дуже багато. Ця громада, в основному, збирається навколо церкви. Ця спільнота дуже строката – від тих, хто приїхав на заробітки, навіть напівлегально, до тих, хто тут живе вже багато років та збудували кар’єру. Це міні-модель суспільства, як і всюди.

Також є стара еміграція: хтось із українців свого часу виїжджали до США, Канади, а хтось залишився у Франції. Колись я чула, що часто залишалися саме найбідніші, котрі не мали грошей на квиток. Також чимало старої еміграції залишилися тут, бо тікали від війни. Хтось прийшов сюди разом із українськими батальйонами. У всіх – своя історія, нащадки цих людей розповідають цікаві часто героїчні історії.

Є частина громади, що ходить тільки в церкву; є частина громади, що ходить тільки на світські події, включно з більш елітарними, як-то великі дизайнерські салони. Яскравий приклад – наша архітекторка українського стенду на Salon du Livre, Надін Кобилко. Навесні 2019 року вона вперше привела свою доньку на українську подію, що відбувалася – то був шоу-рум наших дизайнерів у культурному центрі. Надін нарешті було не соромно показати своїй народженій у Франції дитині чи друзям просунуту цікаву Україну.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Що ці люди роблять? Ким працюють?

Звичайно, усіх я не знаю, тому мій досвід суто емпіричний. Наприклад, я живу за принципом «гроші в сім’ю», тому мої няні, прибиральниці та манікюрниці – українки. Але не тільки вони. Наприклад, моя юристка – теж українка. Я більше їй довіряю, мені простіше з нею порозумітися.

Серед тих, кого я знаю, більшість працюють на заробітках, але також я знаю багато тих, які працюють у громадському секторі, вчаться, роблять різноманітні кар’єри. Наприклад, Аня Корягіна, котра працює в культурному секторі, продюсує фільми. Або Ірина Дмитришин, котра працює на єдиній у Франції кафедрі української мови та літератури, перекладає українські книги французькою. Такі люди – культурні герої. Їхня робота творить контекст, який формує уявлення про Україну у Франції.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Чи можна ці такі різні середовища одне з одним познайомити та зробити за допомогою культурного процесу так, аби вони взаємодіяли?

Не впевнена щодо культури, але громадянські кейси – так, ефективні. У цьому можна було переконатися під час Майдану, тоді люди дуже згуртувалися. Вони об’єдналися, аби волонтерити, збирати кошти, ходити на протести.

Наприклад, Дмитро Атаманюк, який очолює благодійну медичну асоціацію, ходить і домовляється з госпіталями про передачу обладнання українським лікарням. Наприклад, у французькій лікарні списують лікарняне ліжко – воно в чудовому стані, майже нове… і дуже пригодиться в українській лікарні. Так само з медичною технікою.

Люди – неймовірні. Вони й до організації заходів і проєктів долучаються, і встигають працювати, утримувати родини… Усе це викликає моє безкінечне захоплення.

Період 2013-2014-2015 років був періодом максимальної солідарності. До того існували розрізнені асоціації, що часто сварилися між собою, як це буває в різних країнах. Разом їх можна було побачити хіба що на гастролях «Вар’яти-шоу» чи «95 кварталу». На такі події приходило дуже багато українців – як у церкву на Великдень.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Бачите, концерти – теж культурна подія.

Але щось універсальне для всіх уявити важко. Люди мають дуже різні рівні та різні смаки. Ти не можеш змусити всіх добровільно піти слухати Сильвестрова. Це нормально, така ж сама публіка в будь-якій іншій країні, адже різним людям подобаються різні речі.

Усіх поєднали Майдан і війна в Україні.

Цікавий кейс взаємодії громади – це випадок із судовим позовом журналіста Морейра проти Анни Чесановської, перекладачки, котра раніше його звинуватила в некоректному використанні інтерв’ю та перекладу.

