Четвер, 14 листопада

Ми живемо в століття підготовки до колонізації Марсу та друку людського серця на 3D-принтері. Після тисяч років революцій, двох Світових воєн, Чорнобилю, Революції гідності, здається, питання ідентичності та самовизначення в аспекті гендеру не може викликати жодних особистісних і сторонніх конфліктів. Але як пояснити напади на представників сексуальних меншин? Чому ми досі бачимо сотні коментарів із погрозами на прямій трансляції Маршу рівності? Звідки береться ця ненависть? І коли кожен нарешті збагне, що ЛГБТ і все, на що вони мають право, – це нормально?

Непоінформованість 

Непоінформованість – найвульгарніша причина, оскільки в цифрову епоху технологічності й інновацій для доступу до знань веде всього кілька кліків. Проте в парадигмі необмеженого доступу одного з найважливіших впливів зазнає достовірність.

У 1973 році гомосексуальність вилучена зі списку психічних розладів Американською психіатричною асоціацією. Із того часу офіційна медицина перестала брати участь у соціальній стигматизації гомосексуалізму. А в 1990 році Всесвітня організація охорони здоров’я вилучила гомосексуальність із Міжнародної класифікації хвороб (МКБ-10), після чого дебати про гомосексуалізм поступово перейшли від медицини та психіатрії до морально-етичної сфери. 

За сприятливих соціальних умов ваша дитина не стане в майбутньому геєм, бі чи лесбійкою, якщо бачитиме Марші рівності чи контактуватиме з гомосексуальними людьми. Останні наукові дані доводять, що сексуальна орієнтація та вираження гендерної ідентичності відбуваються природним шляхом і не становлять загрози для суспільства, в якому вони приймаються як нормальні варіанти людської сексуальності. «Орієнтація – це не вибір. Є вагомі докази того, що гени відіграють певну роль у визначенні сексуальності», – написала у своєму листі до керівництва Індонезійської психіатричної асоціації президентка Американської психіатричної асоціації. 

Здавалося б, усе просто: довіряємо винятково науковим даним, і достовірність – більше не проблема. І тут ми переходимо до другої важливої проблеми.

Чому люди не приймають ЛГБТ?

Фейки 

Фейкові дані ми зустрічаємо у псевдонаукових роботах, блогах, постах у соціальних мережах – де завгодно. Часто вони підкріплені посиланнями на незалежні дослідження, проте навряд ми будемо переходити за ними та перевіряти подані витяги. 

Але здоровий критичний підхід до того, що «нам впарюють» – не екстравагантний спосіб витратити вільний час. В умовах інформаційної війни та тотальної недовіри до всіх гілок влади (законодавчої, виконавчої та судової), і, крім того, в умовах недовіри до ЗМІ – четвертої гілки влади, яка має контролювати всі інші та залишатися максимально об’єктивною, – це необхідність. 

Також існує штучний «тренд» бути прибічником тієї чи іншої меншини, зокрема ЛГБТ, що активно просувається переважно підлітками. Блогери активно постять «гарячі» фото зі своїми партнерами та партнерками, що сприймається гомофобами як провокація та намагання «нав’язати свої сексуальні вподобання». Не прихильні до ЛГБТ люди починають «стригти всіх під одну гребінку», забуваючи, що в основі девіантної поведінки (тобто такої, яка відхиляється від норми) – зовсім не сексуальна ідентифікація, а психологічні фактори. Звісно, провокативно поводяться і гетеросексуали, і гомосексуали, і бісексуали тощо. 

Соціальний фактор

Як ви думаєте, скільки геїв та лесбійок бояться зробити камінг-аут, тобто зізнатися у своїй орієнтації, показати свою ідентичність? Скільки з них натягують на себе усмішку під час жартів про меншини на роботі чи в колі друзів? Скільки гетеросексуальних людей не мають сміливості відкрито заявити, що вони підтримують ЛГБТ через страх соціального осуду з боку противників? І чому мій друг-гей відмовився дати відкритий коментар стосовно своєї гомосексуальності для цієї статті?

Бо геїв висміюють і засуджують у медіа, у сімейних, робочих та дружніх колах. Звісно, гумор поєднує людей, дозволяє «склеювати» суспільство, проте по-справжньому гумор доречний тоді, коли смішно обом сторонам. І коли слово «гей» не звучить як образа, за яку можна отримати в обличчя. 

Застаріла мораль

Вважається, що традиційна модель сім’ї – це дім, в якому мама, тато та діти. Тому сім’ї ЛГБТ помилково називають нетрадиційними, плутаючи поняття. Насправді ж традиційною моделлю є кілька, щонайменше, чотири-п’ять поколінь під одним дахом, зокрема прабабусі з прадідусями, внуки та правнуки. Сучасна нуклеарна модель існує всього менше століття. 

Зміни в суспільстві призводять до відповідних суспільних трансформацій. Також зрозуміло, що коли настає час відкритості та прийняття, стає необхідною ще одна дуже важлива трансформація. Проте більшість людей не можуть уявити, як дитина буде виховуватися в одностатевій сім’ї. Вона ж точно стане геєм, лесбійкою, трансгендером! Дослідження підтверджують, що гомосексуальність батьків не має впливу на соціальну адаптацію дитини, успішність у школі та сексуальну орієнтацію.

Чому люди не приймають ЛГБТ?

Марші рівності

«Ніхто ж не забороняє їм займатися сексом за зачиненими дверима в себе вдома, для чого вони влаштовують ці Прайди?» Але Прайд – це можливість заявити про себе суспільству та державі, спосіб перестати соромитися та побачити, що вони не одні. Він підтримує рівні права гомосексуальних та гетеросексуальних людей. Оскільки гей чи лесбійка в Україні не може мати сімейного соціального забезпечення, опікуватися дитиною після смерті біологічної матері-партнерки, навідувати другу половинку в реанімації, отримати спадок у разі смерті, Марш рівності – обов’язковий елемент соціального волевиявлення. 

І все-таки

ЛГБТ – це біологічна та соціальна норма. Вільне самовизначення особистості – це природне право. А прийняття – це вибір. Обирайте справедливо.

Текст: Лілія Войтків

Ілюстрації: Настасья Петрова