П'ятниця, 20 вересня

Шльоп-нога

Вона жила на околиці, у саду, що єднав весну з осінню. Коли туди вже збирався заходити справжній холод, Віра завдавала на плече заступ і шкутильгала викопувати незграбні бульби жоржин. На ті жоржини, червоні, аж чорні, царственні, на троянди, на лілії в теплу пору сідали метелики, жуки й бабки, усілякі чудернацькі кузки солодко бриніли крильцями, проціджуючи густе пахуче повітря. На ті квіти дихала вологою чорноока бузина, заздрісно обпершись на костур, а опівночі на їхнє пелюстя, певно, сідали й феї – провіщати щасливу долю новонародженим. Та й як ти сюди не залетиш, якщо обабіч стежечок стоять крихітні дзиґлики, виноград коло самісінької білої стіни сам заплівся в альтанку, а з хати світиться так жовто й затишно, що просто несила обминути.

Віра – дитбудинківська. Здалеку. Якщо почати її запитувати – звідки, вона міцно-міцно заплющує очі й щосили мотає головою, не хоче згадувати. Може, й правильно. Віра – прибиральниця в моїй школі. Щоранку йдучи до класу, я бачу, як Віра плентається далеко попереду, страшенно якось неприродно вивертаючи ліву ногу. На ній розтягнутий турецький светр, довжелезна спідниця, а на голові в’язана шапка – не натягнута на вуха, а лиш краєчком прилаштована над скронями. Шапка копицею височіє над Вірою. Через те її іноді обзивають ще й – «Козак Мамай».

Віра про всяк випадок остерігається людей. Особливо дітей. Особливо нас. На перервах вона сидить у глухому кутку – аж ген за бібліотечною підсобкою й зачиненим наглухо туалетом. Вона сидить на стільці, склавши лікті на вікно й інколи скоса позирає в бік широкого коридору, де здіймає рейвах дітвора. Якщо якась дітворина ненароком забіжить у Вірині пенати – спитати котра година або де й за скільки вона купила таку чудову шапку, Віра сховає ноги під стілець, притисне до грудей неоковирну, подекуди облізлу білу сумку й уся наче зіб’ється в грудку. Як птаха, що затуляє своє гніздо.

Якщо повз проходитиме заклопотана вчителька, обтираючи долонею крейду з рукава, вона, безумовно, зиркне строго на дотепника, зробить йому зауваження. І, може, він навіть утече, а Віра, може, розправить закам’янілі крила – мовляв, небезпека минула. Але діти – безжальні. Особливо в гурті, особливо коли на них дивляться. На самоті, вдома, увечері, у куточку канапи, вони, може, жалкують, що дражнили Віру, що підставляли їй ногу, що ловили ящірку – лякати її. Але вдень усе не так. Удень усе видається дуже веселим – коли Віра блідне, майже не розтуляючи рота, випльовує на них свої марні й беззахисні слова, грозить піти до директора. Але це все одно не поможе.

– Ви розумієте, вік такий. Ми тут безсилі, – скрушно зітхає завучка й бере Віру під лікоть, – просто старайтеся не реагувати.

Віра киває. Завучка поправляє транспортир під пахвою та іде на свій урок. На півдорозі спиняється й запитує:

– Може, вам допомогти? Напишіть заяву, якщо треба. Школа, чим зможе…

Віра киває.

Тоді я, здається, був уже у випускному класі, коли вона влаштувалася прибиральницею. Спершу я теж підсміювався й тихцем дражнив її Шльоп-ногою або Козаком Мамаєм. На відкриті атракції ні разу не зважувався. Але й заступатися за Віру, коли на неї нападалися малолітні шмаркачі, дуже довго не міг. Заважало відчуття колективу. Старшокласники вже здебільшого літають у небесах, мріють вступити до найпрестижніших вишів, збудувати найпрекрасніше життя, зустріти… ну, словом… у такому віці рідко зважають на сіру пташку, що забилася в куток між синьою стіною й батареєю. Не той масштаб.

А я й так мав у класі статус «трошки не всі вдома». Зайве й казати, що сидів на задній парті, сам. Ще раз підтверджувати той свій аутсайдерський статус не хотілося.

Довелося.

Я не пам’ятаю, як це почалося і з чого. Скільки не силкувався – не згадав. Але я крадькома почав балакати з Вірою на перервах. Вона спершу лякалася, а потім збагнула, що в мене поганих намірів нема. І відтала до того, що почала сором’язливо діставати з сумки й показувати мені різні календарики й листівки. На них були або кошенята, або троянди. Віра була щиро переконана, що нічого прекраснішого немає на світі за пухнастих кошенят у кошиках і троянд із краплинками роси на пелюстках. Вона навіть кілька разів пропонувала мені взяти одну таку картинку. Я не брав, бо не цікавився таким, та й видно було, що Вірі шкода розлучатися зі своїм скарбом. Їй тоді було, от щоб не збрехати, ну, може, років 32…

Потім я почав бувати у Віри вдома, хоч уся моя рідня, а особливо дід, рішуче проти цього заперечувала:

– От чого ти туди ходиш?! Ти ж бач, шо вона – утю-тю. Ну чого ти собі не можеш найти нормальних друзєй? Водися ото з нещасними, більш ні на шо не здатний.

Дідові слова боляче кололи й глибоко діставали. І хоч це була цілковита неправда, бо я на його очах чудесно спілкувався із сільськими однолітками, все одно – із часом я й сам почав вірити, що не здатен дружити ні з ким, тільки з такими, як ця от Віра. Козак Мамай. Шльоп-нога. Ну, правда ж.

