П'ятниця, 20 вересня

Побачимось, як воскресну

Не те, щоби я встиг до нього прив’язатися, чи взагалі міг назвати хоча б знайомим, але звістка про його смерть була, м’яко кажучи, не кращою новиною. Ми багато чого не встигли обговорити. Якщо чесно, ми не обговорили практично нічого.

Уперше я побачив його на другий день після переїзду до нової квартири. Сховатися всередині двоповерхового будинку не так вже й просто – місця обмаль, підвалу немає, світло зрадницьки викриває найкращі закутки відпочинку. Він спав просто на сходах між поверхами. Чорний капелюх, шкіряне пальто, густа борода та кілька пакетів, набитих скарбами з альфаторів. Не певен, чи знають безхатьки щось про нірвану, але він спав так, ніби коло сансари було вже давно розірвано, а тіло переповнювалося чи то спокоєм, чи то настоянкою глоду, пляшка якої ледве помітно визирала з кишені пальто.

Перша спроба заговорити з ним закінчилася цілком прогнозованим: «Пішов ти н*х*й», та роздратованим перевертанням з одного боку на інший – тепер його обличчя притулилося до стіни під’їзду, а мені не залишалося нічого, окрім того, щоби пройти повз. Хто він та чому ніхто з сусідів не реагує на його перебування тут, навіщо йому всі ці пакети, чи розуміє він, що виглядає доволі стильно, як для людини без дому. Я мав безліч запитань та жодної відповіді на них. Рано чи пізно ми мали все ж поговорити.

Він покидав наш будинок рано вранці, близько п’ятої, але завжди залишав щось після себе: газету місячної давнини, пляшку чи принаймні стійкий та специфічний запах, котрий упевнено тримався в під’їзді до самого обіду.

Якось він забув гребінець, і я не вигадав нічого кращого, аніж забрати його та за нагоди повернути. Так і сталося, але замість подяки він знову послав мене н*х*й та попросив вимкнути світло, процідивши крізь зуби: «Будь ласка». Він посилав мене ще тричі, після чого я кинув будь-які спроби дізнатися, хто він – просто проходив повз, не звертаючи уваги на його роздратовані стогони та незрозумілі викрики, котрі насправді були тихшими за будь-що.

+++

– Є закурити? – того вечора він заговорив першим та небагатозначно посунувся, ніби запрошуючи сісти поряд.

Ми сиділи на сходах, як давні друзі, та курили цигарки одну за одною, допоки в пачці не залишалася остання. Він відмовлявся: мовляв, це неправильно – забирати останню, а я особливо й не наполягав, бо треба було залишити принаймні щось на ранок.

– Розумієш, малий, я не бомж, який среться під себе та залазить у чужі квартири. Я нікому не заважаю, розумієш. Ти бачив колись мене тут раніше десятої вечора чи пізніше п’ятої ранку? Отож. Я знаю, о котрій засинають у кожному з будинків. Ваш – найперший, тому я його і люблю. Точніше, с*ка, любив, допоки не з’явився ти та не почав за**бувати своїми запитаннями й бігати всю ніч туди-сюди.

У його словах не було ненависті чи злості, але було цілком прозоре пояснення – це не він вдерся до мого будинку, а я порушив його зону комфорту. Ми говорили довго й тихо, аби не розбудити сусідів. Кожне його слово треба було ще видерти з-поміж зайвих звуків. Він говорив так, ніби ось-ось має захлинутися водою чи задихнутися, висячи на мотузці. А хапав повітря так жадібно, наче це було останнє, що міг спробувати в цьому житті. Він не був найкращим співрозмовником, із-поміж тих, що я мав, але його прямоті міг позаздрити будь-хто.

– Малий, бл*ть, я тобі всоте кажу: ніяк мене не звати, нема в мене імені й прізвища також нема. Усе, що маю, – це три пакети й капелюх, на який ти чомусь усівся. Називай як хочеш, тільки не за**буй, будь ласка. І світло вимкни, як підеш до себе.

Він знав, як мене звати, але не пропускав жодної можливості назвати мене малим. Ніби хотів вкотре підкреслити свій вік. Його він, до речі, також не називав. Але сивина, зморшки біля очей та шкіра на руках зрадницьки виказували: стрілка спідометру років давно перетнула позначку 60.

– Усе, що тобі потрібно знати про мене, – це те, що я привид. Запитай у будь-кого в цьому будинку. У тієї дамочки з ручною псиною чи мужика, котрий обхаркав уже весь поверх.

