П'ятниця, 20 вересня

Кінець травня. Кінофестиваль «Молодість». Ігор Зайцев дебютує як сценарист одразу із двома фільмами в конкурсних програмах фестивалю. «Людина з фотоапаратом» та «Звірі» не отримують нагород, але глядачі та критики у захваті. «Ці стрічки дають досить виразний погляд молодого покоління на далеке та недавнє минуле, яке їм бачиться у чомусь співзвучним із нашим часом», – зазначає кінокритик Ігор Грабович. І він має рацію: стрічки вміло розгортають свою оповідь у декораціях Радянського Союзу і після його розвалу. Це дуже сильне за стилістикою і формою кіно, а Ігор Зайцев сміливо закріпився в статусі головного кіновідкриття 2019 року. Нині на різних стадіях розробки ще кілька проєктів: повнометражний – «Істота» та короткий метр – «Кегельбан». Ми поговорили з Ігорем Зайцевим про його творчу кухню, навчання в університеті Карпенка-Карого, свої стосунки з СРСР і свідомість «молодшого брата».

Думаю, варто почати з історії, виправ, якщо щось не так: у 2014 році ти вступав на режисуру художнього фільму в університет імені Карпенка-Карого, вчився кінокритиці, а зараз активно пишеш кіносценарії. Перше питання, мабуть, очевидне: що для тебе кіно в принципі? І коли прийшло розуміння, що хочеш робити саме кіно?

Так, все так, але треба зробити маленьку поправку. Я їхав вступати в Карпенка-Карого, маючи чітку ціль: знайти людей, з якими буду робити кіно. Тобто освіта була на другому плані, перше – це однодумці. До цього я мав не дуже приємний досвід навчання в одному з творчих вишів України, тому на Карпенка дивився як на шанс потрапити до кола людей, які дійсно готові плідно працювати. Я хотів вступати на драматургію, але в 2014 році було лише заочне відділення, тому я цілеспрямовано їхав вступати на факультет кінознавства, а на режисерський подав документи в останній день, не маючи навіть допуску, не знаючи майстра та таке інше. Вирішив спробувати, але вступив на контракт, а на кінознавство – на бюджет, тому мій вибір був очевидним. Але я знав, що буду щось намагатися писати чи знімати. Так вийшло, що наприкінці другого курсу познайомився з Романом Волосевичем («Звірі») і ми почали працювати разом. Потім познайомився ще з цікавими людьми – Віталій Кікоть («Людина з фотоапаратом»), Ахмеді-Ернес Сарихаліл («Кегельбан»). 

Постер фільму «Звірі»

Що ж до значення кіно для мене… це складно. Я надаю йому дуже антропоморфне значення. Не хочу, щоб це звучало пафосно, але кіно – це мій найкращий друг. Я можу з ним плакати, сміятися, спілкуватися, ображатися на нього. Це дійсно найкрутіша річ, що є на світі. Тому не люблю коли кінематографу «роблять боляче», але чітко усвідомлюю, що і сам це роблю і ще буду робити. Напевно, це і є серйозні стосунки. 

У кіно я прийшов (якщо я можу зараз так казати) завдяки іншим мистецтвам. З дитинства завдяки старшому брату був втягнутий до рок-н-ролу. З років 10-11 (приблизно) грав в усіляких гаражних панк- та метал-групах на ударних та гітарах. Коли трошки підріс, то зрозумів, що рок – це не просто угар, а ціла філософія, тому почав читати книги. Література затягнула мене в театральний шкільний гурток, а ось вже після цього я і зрозумів, що це все і є кіно: поєднання всіх мистецтв, які на виході дають щось неперевершене. Чітке усвідомлення, що хочу бути частиною цього, прийшло в років 20, але ще було дуже багато вагань, але вони і зараз є. Сподіваюсь, що так буде до кінця, інакше не цікаво. 

Нині у твоєму активі два реалізовані сценарії. Обидва фільми брали участь у національній програмі фестивалю «Молодість» у 2019 році, і вони розповідають про молодих людей, які представляють радянські правоохоронні органи: «Звірі» – сталінський НКВС, а «Людина з фотоапаратом» – радянську міліцію зразка 1990 року. Як ти обирав теми для цих двох стрічок? Що було найскладнішим? Чи задоволений екранними версіями своїх сюжетів?

«Людина з фотоапаратом» ще брала участь у «Молодості» у міжнародному конкурсі серед кіношкіл. 

