П'ятниця, 20 вересня

Декілька сот людей зібралися на території скверу за Одеською ОДА, аби вшанувати пам’ять військових ЗСУ та бійців добровольчих батальйонів, що п’ять років тому, під час виходу з оточення російськими військами та військами ДНР, потрапили у так званий «Іловайський котел».

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

У цей день, 29 серпня, Україна за наказом президента вперше відзначає День пам’яті захисників. На урочистостях присутні представники ОДА, духовенства, військові – безпосередні учасники подій, родичі загиблих, група молодиків із Нацкорпусу.

Ведучий починає промову. Подекуди плутає українську з російською, та чомусь у цій ситуації, у тиші це особливо ріже вухо. Люди тримають квіти, відходять поговорити по телефону, повертаються, слухають. Хтось стоїть осторонь і тихо розмовляє з іншими. За їхніми спинами, біля лавочок, у пісочниці лежать декілька дитячих іграшок – пасочки, лопатки, машинки. Нікому не потрібні, покинуті й дещо недоречні в цій ситуації – зелені, рожеві й жовті, вони щоразу привертають до себе увагу, коли я проходжу повз. На фоні тим часом чути різні цифри – кількість загиблих, поранених, пропалих безвісти. Загалом 273.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Чути, як до мікрофона по черзі підходять представники місцевих органів влади, говорять про одне – про приклад того, як боронити Україну, про мужність, про те, що означає віддати найдорожче – життя. Говорять, це саме життя маючи при собі. Лунає; «Слава Україні!», тихо й низько котиться: «Героям Слава!». Усі промови зливаються в одне суцільне відлуння. Солдати-строковики переступають із ноги на ногу. Промовиця про той камінь каже, перед яким стоїть, із надписом, що на цьому місці буде зведений меморіал воїнам-захисникам. Розказує, що закладений він був три роки тому та що в слово «буде» віриться все менше. Говорить про пам’ять живих, про те, що вона важливіша за земельні ділянки, квоти й пільги в маршрутках. Пам’ять і вдячність. Коли вона йде, їй аплодують. Уперше за весь захід.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

До мікрофона виходять представники духовенства, починається молитва. Далі покладають вінки і квіти, грає гімн, лунають залпи пострілів, шаблі Почесної варти здіймаються вгору. Із боку Нацкорпусу бадьоро й голосно кричать про «славу героям», «смерть ворогам» і «понад усе». Церемонія завершується; у повітрі запах пороху, він летить над головами. Присутні обіймаються, вітаються; строковики, нацгвардійці та Почесна варта йдуть. Площею бігають журналісти місцевих телеканалів, виловлюючи з групок людей одних і тих самих спікерів для своїх сюжетів. Я знаю, як працюють журналісти телеканалів – треба швидко, до наступного випуску новин дати анонс, змонтувати відео та віддати матеріал в ефір. Часу обмаль, тому більшість героїв інтерв’ю переходять із рук одного каналу до іншого.

Я тут теж на завданні, мені потрібно зробити серію бліц-інтерв’ю з учасниками урочистостей, поставити їм короткі однакові запитання – вигадав собі такий формат. Але я в ступорі. Я просто не знаю, із чого почати – усі запитання, заготовлені напередодні, здаються банальними. Пафос церемонії ще важко висить у повітрі, я сам собі здаюся недоречним.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Військові стоять у тіні дерев, сміються. Хтось курить солодкі шоколадні цигарки та пригощає інших. По черзі підходять фотографуватися біля «меморіалу-що-буде». Тим часом люди розходяться – і шансів на матеріал меншає.

Група ветеранів, помітивши мою камеру, просять сфотографувати їх на телефон. Дякують. А я думаю, що це гарна нагода розпочати бесіду.

Здається, бліц-інтерв’ю з такими людьми – абсолютно недоречний формат, не так вже і просто їх розговорити, отримати розгорнуту відповідь. Але якщо це сталося, то точно неможливо допустити думки про те, щоб перервати, зупинити. Я починаю розмову з Павлом, ми відходимо в затінок, на лавку. Під час розмови до нас підходять його побратими, діляться своїми думками й почуттями. У якийсь момент я опиняюся в колі людей, із якими щойно познайомився, і всі вони говорять до мене. Десять хвилин тому я почувався абсолютно не на своєму місці посеред цього заходу. Тепер я в центрі. Я не веду розмову, навпаки – зі мною говорять. Про наболіле. А я слухаю. Уже потім відбираю те, що доречно буде розказати й вам.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Щодо подій п’ятирічної давнини, як ви для себе їх визначаєте? Що відбулося під Іловайськом?

Зрада, інакше не можна сказати.

Як ви думаєте, кого можна звинувачувати в цій трагедії?

Генштаб, зрада командування. Чому я так вважаю? Я сумніваюся, що нас просто так розстріляли. Я думаю, це наші зробили показовий виступ. Не зміг домовитися – і хлопців кинули під роздачу.

Ви учасник тих подій?