Я ходив до неї крадькома. Як кажуть – дворами. Не пам’ятаю зараз ні розмов, які ми вели, ні цукерок, які ми їли. Тільки якась суцільна тремтлива пляма – крильця бабок і цикад, проціджене ними благоуханне повітря, світлячки, доріжки, вимощені білою цеглою. Віра сидить серед стежки в незмінній своїй шапці й, усміхаючись, фарбує черговий стільчик – половина хай буде рожева, а половина – зелене яблуко. І поставити отам, під кущем жасмину. Гарно буде, правда? Отак тінь упаде, отак буде просвіт, а стежка навскоси. Ну красиво ж?

Того дня, коли вона народилася, у садок теж злетілися феї. Три або чотири. Я не знаю. Сіли на хризантему. Була осінь. Хвіртка скрипіла наохляп. Вітер рвався у своїй вечірній силі. Феї змерзли. Вони дивилися на купу дров із облущеною корою й гадали – якими чеснотами наділити цю дівчинку, од народження кульгаву. Того дня народилося так багато немовлят, і феї вже страшенно втомилися літати, та й холод, і паморозь… Не знаю. Може, там і не було саду, де вона народилася. Може, феї сиділи на мокрому дроті. Але, схоже, вони подарували їй тільки наївність. Милу наївність. І більше нічого.

А потім Віра вийшла заміж. Так-так, не треба дуже дивуватися. Познайомилися по газеті. «Самотня привітна жінка шукає доброго, вірного, порядного супутника життя. Душу гарантую». Ну, ви знаєте.

Наречений працював у сусідньому селі бібліотекарем, весь час носив на обличчі застиглу посмішку та й загалом скидався на кота. Тільки очі якісь незрушні й скляні.

Мій дід знав його. А ще більше – його матір. Вона колись давно була вчителькою. І навіть його вчила, мого діда. Мокрина Матвіївна. Я її теж знав. І улюблене слово в неї було – «треба».

Віра швидко спродала свій ляльковий будиночок «з усім уздром» – із крихітними дзиґликами, із мальованими хвірточками, жоржинами й виноградом. Зібрала свій убогий скарб та переїхала до чоловіка.

Ми з нею ще деякий час говорили в школі, біля вікна, за комірчиною й замкненим туалетом. Віра жалілася, що свекруха не любить ані кошенят, ані троянд, а любить натомість рівненькі рядки буряків і картоплі. Що в них чотири городи, 60 курей та щось більше 100 кролів. Що вона кудись ховає всі гроші, а дає тільки дві гривні на дорогу. І зарплату забирає. І куди кладе, Вірі зовсім невідомо. Вона терла одна об одну свої сухі долоні, у які навіки в’їлося щось темно-зелене. І шапка на ній була вже чогось не козацька, а якась крихітна, чорна, чернеча. Віра вже не діставала з сумки своїх листівок. Мабуть, соромилася. Я співчував, тінь набігала мені на обличчя.

– Давай з’їмо по цукерці! – казав я Вірі й розгортав обгортку.

Вона тихо дякувала й повільно їла, часто зазираючи в папірець – скільки там ще залишилося…

А якось улітку ми з товаришами були в тому селі. Бачили Вірину нову хату. Мокрина Матвіївна ходила з решетом і горлала на високих частотах «ціпу-ціпу-ціпуууньки», схожий на рудого кота чоловік походжав коло кролячих кліток. Літнє сонце несамовито пряжило. Я шукав очима Віру – і знайшов: вона стояла зігнута посеред гектара грядки та щось там проривала руками. Мимоволі я повів очима, щоб побачити біля хати хоч якісь миршаві квіти. Нічого не було. Під вікнами рівненько росла капуста. Біла й червона. Полита вранці.

Потім, уже навчаючись у виші, я дізнався од діда, що той викоханий кіт із Мокриною вигнали Віру геть, коли вона завагітніла. Школа їй дала кімнатку в будинку над урвищем, який називався інтернатом – там колись давно жили діти з навколишніх сіл, яким важко добиратися до школи. Я не знаю, як вона там жила, якщо чесно. Дивилася з вікна на глину? На ставок унизу?

А в мене вже були лекції з психології й античної літератури. Життя здавалося краєвидом крізь відчинене величезне вікно – що схочу, те й буде. І, звісно, що схочу я найкращого – і в мене вийде. Які перепони? Які біди? Які підбиті птахи?

Уже десь глибокої осені або й узимку мені розповіли, що Віра народила дівчинку. Що в неї дитину забрали, бо Віра – неповносправна. Забрали в Кременчук, у будинок немовляти. І Віра покинула школу й поїхала туди, услід за дитиною. І, казали, досі не повернулася.

– Хтозна. Може, погибла де… а, може, до когось прибилася подружка твоя. А шо, конешно, в Мокрини їй був не мед, то не мед. То така… – дід не договорив, яка. Але я й не слухав.

На мить мені уявилася Віра. Як вона сидить на порожній зупинці й тулить до себе сумку. Як ховає хвору ногу під лавку. Як ворушить шкарубкими долонями. Я відігнав те видиво. Я мав поспішати – туди, де вже відкорковували пляшки, палили багаття, блискали білими міцними зубами й перекидали одне одному пружний і лискучий м’яч юності. А потім я й узагалі забув.

Ще восени мати перебралася на нову квартиру. А навесні прийшла до неї жінка, яка жила в нашій колишній оселі. Принесла конверт. Він, схоже, довго пролежав в облізлій поштовій скриньці. На конверті була адреса й моє ім’я. У конверті – календар із трьома пухнастими кошенятами. Кошенята визирали з кошика й дивилися на мене щасливими бездумними очима. Зворотної адреси, звичайно, не було.

Сергій Осока

Залишити коментар