Вівторок, 15 жовтня

Іван Котляревський започаткував нову українську літературу… жартома

Біографії здебільшого дуже серйозні, часом аж надто серйозні. Герої біографій – такі мудрі, сивочолі, такі світочі духу, подекуди змучені власним життям і боротьбою. Біографії вдягають своїх героїв у рушники, а тире між датою народження і смерті – своєрідна підсумкова риска, після якої важко сказати про героя щось нове. Майже неможливо буває виборсатися з монументальних шкільних стереотипів та побачити за біографією живу людину.

«Іван Петрович Котляревський – зачинатель нової української літератури…». Так і уявляєш, як він сідає за стіл, акуратно розкладає папір, ставить на краєчку каламар, вмочає перо: «Ну, я зачинаю!».. Лунає велична музика, у повітрі літають блискітки, купідони несуть із неба лавровий вінок…

Насправді все було не зовсім так. Насправді все було зовсім не так!

Івану Котляревському пощастило народитися дворянином, а не кріпаком. 9 вересня 1769 року. У найкрасивішій місцині в Полтаві, на високій горі за церквою. По правді кажучи, із тієї гори відкривався (як і зараз відкривається!) чудовий краєвид: ліси, пахучі зелені луки, святкова стрічечка Ворскли. Полтава тоді лишень називалася містом, а насправді була чималеньким селом (і зараз так часто кажуть: Полтава – велике село). А тоді в Полтаві жило менше восьми тисяч людей. Але ж краса! Така пасторальна, буколічна, наддніпрянська! Тільки бери та оспівуй, якщо маєш якийсь хист.

Іванові батьки походили із зубожілої козацької старшини. Батько, хоч і був дворянином, не мав великих статків та мусив, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, працювати канцеляристом у міському магістраті. Іванів дід був дияконом у Полтавській соборній Успенській церкві. Словом, якщо хтось уже встиг уявити канделябри й лакеїв у лівреях, то – ні. Іванове дитинство, як сказали б професійні біографи, минало в умовах, близьких до життя простого люду.

Хлопець почав свою освіту, як і всі в ті часи, у дяка, а з 1780 року – навчався в Полтавській семінарії. Проте не закінчив її. Біографи люблять усе заокруглювати, ідеалізувати. Чого ж Котляревський кинув навчання? Перша версія – через батькову смерть. Друга – через розчарування в тогочасній освіті. Буцім не хотів майбутній класик торувати важкий, довгий і нудний шлях тільки заради документа. А можна набратися сміливості й припустити, що Котляревського лякала майбутня попівська доля з її нескінченними постами, молитвами тощо. Можна припустити, що він хотів вільного життя – вечірок, солоних жартів та реготу за пуншем і картами…

До речі, у семінарії його прозвали «римачем». Уже в ті роки Котляревський виявляв затяту схильність до віршування. Проте генієм не почувався – у ті золоті роки чи не кожен студент щось там намагався віршувати.

Як свідчать біографи, Іван ще в шкільні роки тішив товариство дотепними віршами про Енея. Він читав друзям за сигарами й картами уривки з майбутньої «Енеїди», ще не знаючи, що колись із тих окремих, написаних заради сміху, знічев’я, мимохіть, текстів вималюється щось таке, чому судилося стати новим етапом, поворотним моментом, історичною віхою. Він дуже дивувався, що ті, такі наче необов’язкові й несерйозні віршики швидко виходять за межі тісного чоловічого товариства, передаються з уст в уста.

Котляревському й на думку не спадало пускати ті свої жарти у друк. Друзям подобалося; вони сміялися, критикували, пропонували щось своє – Іван Петрович незчувся, як написав уже цілих три частини майбутнього славетного твору. І дуже образився на Максима Парпуру, який видав їх без дозволу автора, заживши собі чималенько грошей, а Котляревському – слави. Так образився, що у своєму пеклі знайшов затишне місце й для «мацапур», які хапають чуже без дозволу.

Понудившись деякий час у канцеляріях, Іван кидає цю роботу та заробляє собі хліба в чині домашнього вчителя в поміщицьких родинах. Ходить на досвітки й вечорниці, захоплюється народним гумором, часом навіть лицедійствує.

Біографи Котляревського торкаються теми кохання обережно та якось побіжно. І справді – про це відомо дуже небагато. Марія Семикон була племінницею поміщика Н. Дітей цього поміщика якраз і навчав Котляревський. Читав дівчині уривки з «Енеїди», мріяв одружитися. Панянка була обіцяна багатому вдівцеві. Котляревський так ніколи й не одружився.

1796 року втік у військо. Був на службі в Сіверському карабінерському полку. У званні штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні, в обозі Ізмаїла. Займався не тільки військовою діяльністю, але й дипломатичною. Нагороджений орденом святої Анни 3 ступеня. 1808 року вийшов у відставку.

1809 року у світ виходить «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским». На титулі авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». Твір одразу ж набуває шаленої популярності. Його читають запоєм. Читають – і чогось не зауважують гострої сатири на тогочасне суспільство.

«Педанти здивувались і – замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитися, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув – вони почали сміятися», – писав сучасник Котляревського.

Дивувався такій популярності й сам автор. Адже нічого грандіозного не помишляв. Писав головно для друзів, для суто чоловічої компанії, із відповідними жартами – про «сучих дочок». Порядні панночки мали б почервоніти й вийти геть. Жодної величі задуму. А вийшло…

Довго не міг знайти роботи. Із 1810 року – наглядач «Дому для виховання дітей бідних дворян». 1816-1821 – директор Полтавського вільного театру. Сам ретельно готував репертуар. Ходив на репетиції. Часто переписував драматичні твори. Сам написав «Наталку Полтавку» 1819 року – і вона одразу ж була поставлена на сцені. Роль виборного одним із перших грав Михайло Щепкін. До слова, саме Котляревський допоміг викупити видатного актора з кріпацтва.

1818 року Іван Котляревський був членом полтавської масонської ложі «Любов до істини», а також «Вільного товариства любителів російської словесності». Дуже хвилювався через розправу царя над декабристами, хоча особисто його репресії не зачепили. Можливо, через велику популярність – примірник «Енеїди» був навіть у царя. Є й друга версія. В одному з листів декабрист Сергій Волконський пише: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила». Дослідники припускають, що ця жінка – Варвара Рєпніна, дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна…

Останні роки Котляревський хворів і майже не покидав домівки. Але радо приймав у себе численних гостей. Сучасники твердять, що в нього все було просто. Часто жартував, усмішка просто не сходила з його обличчя. Деколи сам вигадував «новини», дуже дотепно розповідав їх – розігрував товариство. А потім усі весело реготали – у той час, як сам жартівник навіть не всміхався.

У збірнику «Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях» описана його зовнішність: на лиці сліди від віспи, попри це – обличчя дуже приємне, погляд цілеспрямований, енергійний. Зуби білі, ніс – римський. Високий зріст. Одяг дуже простий – чорний сюртук, часом фрак, майже постійно біла краватка.

Перед смертю Котляревський відпустив на волю всю челядь, майно роздав близьким і знайомим. Оскільки спадкоємців не було, то після його смерті повноправною хазяйкою садиби стала Мотрона Веклевичева – колишня економка.

Помер 10 листопада 1838 року на 70 році життя. Похований у Полтаві.

Сергій Осока

2 комментария

  1. Олександр on

    Класно! Переконливо і весело!
    Хоча мені здається все таки «мимохідь», а не «мимохіть»: від «мимо ходячи» …

Залишити коментар