Саме тих – ні. Скажімо так, у мене є знайомі, які знали ще за тиждень, що так буде. Я в розвідці служив. І от вони знали, що відбуватиметься у Криму та під Іловайськом.

Як саме, на вашу думку, ці події повинні ввійти в підручники з історії України?

Історію пишуть переможці, і я не знаю, як і хто її пише зараз. Буде історія, яку буду розповідати я та інші хлопці, що залишилися живими та повернулися з війни. Ось хто буде розповідати історію. У кожного своя правда, але, на мою думку, під Іловайськом сталася зрада. Злив усієї наявної інформації та відсутність опрацювання нової. Тоді потрібен був парад – і вся бойова техніка пішла на парад. Залишили хлопців із РПГ проти танків, – тільки гусеницю пошкрябає і все. Керівництва не було – вони перші пішли, залишили хлопців із даремними командами. Це злив.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Якщо говорити про ці події, що ви отримали, а що втратили тоді?

Ми отримали пам’ять і ненависть, а втратили хороших людей нашої країни. Людей, які ще могли зробити багато хорошого для неї. Є багато тих, хто повернувся й почав із нуля. Адже там зовсім інакше. Повертаєшся, а тут «крисятництво», людина людині – вовк. Там людина людині – брат, ми стояли один за одного, не було такого, як тут. Уночі по вулиці йдеш і думаєш, що тебе можуть «гопнути». А там було зрозуміло, що там ворог, тут – брат. Усе. Єдине, де ти міг очікувати неприємності – це спереду… ані збоку, ані зі спини. А тут, елементарно, спробуй отримати воїну АТО землю – і побачиш, що вороги сидять навпроти тебе. Їх би на передову. Нехай вони там би закидали своїми бюрократичними фішками: землі немає, цього не можна, це не прийнято. А їм прийнято. Я пам’ятаю: 2015 рік, 9 травня, іде нагородження. У нас у Біляївці близько 30 воїнів АТО, а нагороджують начальника поліції, начальника податкової. Це що таке? Це герої? Ті, які витрушували всю душу з нас?

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

А як саме, на вашу думку, мають вшановувати загиблих, щоб ніхто не забув про ті події?

Ти чув дівчину, що виступала? Вона – бойовий доктор, з Іловайська вийшла поранена, п’ять поранень у полоні отримала. Пам’ятаєш, що вона сказала про камінь, який три роки тому поставили? Камінь. І пообіцяли протягом трьох років встановити меморіал…

На лавку до Павла підсідає Ігор Володимирович – заступник командира окремої саперно-інженерної роти. Він був у зоні АТО у 14-му та 15-му роках.

Ігор: Треба ставити, бо якщо не пам’ятають, за що їхні люди гинули, то справді – за що ми тоді гинули? Не розумію.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Павло: От вам і ставлення. Просто пам’ятайте та поважайте. Не потрібні нам ваші пільги. Мені, наприклад, справді земля не потрібна. Я останній, хто отримував, спочатку всім вибив із війнами. Мене зараз там усі ненавидять. Я зараз очолюю спілку «Побратими України» в Одеській області. Зараз не тільки членам спілки, а й будь-яким воїнам АТО ми даємо землю. Мене міськрада бачить, і в них, як у биків, очі кров’ю наливаються, адже ми тоді з хлопцями вирвали в них їхню кормушку, вони не очікували. Вибивали натовпом, майже силою. Обіцяли, що люструємо. Зараз того, чого вони боялися у 2014-му році, вже немає. Вони всі розслабилися й ніхто нічого не боїться. Звикли, що нас можна Національною поліцією задавити, знайшли шляхи. Завершиться війна там – і почнеться тут, бо тут треба вибивати залишки. Я вже бачу, що до цього все йде. Якщо Володимир Зеленський, президент, зробить те, що обіцяв, хай робить. Він отримає повагу не тільки як президент, він отримає повагу як людина. Це потрібно зробити.

Ігор: Атовець ішов не за землею – своє життя цінніше за землю. Він ішов за країну. Після Майдану ми всі пішли в АТО. І надії були, що поки ми там, люди тут доведуть все до завершення. А коли повернулися, побачили, що тут нічого не змінилося. Слухай, це так на психіку діє. Це гірше за війну. Ми всі ховали хлопців. Я в підрозділі двох втратив, я друга втратив. Вони поклали найдорожче, що в них було, за землю українську, не за ділянку, не за пільги. І після цього дивитися на кислу пику водія, мовляв, – чого ти тут їдеш безкоштовно? Та я краще заплачу, нерви збережу.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Павло: От приклад – ми в одній точці стояли в Широкіно. Відстань від Широкіно до Маріуполя – як від Аркадії до Лузанівки. У нас тут обстріл, гради, феєрверки, а там – світломузика грає, дискотека. І ми чуємо цю дискотеку. По нас б’ють 153 снарядами – це страх божий, словами навіть не передати, а в них дискотека. Кожну суботу ми в лазню їхали. Виходиш із нуля, ідеш у баню, а на тебе дивляться, мовляв, – що ти тут робиш, іди туди. От таке ставлення. У нас що по телебаченню? Бабуся з’їла кота в переході, на фронті вбило п’ять людей. Та це неправда! Ми коли сиділи дві доби, нас обстрілювали, там у морпіхів стільки втрат було! А в нас пишуть: короткі обстріли, дві людини загинуло. Дві людини – це на лінії фронту тисяча кілометрів. Військово-патріотичне виховання потрібно розвивати не тільки показово – он вислали товстопузих генералів, стоять такі розфуфирені.