Так, він подав до суду та виграв… І нам мало залишалося, окрім емоційної підтримки. Громада допомагала найняти та оплатити адвокатів. Потім ще був збір коштів на оплату штрафу.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Здається, можна також у цьому контексті згадати об’єднавчу постать Василя Сліпака. Його історія – це цікава історія успіху, а також відважна робота як волонтера та воїна.

Він був дуже харизматичним – це класичний приклад пасіонарія. Яскрава зовнішність, голос, виразність… Він був одним із тих, хто організовував протести проти продажу «Містралів» РФ. Завжди був у центрі. Василь – унікальний випадок. Його, здається, любили всі.

Такою ж була покійна Наталка Пастернак. Дуже яскрава особистість. Ми познайомилися всього за два тижні до того, як її не стало. Я шкодую, що ми не поспілкувалися більше. Вона популяризувала українське, і в цій справі до неї підтягувалися всі. Але таких харизматичних людей, як вона, дуже мало.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

У романі «Добрі новини з Аральського моря» є герой, у якому зчитується паралель із постаттю Василя Сліпака. Ви були знайомі?

Ми познайомилися, коли приїхали виступати в Українському культурному центрі з Бабкіною та Померанцевим. Він підійшов познайомитися, став передавати вітання спільним знайомим… потім виявилося, що він слухав нашу музику, добре її знав. Василь був дуже освічений, але досить простий у спілкуванні.

Згодом він мені писав, коли я отримала призначення на роботу в посольстві та збиралася їхати в Париж працювати. Повідомив, що почався «великий кіпіш», і що він намагається заспокоїти людей, які тривожаться тим, що я маю приїхати. Було дивно, що він за мене заступається, адже ми майже не були знайомі. Для мене було важливо відчути його підтримку. Мене дивують і беззмістовно-агресивні люди, і ті, хто вміють вгамувати ненависть інших.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Наталка Пастернак – також культова фігура. Її не дуже знають українці, котрі не живуть у Франції, але для нашої діаспори вона дійсно була знаковою.

Дійсно. На жаль, ми познайомилися в її останні дні. Але думаю, що ми би багато спілкувалися та працювали разом, якби життя склалося інакше.

Вона робила дуже цікаві проєкти – наприклад, хотіла створити додаток «Український Монмартр», який би дозволяв більше дізнатися про українські сторінки життя в Парижі. Також вона робила зворушливі проєкти, як-то дегустації української кухні.

Загалом відчуття, що це була неповторна людина.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Чи вдалося вам подружитися з українською громадою? Від очікувань і страху дійшли до контактів і порозуміння?

Звичайно. Ми співпрацювали в різних сферах: починаючи з допомоги українських сантехніків до логістики привезення до Франції українських авторів, з якою допомагала Оксана Мізерак із літературного клубу, як й інші небайдужі українці та українки. Дуже важлива будь-яка допомога та присутність – наприклад, присутність як слухачів і відвідувачів на українських подіях «Книжкового салону», де на наших подіях завжди був аншлаг.

Думаю, із закінченням мого контракту в посольстві ці точки перетину суттєво зменшаться… Так, я тепер зможу не брати участі в протокольних подіях, як-то покладання квітів до могил. Але я би хотіла мати можливість організовувати українські культурні події, тому була би вдячна бачити всіх тих, із ким ми вже налагодили співпрацю, і хто розуміє, якою може бути сучасна українська культура.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Коли ви прийшли на роботу в посольство, що було найскладнішим?

Бюрократія та небажання представників системи дивитися на логічні речі. Наприклад, як може їхати автор представляти Україну за свої гроші, без гонорару, без компенсації житла та проїзду?

Із чим це було пов’язано?

Із тим, що культуру не виставляли на основний план. Наприклад, існувала ще «азарівська» постанова 2012 року «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки забезпечення міжнародного позитивного іміджу України та здійснення заходів щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України», що передбачала чимало обмежень. Свого часу робота Олі Жук у МЗС допомогла зсунути з місця цю тему та досягнути реальних змін ситуації.

