Вівторок, 1 грудня

Вічна любов

Хочу розповісти про одну історію кохання. Про неї можна говорити патетично і прагматично, романтично і психоаналітично, трагічно і комічно. Будь-який стиль розповіді неспроможний передати всі відтінки тих парних злетів і падінь…

1

Напевно, після всіх наших щасть і нещасть наступає година спокою, яка після перетворення знову стає нашими щастями і нещастями. Поміж двома датами на хресті вміщуються всі успіхи і невдачі. Але є і те, що виходить за рамки персональних життів і смертей, потиху стаючи вічністю.

Вони часто мирилися і часто сварилися. Не могли жити одне з одним – і не могли жити одне без одного. Коли після сварки наступало примирення, здавалося, особливо їй, що на чистому небі ангели і архангели трублять хвалу і славу їхній любові. Хотіла летіти до тих небесних трубадурів разом із ним, відчуваючи такі припливи щастя, яких не буває! Сонце і Місяцю, зорі і хмарки! Я з вами воєдино, я – ваша частинка, возрадуйся, Маріє! 

Коли вони сварилися, не хотіла жити. Почали провідувати думки про петлю або отруту. Думка налізала на думку, одна одної темніша і буйніша. Вона проклинала той день, коли вперше його побачила. Він усе життя її зманював. Він нищив її сили. Він же додавав їй сил навіть своєю присутністю. Своєю усмішкою, яку вона так ненавиділа, коли вони були у сварці, та яку вона так любила, коли у них було неначе добре. Посмішка її ката. Усмішка головного чоловіка її життя, її коханого нищителя.

Іван-покиван, лялькун-опудало похитується всередині її коханого нищителя. Може, у нього вже нема того серця? Хтось шепче до його мізків, пропікаючи душу: 

– Живи, бо потім зариють у землю… однаково погрібають і святенника, і джигуна, закопают, зароют глубоко, бедный холмик травой проростет, і що тобі буде до неї, чоловіче, що її до тебе? Будуть лежати два ваших скелетики, обглодані червами – і пощо ті всі аскези і клятви?

Коли довго його не бачила, то здавалося, що нема сили ані виходити на сцену, ані перескакувати із свого тіла до сценічного образу.

Коли він зраджував її, воліла не знати, сховатися десь у куточок, як мишка, щоб лише він був, щоб це болісне і солодке оп’яніння тривало далі, бо без нього несила жити. Але про це не знати було неможливо. І вона відчувала спустошливі напади ненависті до своєї молодих суперниць, яких, зрештою, поволі ставало більше. Вона бачила, що ці молоді дівочки люблять не стільки його, скільки його впливовість серед розподілу ролей. 

Ба більше! Одна із них, коли завагітніла, залишила дитину на нього. То вона ще виховувала того хлопчика. Адже своїх дітей не мала, бо сцена стала її дитиною та матір′ю. Після розірвання шлюбу з чоловіком-офіцером, який теж її любив, не мала права виходити заміж. Коли у 1909 році вони з коханим розійшлися остаточно, хлопчик купався у річці. І так перестудив легені, що помер. Вона не пам’ятає, як тоді вижила…

У театрі часто чула за спиною злісне заздрісне шипіння, адже нездара чи посередність (часто хитріша) ніколи не пробачить талановитому його таланту.

Майже всі твої героїні (ти не любила грати комедійних ролей, із їхніми курячими істинами, із їхньою плиткою правдою, як-от про те, що після вівторка наступає середа) не вміли жити, як більшість жінок. Твої сценічні жінки тужили за ідеальним, божеволіли від нелюбові, оселеної у людських душах. Чогось дуже хотіли і марно чекали.

 Можливо, чекали вічної любові, не визнаючи крихкого проминання. Може, сподівалися на зустріч із тим, Єдиним, а його лик поволі розпливався у різних чоловічих обличчях, поволі забираючи надію на щастя. 

Так і помирали твої Оксани та Олени, примадонно, не дочекавшись, не долюбивши. Помирали із нелюдським болем на викривлених стражданнями устах. Або поринали у придумані світи – але то вже були не вони, а пацієнтки божевілень. 

2

Коли у страшному 1933-му Діва української сцени дізналася, що він помер, ніби не відчула нічого, бродячи країною старечих спогадів. Але через два дні був похорон. Його труну несли однією з центральних вулиць Києва. Був інший, радянський час, який вона вже не розуміла. Лише відчувала, що цей час нелюдський. 

Вона вже не могла вставати. Але коли покоївка сказала, що його несуть, козака несуть, і коня ведуть, кінь голівоньку клоне, вона раптом встала!!! – і підійшла до вікна, а над козаком його дівчина білі рученьки ломе, і збагнула, що його вже ніколи не буде; вже ні з ким сваритися, ревнувати, бажати смерті суперницям, а то і йому в пориві ненаситної жіночої люті, ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, але він не вмирав усередині неї, він розростався, як пам’ятник, як першоправда, як фундамент, вже не знайдеш ти, вже не знайдеш ти понад нього коханця. 

Їй переказали, що він перед смертю простогнав, що «дуже винен» перед нею. 

Вже можна було помирати. Його нема тут, то і її не треба бути тут. Треба йти до нього, бо вони нерозлучні та вічні, як вічна любов. На Байковому кладовищі їхні могили поряд.

3

Героями розповіді були двоє славетних українських акторів – Марія і Микола. 

Їхні справжні прізвища – Адасовська і Тобілевич. Ми всі знаємо їх як Марію Заньковецьку і Миколу Садовського. 

У липні Миколі Садовському виповнилося 163 роки. У серпні Марії Заньковецькій виповнилося 165. Вона пережила його у земному світі на півтори роки.

Одразу, через 40 днів після її смерті, їхні душі зустрілися, щоб через кілька десятків літ юна Марія і юний Микола знову (байдуже, які їхні нові імена, у якій країні вони знову народилися) були разом. 

Цього разу вже нерозлучно. 

Степан Процюк

Залишити коментар