Я не кажу, що розчарований у людях. Коли ти сидиш на війні, а тобі приносять пачку дитячих малюнків із написами «Повертайся» – тоді слів немає. Там маленькими ручками написано: «Славік, 5 років», «Валя, 1 клас». Цього не описати – ти радий, що ти там, аби зберегти їх тут.

Ігор: Ми з побратимами були на Ході гідності в Києві. Ішли, а люди скандували: «Дякую!», і ставали на коліна. Землі не потрібно, але потрібна пошана. Нехай буде такий один день на рік, коли люди тобі скажуть: «Дякую», тоді й ти розумієш, що не просто так там був, що тебе розуміють і вдячні тобі. Я не буду сіяти, не буду будувати, бо немає за що. А це «дякую» – воно гребе гарно. Хлопці кажуть, що це, як ковток свіжого повітря, бо багато хто падає духом і розчаровується. Я – не місцевий, але бачу, як в Одесі все неправильно робиться. От наприклад, із цим каменем історія. А скільки людей прийшли на день пам’яті? Скільки Одеса втратила людей, скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?! Нація, яка не шанує своїх героїв, не має майбутнього.

Поряд із нами стоять дві жінки з шевронами капеланської служби, і коли я закінчую розмову з Юрієм та Павлом, вони радо вітаються – і я пропоную зробити спільну фотографію. Усі збираються йти, а я вирішую спробувати поговорити з однією з капеланів. Сідаємо на ту ж лавочку.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Мене звати Бася. Я – старший військовий капелан Духовного управління українських вільних церков євангельських християн… Я майже три роки їжджу на фронт, приношу людям спасіння в молитвах, спілкуванні. Наше командування розташоване по всій лінії фронту. Капелани їздять і моляться, допомагають хлопцям, намагаються запобігти самогубствам, привозять гуманітарну допомогу, несуть душпастирську опіку.

А як ви прийшли до цієї професії?

Мені Бог поклав на серце просто почати молитися за хлопців, які на фронті. Учора ми тільки приїхали з фронту. Були там дев’ять днів, несли душпастирську опіку командою, співали пісні; були шикарні концерти, і ми вітали хлопців із 28-річчям Незалежності.

Як ви для себе визначаєте те, що відбулося в Іловайську?

Для мене це було дуже страшно, коли я це бачила спочатку по телевізору. Я отямитися довго не могла. І після цього почала молитися і питати Господа: «Чим я можу допомогти?». І через певний час Бог відповів, сказав: «Ти маєш там бути». Я кажу: «Добре, я слухняна, тож треба бути – значить буду». Так і сталося.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

Якщо говорити про ті події, то хто на вашу думку винен, якщо це можна визначити?

Я не хочу казати, хто винен, а хто правий. Нехай це вирішує Бог. Капелани не лізуть у політику в жодному разі. Ми несемо просто душпастирську опіку, спілкуємося, молимося за хлопців.

Якщо говорити про історію, то якою, на вашу думку, ця подія ввійде в історію України?

Це трагедія. Тоді загинуло дуже багато людей.

Якщо говорити про вас, у зв’язку із цими подіями, що ви втратили, а що отримали?

Я втратила багато хлопців на фронті, своїх друзів, із якими спілкувалася, і навіть тих, із ким молилися. Ти приїжджаєш, а потім дізнаєшся, що цієї людини більше немає. Він пішов на небо. Тому я рада, що можу бути там і проповідувати, адже не знаєш, що буде завтра з цими хлопцями. Але я вірю – якщо їх куля й візьме, то вони одразу потраплять на небо.

Якщо говорити про пам’ять, то ці події як варто згадувати й вшановувати?

Треба, кожен рік. Вшановувати, згадувати, щоб діти, онуки пам’ятали – і тоді воно нікуди не зникне. «Іловайський котел» для України був найбільшою втратою. І все за один день.

«Скільки тисяч лягло, щоб сьогодні в Аркадії люди могли ходити та пити пиво?» – День пам'яті захисників в Одесі

За кілька хвилин я повертаюся до скверу. У пісочниці граються діти, поряд стоять їхні батьки. Біля майбутнього меморіалу лежить гора квітів, люди проходять повз. Чи знають вони, чому там квіти? Чи пам’ятають? Чи пам’ятаю я?

Текст і фото: Саша Населенко

Залишити коментар