Постер фільму «Людина з фотоапаратом»

Це дуже складне для мене питання, яке потребує певної передання історії, тому почну з кінця. Я задоволений результатом більш ніж на 100 %. Звісно, є моменти, які я бачив інакше, але це вже на рівні особистого бачення. Для мене найскладнішим завжди є одне! Це хронометраж. Хронометраж короткометражки – енергійний танець на маленькому клаптику землі. Це дуже складно. На цьому мої складнощі, тьфу-тьфу-тьфу, закінчуються. 

А тепер про самі сценарії, і чому саме такі теми, персонажі… Річ у тому, що я народився у найпівденнішому містечку материкової України – у місті Ізмаїлі в 1991 році. Одразу хочу сказати, що я дуже люблю своє рідне місто, але є певні «але». Думаю, що не треба пояснювати, які настрої панували на півдні України в 90-ті роки. Я та мої друзі зростали в суспільстві, яке святкувало спочатку Новий рік із РФ, а через годину вже наш. Спочатку всі дивилися вітання президента Росії, а потім нашого глави. Українську мову було чутно лише в школі на уроках української мови та літератури, якщо пощастить. І завжди навколо ходили розмови про смачний пломбір, ковбасу, ядерну міць та про те, що ми, тобто моє покоління, втратили щось таке неймовірне, що тепер нас треба тільки жаліти та інколи на свята розповідати щось про те інше утопічне життя.

Не буду вже говорити про телебачення та які канали мали найбільший рейтинг у нашому регіоні. Думаю, що тут і так все зрозуміло. Вважаю, що треба ще наголосити, що сепаратизму не було, ні. Це більш походило на якусь бліду тінь гордості за те, що ми є, так би мовити, «молодші брати» Росії. Я хочу підкреслити те, що це не є звинуваченням чи щось на кшталт цього. Це просто констатація факту. І одразу хочу наголосити, що зараз, хвала небесам, цього стало набагато менше. Але до Революції гідності в мене панувала свідомість «молодшого брата».

Фото зі зйомок фільму «Людина з фотоапаратом»

У 2014 році я вступив до вишу в Києві, поселився в гуртожиток, де нарешті побачив тих «страшних» людей із західної частини України, про яких неодноразово чув на півдні. Та й взагалі познайомився з населенням країни, в якій маю честь жити. Після цього я почав багато читати й дивитися про СРСР з іншого кута. І ось з цього все і почалося. 

Тобто «Звірі» та й «Людина з фотоапаратом» – це є рефлексія на те, що я дізнався за ці роки. Я певен, що я ще не закінчив свої стосунки з СРСР у сенсі драматургії. Якщо все буде добре, то напишу ще не один сценарій на тему, яка буде стосуватися цієї імперії зла. Я певен, що кінематографічна Україна повинна це робити. Дозволю собі один приклад. На мій погляд, така стрічка, як «Життя інших» є більш міцним інструментом у боротьбі з пропагандою, ніж телебачення, статті та й все таке інше. Звісно, що таку стрічку ще треба зняти, але сам факт.

Творча група фільму «Людина з фотоапаратом»

Що ж стосується героїв моїх коротких метрів, то все просто. Мені подобаються невдахи, бо я з ними відчуваю щось спільне. І тільки нещодавно зрозумів, що, напевно, Арістарх у «Людині з фотоапаратом» з’явився тому, що за цей час я прочитав багато інформації про стосунки держави і митця в СРСР. Митець – дуже важлива фігура у формуванні ідентичності нації. На мій погляд, більш важлива, ніж будь-який політик. Варто зазначити, що ще одним поштовхом для «Людини» була певна рима з 90-ми, яка панувала у країні після Революції гідності. Якісь економічні моменти, на певний час зросла злочинність, в 1990-му був перший Майдан… Тобто цей момент рими нас з Віталієм Кікотем теж зацікавив. 

«Істота» – повнометражний фільм Романа Волосевича за твоїм сценарієм. Розкажи трохи про проєкт, команду, що працює над його реалізацією. Про що кіно?

Тут є одна неточність. Сценарій ми писали з Романом разом. Взагалі, я не пишу сценарії окремо від режисерів. Тобто перший посил, ідея та все таке інше можуть йти від мене, але потім я розповідаю їх режисеру, і ми починаємо дуже плідно і багато спілкуватися, думати, записувати, і потім це оформлюється в історію. З «Істотою» все писалося разом: із першого по останнє слово.