Чиновники чомусь не розуміли, що один фестиваль може зробити більше, ніж 100 круглих столів. Робота з широкою аудиторією в деяких випадках ефективніша, ніж розмова для 50 осіб, які просто покивають головами та підуть.

За цей час я бачу реальні зрушення. Працює департамент культурної дипломатії в МЗС, нарешті з’явився Український інститут. Усе це важливо.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

А якісь прикладні штуки? Не знаю, дрескод, медійні обмеження, щось повсякденне? Мені колись один європейський дипломат після ефіру пояснював, що завдання дипломата під час інтерв’ю – не сказати новину, тобто нічого такого, що може стати новиною.

Я – культурний дипломат, тому мені було легко дотримуватися обмеження в коментуванні політичних тем. Я просто відмовлялася від таких коментарів та відправляла до профільних колег. Хоча журналісти дзвонили часто, але як держслужбовець я мала свої обмеження.

Натомість, я не відмовилася від коментування культурних і суспільних процесів. Водночас, мої інтерв’ю вичитували в посольстві, аби перевірити, чи ніде я не сказала нічого зайвого. Мене це розважало, бо раніше я таких редакторів не мала, називала речі чітко та ясно. Хоча особливо це мене не зачіпало, бо я була свідома того, що не хочу робити пожиттєву дипломатичну кар’єру. Тут дійсно було багато комічного – як не Кафка, то Швейк. Для сатирика це було корисним досвідом.

Найбільшою проблемою виявилися поїздки в Україну. Наш посол чомусь вирішив, що я не маю надто часто сюди їздити, тому для кожного виступу в українських містах на моїх власних вихідних мені було потрібно писати заяву з проханням про дозвіл. Це було дуже принизливо. Це шкодило моїй мистецькій діяльності, бо я не могла за власні гроші у власний вихідний поїхати на репетицію чи виступ. Також це шкодило моїй роботі як культурної дипломатки, тому що для розуміння нових явищ в мистецтві України я маю бачити, що в Україні відбувається. За новинками та новими віяннями в державі важко стежити з Парижа. Був час, коли я навіть думала звільнитися.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Що допомагало триматися?

У посольстві в мене знайшлося декілька вірних друзів, підтримка яких дуже допомагала. А найбільшим ковтком свіжого повітря були події, які я організовувала. Коли приїздили митці та коли я чула весь цей фідбек від французів, то розуміла, що не даремно щодня ходила на роботу.

Тепер мій контракт закінчився, а мою посаду ліквідовано. Те, що я витримала так довго, було сюрпризом і для мене самої, і для бюрократів.

Якими проєктами ви пишаєтеся?

Думаю, моя улюблена дитина – це взаємодія ж «Книжковим салоном», де успішно представлений український стенд. У 2019 році ми навіть потрапили в програму спеціального гостя, на сцену Європи.

Також великою удачею була співпраця з фестивалем Week-end à l’Est. Тоді вдалося переконати МЗС дати 50 тис. євро на цей фестиваль. Там працювали французькі менеджери та куратори, котрі запрошували українських письменників і музикантів. Цей фестиваль мав чудову пресу, про нього написали всі найбільші французькі видання. Не дивно, тому що робота прес-аташе за повний супровід фестивалю коштувала близько 10 тис. євро.

За ці три роки я переконалася, що найкращий варіант для культурної малобюджетної дипломатії – включатися в уже готові рамки інших заходів. Це дозволяє зекономити гроші на логістику та комунікації, а також вийти на ширшу публіку, котра не зацікавлена в українській культурі, але готова її відкрити для себе в рамках великої мистецької події. Завдяки такому підходові українські роботи вперше були виставлені – наприклад, у Grand Palais в рамках бієнале Revelations. Подібним чином це працює для наших кутюр’є, дизайнерів, письменників та інших.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Коли ви говорите про успішність культурних проєктів, то на який критерій спираєтеся?