Вони навіть не згадають, що колись бачили мене. А я знаю про них усе. Той мужик розійшовся із жінкою, порозривав усі весільні фото, розбив дзеркало. Дамочка безбожно впивається вином практично кожного вечора, хоча по ній і не скажеш. Особливо, коли влізає в той спортивний костюм.. А ти ніяк не почнеш готувати й постійно жереш якусь магазинну х*рню, як придурок. Малий, те, що ви викидаєте у смітник – це, як енциклопедія вашого будинку, зрозуміло пояснюю? Я ж не викидаю нічого. Я беру ваше, забираю ваше, розчиняюся поміж вас.

Так ми спілкувалися близько місяця. Я не дізнався про нього практично нічого. Він же постійно розповідав про моїх сусідів. Виявилося, що ліворуч від мене жили сироїди, та жінка перейшла з вина на коньяк, собака розгризла її улюблену сукню, а дідусь із квартири навпроти спробував на тому тижні віагру. Щоправда, викинув повну пачку, без однієї пігулки. Я не знав особисто нікого із цих людей, але знав стільки особистого, що часом не міг, вітаючись, спокійно дивитися в очі.

+++

У лютому він кудись зник. Не з’являвся день, три, тиждень. Я не зустрічав його на районі, на сходинках не було ані газет, ані порожніх пляшок настоянки. Жодного сліду – зник, навіть не попрощавшись, не попередивши. Усе, що я міг вигадати – це заговорити з іншими безхатьками. Їх тут було не так багато, і, очевидно, що хтось мав бачити цього застарілого велетня в чорному шкіряному пальто.

– Пацан, так він того, помер. Позавчора валявся тут і казав: «Мужики, помираю». А я йому кажу: «Чого ти п*зд*ш, вставай і не заважай розбирати речі. А він мені знову: «Ні, помираю, кінець».

– І що ви, – питаю, – допомогли йому?

– На який х*р він мені здався. Порозриває вічно пакети, усе перебере, роздивиться, нічого не візьме собі й піде. Яка з нього користь? Подох – то й подох. Тобі то що, вкрав щось, чи що?

Правда. А мені то що? Я навіть не знав, як його звати, і ким він був до цього життя. Не знав, про що він мріяв, де працював, чи мав родину, кохану жінку, чи друзів, чи будь-кого, кому було не все одно на нього. І чому він не постучав до мене, якщо відчував, що потрібні лікарі? І де його тіло? Невже його забрали разом зі сміттям?

+++

Минув тиждень. Другий. Кожен вечір закінчувався типово й однаково: виходиш на вулицю, закурюєш цигарку, прокручуєш завтрашній день, повертаєшся до квартири. Так було й того дня, якщо не враховувати те, що весь район було знеструмлено через негоду. Складність вибору – цигарка чи власний комфорт – завжди викликає суперечки та відбирає зайвий час. Добре було б мати балкон. Я підкурив біля самої квартири й неквапливо потягнувся сходами вниз.

– Якого х*ра ти знову встав на мій капелюх, малий?

Я чиркнув запальничкою. Він лежав на своєму місці так, ніби нічого не трапилося. Абсолютно живий, у тому самому одязі, із ще більшою кількістю пакетів та чомусь значно коротшою бородою. Лежав і дивився на мене так, ніби я увірвався до його спальні.

– Мені сказали, ти помер.

– Звісно, що помер. Я помираю кожного другого дня, малий. А коли нема, за що воскреснути, доводиться помирати ще й трохи довше. От зараз якраз помираю. Іди, будь ласка, не за**буй,так хочеться спати. Побачимось, як воскресну.

– Чуєш, старий, – питаю, – а ким ти був до цього?

– Ким-ким, слідаком, – гаркнув він і знову відвернувся до стіни.

– Старий, про шо мрієш? Старий?! Хей, чуєш мене?

– Аби мене ніхто не за**бував, малий. Іди вже, дуже тебе прошу, бо зараз сам виведу.

Тієї ночі я довго думав про те, що він мені сказав. Слідчим. Це принаймні могло пояснити його любов до деталей, пошуків. А може, він просто збрехав. Але якщо справді слідчим, то, можливо, і родина була. Просто не витримала постійної відсутності вдома. Або він отримав якесь поранення. Чи, може, його звільнили за перевищення повноважень, чи за станом здоров’я. А що ж тоді родина? Насправді, його відповідь не зробила мої роздуми легшими. Та й мріє він точно не про це. А може, і ні про що не мріє. Як можна мріяти, постійно помираючи? І що найцікавіше, як це – постійно воскресати?

Я радів тому, що він живий, але не міг зрозуміти, як бути далі. Навряд чи йому потрібна була якась допомога. А навіть, якщо так, то він ніколи нічого не скаже. І з чого взагалі він вирішив відповідати на мої запитання? Треба було б прокинутися раніше, до п’ятої, і запитати в нього. Принаймні спробувати, дізнатися.

+++

На ранок він помер знову.

Але не воскреснув. Досі.

Дмитро Журавель

Залишити коментар