Четвер, 14 листопада

Позамежжя

Здається, то було в минулому житті.

Потяги відбили свій ритм коліями та зупинилися в пунктах призначення. Дорога залишилася позаду. Густий туман ховав у собі Позамежжя. У світлі ліхтаря танцювали метелики, горіла ватра, і Вона сиділа біля вогню. Око місяця височіло над нами – то зникало за хмарами, то знову з’являлося.

Ми приїхали сюди кілька днів тому – і час тут зупинився. Ніколи не міг повірити в таке, але в Позамежжі це сталося. Повітря пахло полином і цвітом польових квітів. Дрова потріскували, жаринки підіймалися вгору. Вона – моя вчителька Дзен.

«Знаєш, як зупиняється час? Ні? Я тобі розкажу…».

«Є чотири основних правила, за якими живе хутір Обирок: брудне – прибери, відчинене – зачини, голодного – нагодуй, сумного – обійми». А більше й не потрібно.

Ми спали під зоряним небом, чули, як тріпочуть у просторі ночі крила кажанів, а десь там, побіля височенних, мабуть столітніх, кедрів долинав глухий голос сови: пугу! пугу! пугу!

Було далеко за північ, і вона, моя вчителька Дзен, говорила про місто й музику, про чайок і про море, що замерзає в другій половині зими. І пара йшла з рота.

«Цей пар, – говорила вона, – по суті і є туман».

Ми грілися коло вогню, а коли він згас – зігрівали одне одного диханням та словами. Дихання та слова. До ранку. Як добре, що тут, за межами хутора Обирок, більше немає людей.

Вона, одягнена в білу сукню, стоїть, наче мавка посеред жовтого цвіту цмину піскового та збирає в долоню вранішню росу. Пасма волосся спадають на кутики вуст. Вона всміхається. Зберегти цю мить назавжди (хоча б у пам’яті), ось що хотілося тоді. І ми бігли на вологий асфальт дороги, аби босоніж танцювати там на світанку під шелест листя і хвої.

Танцювали…

«Пам’ятаєш?» – шепоче.

«Пам’ятаю!» – відповідаю.

На Обирку лунала музика, а в кіносараї демонстрували серіал «Із табуретом до Антлантичного океану». Леонід Кантер рубав дрова. Лелеки летіли в небі. І вуличний театр дикого племені на ходулях наближався до нас. І ми тікали в своє Позамежжя…

Країна мрій.

«Пам’ятаєш?» – шепоче.

«Пам’ятаю!» – відповідаю.

Ми могли залишитися в Позамежжі назавжди: підготуватися до зими, утеплити хату глиною та соломою, нарубати дров для печі, насушити фруктів та ягід. Ми ще могли встигнути зібрати щедрий урожай пшениці, робити хліб своїми руками – і ділили б його порівну…

Вона, моя вчителька Дзен, на початку зими чекала би, коли я принесу з лісу кору дуба та ягоди калини для цілющого узвару. Вона, моя вчителька Дзен, читала б листи та книги, а потім, дивлячись на вогонь у відчиненій грубі, слухала поеми про ловців океану з вінтажного радіо, а сніг засипав би всі шляхи і сліди.

Ми могли зустріти весну тут, але попереду був ще місяць літа й осінь, і зима з її Чорним морем, покритим кригою.

Ми дивилися, як удаль відлітають журавлині ключі – і вони кликали нас за собою.

«Ми двоє. Тут. Назавжди».

«Чуєш?»

І сніг танув у казані з корою дуба та калиною.

Валерій Пузік

Залишити коментар