Якщо казати про творчу команду, то, окрім мене та Романа, наразі можу назвати лише операторку. Це молода і крута Альбіна Вінар, яка працювала з Романом над всіма його короткометражними стрічками. І звісно, продюсерська команда – це Юрій та Дмитро Мінзянови та їхня компаніяKrisri Films. Творча команда буде формуватися, вже коли будемо входити на підготовчий період. Зараз є багато думок про це, але поки що це все лише думки. Якщо казати про зміст фільму, то для мене це історія про саме поняття влади. Рома і я є шанувальниками літератури античного періоду. Нас завжди цікавив та приваблював механізм влади античних богів, тому ми надихалися саме давньогрецькими джерелами, але адаптували це на сучасний лад. Але не можна сказати, що «Істота» – це антична трагедія, ні. Античність – джерело натхнення. 

Режисер, сценарист і продюсер фільму «Істота»

Можеш поділитися враженнями від пітчингу Держкіно? 

Чесно кажучи, не дуже можу поділитися враженнями, бо я не захищав проєкт. Я був декорацією на сцені. Усе на себе взяв Роман, а я лише робив схвальні кивки головою, що я в темі. Ніч перед цим я провів у автобусі, бо був у рідному місті та приїхав саме на пітчінг. Звісно, що ми до цього з Ромою обговорювали, що треба казати, а що ні, але домовилися, що основний творчий посил буде від нього, а я підключусь, якщо в експертів будуть питання саме до мене, але Роман все дуже круто сказав, на мій погляд, тому щодо творчої частини питань взагалі не було. Враження одне – хвилювання, але мені здається, це тому що вперше. Загалом дуже приємна атмосфера була. 

Після негативних оцінок експертів яка його доля? Чув, що зйомки все таки відбудуться, а бюджет мінімалізують. Як це вплине на якість фільму?

Я не вважаю, що ми отримали негативні оцінки. Ми отримали прохідний бал, але цього виявилося недостатньо, щоб картину профінансували. Мені здається, що це піде тільки на користь, тому що ми отримали гарний заряд енергії, щоб зробити кіно ще кращим, ніж планували спочатку. Також, у нас є ще час і думки зробити сценарій міцнішим та глядацьким у правильному розумінні цього слова. Із приводу бюджету, я певен, що мінімалізація на якість ніяк не вплине. По-перше, Роман звик робити стрічки з бюджетом скарбнички-свині, яку він розбиває перед кожними зйомками, і, на мій погляд, у нього це дуже круто виходить. По-друге, у «Істоти» буде достатньо бюджетування. Я певен, що Юрій Мінзянов та Kristi Films зроблять все зі свого боку, щоб стрічка була якісна і крута. 

Кадр із фільму «Людина з фотоапаратом»

Нещодано стартували зйомки короткометражної стрічки «Кегельбан». За сюжетом молода людина з Криму намагається протистояти новій владі. В один із днів їй починають надходити погрози. Читав, що це жанрове кіно – трилер. Розкажи трохи про фільм. 

Мені здається, що це питання більше до режисера, але я спробую зі свого боку відповісти. По-перше, із приводу жанрового кіно. Я вже казав про танок на клаптику землі. Коли Ернес запропонував співпрацю, він одразу попередив, що хоче хронометраж фільму до 15 хвилин. Тобто цей клаптик землі став ще меншим, ніж був. Тому я запропонував Ернесу більше дії, менше тексту, хоча, звісно, там є діалоги, але сам стрижень сценарію тримається на тому, що людину затискають у глухий кут, і все середовище поступово починає нагадувати пекло. Важливо ще те, що ця стрічка буде присвячена пам’яті Героя України Решата Аметова. Його постать була центральною, коли ми думали про цей фільм. Із приводу сценарного механізму, мене завжди цікавила конструкція «Десяти негренят» Агати Крісті. Коли ворог десь поруч, можливо, він зараз саме перед тобою, але ти цього не знаєш. Хочу сказати, що це дуже складно зробити за 15 хвилин, тому цей механізм був лейтмотивом, а не основою. Також мені здається, що це значною мірою візуальна історія. У сенсі побудови кадру, розведення сцен. Певен, що Ернес із цим справився, бо його попередня стрічка «Цвяхи» побудована на міцному візуальному ряді, як на мене. Не хочу більше казати, бо потім буде не цікаво дивитись.

Коли «Кегельбан» чекати на великому екрані?

Це питання до продюсерів фільму. Якщо я не помиляюсь, то здати фільм Українському культурному фонду, який профінансував стрічку, потрібно до листопада. Тобто до цього часу він буде на постпродакшені, а після цього вже поїде на фестивалі, і тоді вже буде відома дата прем’єри.

Скажи чесно: плануєш зі сценариста перекваліфікуватися в режисера?