Це кількість відгуків у пресі. Вона взагалі дуже важлива. Також – нагороди, які отримували наші дизайнери. А ще – підписані угоди про співпрацю з нашими митцями. Звичайно, буває таке, що витрачаєш багато зусиль, а приходить два журналіста. На жаль, ніхто не застрахований від цього. Також немає проплачених матеріалів – усе висвітлення ми робили лише органічно.

Але таке буває не тільки з українськими подіями. Пам’ятаю, у Palais de Tokyo була велика виставка відомих німецьких художників. Товариство там зібралося дуже подібне на українське – діаспора та один німецький телеканал приїхав знімати. Коли я це побачила, у мене від душі відлягло.

Чому? Тому що для Франції мало країн цікаві, якщо це не США, Китай, Росія… Імперія добре розуміє інші імперії або екзотичні далекі країни, що можуть вабити із суто естетських потягів.

Нам для просування української культури заважає любов до «великой русской культуры»?

Нас часто плутають. Це навіть без злого умислу відбувається. Так само в Україні простий житель не дуже буде розбиратися, де умовний серб, боснієць, албанець та яка між ними різниця. Так само, якщо є загальноприйнятий термін «російський авангард», то мало хто захоче розбиратися, де там «вітебська школа», і згадувати, що Малевич із Києва. Усе це буде для жителя russe.

Це неприємно, але із цим треба довго наполегливо та послідовно працювати. Десь ти пояснюєш культурним менеджерам, хто такі Ансамбль імені П. Вірського, а десь просто розповідаєш таксистові, що в Україні – не громадянська війна.

Іноді працюють дуже прості речі – смачна їжа, круті клуби, добра музика. Пам’ятаю, я брала участь у презентації України для десятка банкірів. Вони прокинулися, коли я почала розповідати про ресторани, клуби, коктейльну барну культуру та коли запропонувала по-новому поглянути на обшарпані пострадянські будинки – як на декорації крутого фільму.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Колись у політичному ток-шоу прозвучала фраза про «мову на хліб не намажеш». А культурну дипломатію можна намастити на хліб?

Так, у прямому сенсі цього слова. У результаті культурної дипломатії з нашими артистами підписують контракти – наприклад, на виробництво світильників чи табуреток… або на спільну роботу над зйомками фільму. Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція. Це дуже добре намазується на хліб.

Чи будуть тривати налагоджені співпраці та обміни, коли прийде працювати нова людина на ваше місце?

Мою посаду скорочено. Думаю, єдине виправдання для системи щодо цього рішення – це створення Українського інституту. Можливо, очікується, що саме ця інституція буде робити всю цю роботу. Але в Українського інституту нині немає своїх регіональних департаментів, тому не знаю, як це буде розвиватися. Дуже хочу, щоб усе продовжувалося.

Моя наступниця виконуватиме радше роботу прес-аташе. Якщо вона захоче зберегти ці контакти та співпраці – то бажаю їй успіху.

Ірена Карпа: «Нашим брендом можуть стати якісні стільці чи інша українська продукція – це дуже добре намазується на хліб»

Як ви змінилися за час роботи та життя у Франції?

Я стала більш толерантною. Сьогодні я розумію, що права людини – понад усе, і що вони вищі за суто національні чи політичні питання. Я в жодному разі не перестала любити Україну, але стала звертати увагу й на інші речі. Хоча, якщо мене звести з якимось росіянином та зачепити тему Голодомору… то тут я спокійнішою чи більш терпимою не стану, ні. Коли це твоя особиста історія – ти не можеш розповідати її відсторонено.

За цей час у Франції я випала з детального аналізу політичних процесів. Не знаю, чи маю бажання до них повертатися.

Розмовлява Ірина Славінська

Фото: Аліна Кондратенко

Залишити коментар