Субота, 16 листопада

Далі буде

Коли остання сльоза на очах гостей відбриніла, я приготувалася приймати компліменти щодо милозвучності нашої мови. Мені ж бо, як і вам, мабуть, щороку на першому уроці рідної мови розповідали незмінну байку про третє місце української на конкурсі милозвучності мов. Забігаючи наперед, скажу, що конкурсу ніякого не було, що час би вже не забивати дітям баки змагальницькими комплексами.

А от фокус-група корінних шотландців про конкурс милозвучності мов точно не чула нічого, тож була вкрай об’єктивна та потішила мене цікавими коментарями:

«Боже ж мій, та я нутром цю мову розумію! Це ж було щось про смерть і біль, правда?»

Мені не хотілося засмучувати дядечка Ерскіна, якого Бог явно обділив лінгвістичними талантами й логікою – весільна пісня про смерть і біль! Це ж треба таке! Про сльози було, ніде правди діти, але щоб про смерть – то вже занадто навіть для нашої меланхолії.

Далі українську порівнювали з турецькою – така ж приємна на слух, так; іспанською – така ж тужлива; і моє улюблене порівняння – із ґельською, якою розмовляють горяни Шотландії.

Мене, як лінгвістку, таке порівняння, м’яко кажучи, збентежило і спантеличило, адже мови ці не просто не споріднені, а ще й дуже далекі одна від одної: наша – східно-слов’янська, ґельська – кельтська, ще й острівної підгрупи. Спільного в нас, як, скажімо, у зеленого й квадратного. Понад те – звучання. Хто чув ґельську, той зрозуміє. Хто не чув, той дуже здивується. Ой не так солов’їна звучить у моїй уяві, ой не так!

Коли з піснями й лінгвістичними дискусіями було покінчено, настав час мити ноги. Так, це не описка: у нас молодій знімають вельон та пов’язують хустину, а в Шотландії миють ноги! Молода сідає на дерев’яний трон, роззувається, закочує сукню та опускає ноги в мидницю з крижаною водою. У ці секунди 100 пар очей пильно вдивляються бідоласі в обличчі – скривиться, заплаче чи всміхнеться? Із таким виразом обличчя вона проживе у шлюбі. Не знаю, чого вони очікували від крижаної купелі, але наречена таки спромоглася вичавити з себе щось схоже на усмішку й витерпіти те ритуальне омивання; добре, що свекруха швиденько загорнула їй ноги в теплий рушник.

На шотландському весіллі панує ґендерна рівність – нареченому теж миють стопи! Але вже не в холоднющій воді, а в грязюці, смальці та дрібненьких камінцях. На жаль, мені не вдалося випитати, що б це мало означати, і я можу лише снувати туманні припущення, яким бачиться шлюбне життя цим горянам. Мушу визнати, що видовище було фантастично комічним: велетенський парубок із волохатими ногами, які стирчать із-під кілта у стуартівську клітинку, стоїть у мисці повній болота та боїться поворухнутися, щоб гостра галька не поколола п’яти! Це вам не перший танець молодих під ніжний вальс й оплески розчулених гостей!

До слова про перший танець, якщо молоді твердо постановляють вальсувати під звуки «Моя любов – то червона троянда» чи ще якоїсь, як висловився батько нареченої, попси, то рахунок за весільний бенкет їм доведеться сплатити самотужки. Суворо, еге ж, горяни такі! Правдиві шотландці мають танцювати cailidh wedding walk – і крапка. На диво, кейлід дуже схожий на українські народні танці попід ручку, яких я ще малою навчилася на сільських весіллях, тому мені ще раз удалося вразити гостей та довести спорідненість наших культур. Для зручності гостей, які не дуже до ладу переставляють ноги (та це й не так просто, якщо зважити на кількість випитого віскі), на правдивих шотландських весіллях є почесна посада – «горлань» (переклад вільний, авторський), який, перекрикуючи козиці, сповіщає, які фігури і кроки потрібно виконувати. Іноді він геть пускається берега – горлає так швидко й такі непоєднувані па, що гості благають пощади, але тільки подумки, бо вийти з танцю – то ганьба страшніша, аніж програти в поєдинку з англійцем!

Мені довелося перетанцювати з усіма гостями, і це, треба визнати, було дуже доречно, адже пригощання на шотландському весіллі, то вам не три канапки на англійському! Звісно, з українськими столами таки їм не порівнятися, але сукня вже починала зрадливо напинатися на животі. Королем шотландського весілля є, далебі, не торт, роль якого суто номінальна – зводиться до данини голлівудським романтичним фільмам. Тут головний гагіс – щось на кшталт нашого сальцесона, але в баранячому шлунку. Його готує спеціально навчена особа – гагіст чи гагістка (переклад вільний, авторський), і гості, особливо ті найстарші й найповажніші, прискіпливо екзаменують результат та виносять вердикт – правильно приготовано чи «до нічого»! Як правильно, то можна й тост виголосити, а як ні – то просто мовчки випити чергову порцію віскі!

Коли вже чашу віскі спорожнять до дна, то час гостям і честь знати. Музики грають «На берегах озера Ломон», якою закінчуються всі правдиві шотландські гульбища, і гості готуються на вихід. Традиційно всі, на чолі з молодятами, мали б пуститися в танок і так, у танці, проводжати гостей до дверей їхніх домівок, аж поки не проведуть усіх, і лиш молоді залишаться зустрічати свій перший спільний схід сонця. Тепер це не так. Нас просто розвозить автобус. Дядечко Ерскін береться співати «Чи підеш ти, моя мила, зі мнов по чебрець». І мелодія чомусь мені так схожа на наші пісні, що я мимоволі «нутром» розумію слова.

На прощання ми міцно обійнялися, а дядечко Ерскін мені прошепотів на вухо: «Багато в наших народів спільного – співаємо, п’ємо, гуляємо та не даємось у кігті сусідам!» А може, це мені й почулося – о п’ятій ранку після цілої ночі танців не так-то й просто розібрати rothic Scottish accent!

Марта Госовська

1 комментарий

Залишити коментар