Так, є такі плани, але поки що не можу знайти в думках саме свою історію. Точніше, є одна ідея, яку вже довго тримаю в голові, але поки що вона не до кінця складається у візуальний ряд. Сподіваюся, що найближчим часом вона вийде назовні та помахає ручкою. Але поки що мені дуже комфортно у шкірі сценариста. Нині є декілька ідей для коротких метрів, які, сподіваюсь, тьху-тьху-тьху, найближчим часом реалізуються. Поки що ми накопичуємо на них гроші. 

І наостанок: які п’ять фільмів найбільше плинули не тебе?

Це найстрашніше запитання для мене. Коріння кінознавця одразу гучно проростають крізь моє тіло. Із твого дозволу я дам більш розгорнуту відповідь на це питання, ніж передбачається.

Чарлі Чаплін, а саме його німий період із народження персонажа Волоцюги. Тут все просто. Ця людина хоч і не розвинула кіномову, як Ейзенштейн, Довженко або Гріффіт, але зробила величезний внесок у драматургію. Його картини німого періоду – своєрідне святе писання із драматургії.

Міхаель Ганеке. Я не можу назвати більшого майстра, що досліджує природу насильства з такою самобутньою і художньої міццю. Як на мене, Ганеке граціозно розвинув два постулати Альфреда Гічкока – фільм повинен починатися із землетрусу, а далі – більше, і що глядачеві не треба все показувати, треба змусити працювати його уяву. Потужніших відкриваючих сцен, ніж у Ханеке, я не можу згадати. І більш правильно вибудуваних сцен насильства без зображення насильства на екрані. У нього може бути сцена вбивства побудована на крупному плані вбивці, але це набагато страшніше, ніж всі кишки на планеті Земля, зав’язані у вузол. Окремо виділив би «Кумедні ігри» (1997) і «Білу стрічку».

Ігор Зайцев у кінотеатрі «Жовтень»

Творчість Анджея Жулавського. Мені близька думка про те, що любов є метафізичним почуттям, яке деколи призводить до дуже кривавих наслідків. Більшість його картин – про зворотний бік цього великого почуття. І це дуже раціональні художні висловлювання за змістом, незважаючи на ірраціональну форму. Окремо виділив би «Головне – любити», «Одержима».

«Спогади про вбивство» Пона Чжуна Хо. Тут нема чого говорити, тут треба дивитися. Сильнішої картини за всіма параметрами складно собі уявити, але головне – поліжанровість. Я б порівняв Чжуна Хо з Йоганном Бахом через його нашаруваня драматургічних мелодій одну на іншу, які в підсумку створюють нерозривне мускулисте звучання.

«400 ударів» Франсуа Трюффо. Це видатний фільм. Найкращий дебют у світі кіно. У 28 років Трюффо зробив одну з найкрутіших картин у світі. Ніколи не втомлюся переглядати цю стрічку. Мені здається, що Трюффо після цього фільму міг закінчувати кар’єру і все одно залишився б Трюффо.

Я не можу обмежитися п’ятьма найменуваннями, правда. Тому додам ще кілька.

«Париж. Техас». Абсолютно не є прихильником Віма Вендерса, але ця картина – виняток. Особисто для мене в цьому фільмі один із найкращих заключних актів в історії кіно. Вендерс вибудовує історію так, що глядач собі всіляко уявляє героїню, але коли в заключній частині вона все-таки з’являється, то глядач приречений на тремтіння. Вендерс робить героїню набагато соковитішою (винятково в кінематографічному сенсі), ніж глядач міг собі уявити.

«Таксист» Мартіна Скорсезе. Я не шанувальник Скорсезе, але ця картина – найкращий приклад правильного симбіозу творчої групи, при якому виходить хімія. Збіглося все: режисер, сценарист, композитор, актори, оператор тощо.

«Рокко та його брати» – це просто найкраща картина великого Лукіно Вісконті й одна з кращих у світі кіно. Це якась магія. 

«Іди і дивись» Елема Климова. На мій погляд, до Климова такою мовою ніхто не розповідав історії про війну. Та й після нього, мені здається, не було такої самобутньої з художнього боку картини про війну.

«Випускник» Майкла Ніколс. Це неймовірно кумедне і неймовірно серйозне кіно водночас. Один із найкращих акторських дуетів, який можу пригадати. Неймовірна крута режисура та музика. Одним словом – класика. 

Ну, і не буду лукавити. 99 % працівників кіно знаходяться під впливом Ларса фон Трієра, Квентіна Тарантіно, Андрія Тарковського і Девіда Лінча. Вони занадто відомі та круті, щоб це було не так. Тією чи іншою мірою вони просочилися в масову культуру так, що людина мимоволі перебуває під їхнім впливом. І я також. 

Розмовляв Валерій Пузік

Залишити коментар