П'ятниця, 20 вересня

Прадідова абрикоса

На нашому подвір’ї росло дивне дерево на три гілки. На найнижчій і найрозлогішій росли жовті сливи. Величезні, круглі, із соковитою м’якоттю, що легко відділялася від дрібної гладенької кісточки. На сонці ті сливи світилися теплим золотавим світлом. Здавалося, розломиш – і потече з неї мед. Я малою наривала тих слив по дорозі, як бігла гуляти на вулицю. У кишені влазило по дві, а як дівчата просили, то в пелену ще з десяток. Сливи були солодкі-пресолодкі й родили рясно-рясно, і не через рік, а щороку.

Друга гілка дерлася вгору, і на ній синіли міцні довгасті угорки. Мені було до них не дотягнутися, тож їх зривала моя бабуся Катя, точніше –прабабуся. Але я зазвичай називала її просто бабусею, бо прабабуся – задовго й незручно.

Тож про угорки. Вони були ледь кислуваті й трошки терпкі. Тому бабуся варила з них варення. Я сливового варення не любила, зате його любив мій дід, точніше прадід, якого я теж називала просто дідом, бо прадід – задовго й незручно. Отже, дід відрізав велику скибку чорного хліба, мастив її тонким шаром вершкового масла, яке бабуся заздалегідь витягала з холодильника, аби стало м’якеньким, а зверху ложкою викладав густе сливове варення. Потім довго сидів і смакував те все з великою чашкою міцного несолодкого чаю. Аж прицмокував від задоволення.

Третя гілка того дивного дерева була кривенька й куца. Але щовесни буяла пишним цвітом, а влітку на ній достигало з десяток дрібних солодко-гіркуватих, ні – гіркувато-солодких абрикос-дичок. Вони зріли на гілці аж до червонястого, падали в густу траву під деревом і зогнивали. Або у кращому разі бували скльовані бабиними бідовими курми, що раз-по-раз тікали з загорожі.

Те дивне дерево всі називали сливою, і тільки дідусь казав, що то абрикоса. А йому було видніше, адже саме з його легкої руки те дерево на нашому подвір’ї і з’явилося. Він любив дерева «щепити». Спочатку дід саджав манюні деревинки-саджанці. А наступної весни після того, як приймуться, ходив між ними з гострим ножем (не тронь, поріжешся!), рулончиком синьої «ізолєнти» та оберемком коштовних брунькатих патичків – і творив диво. Він вправно прилаштовував патички до деревинок – зріз до зрізу – та перемотував липкою стрічкою. Ще в нього була консервна бляшанка з садовим варом, який густо пахнув сосновою смолою. Варом дід мастив місця розрізів на деревині й тихенько приказував – аби швидше гоїлося. Порізи на деревах справді гоїлися, а патички оживали й перетворювалися на гілячки, вкриті молодим листям. Тоді дід кілька років поспіль терпляче чекав першого плоду. Першим плодам він посміхався, як малим дітям, розглядав їх, нюхав, гладив вузлуватими висохлими пальцями. Тішився. Потім куштував і давав куштувати мені.

– А добра сливка, га? – питав мене.

– Доообра, – мурчала я, жуючи солодку м’якоть, і мружачись від рясного сонця навколо.

– Андрій Савич! – чулося десь із веранди. Це моя бабця кликала діда їсти. – Іди вже! Усе готове. Усе на столі!

Бабуся завжди кликала діда на ім’я й по-батькові. Навіть коли сердилася на нього, навіть коли сварилася. Напевно тому, що дуже його поважала. Прадід із прабабою побралися ще до війни. Андрій Савович взяв мою дев’ятнадцятирічну бабцю вагітною, коли родину її нареченого перед самим їхнім весіллям розкуркулили й відправили на Сибір. Бабуся хотіла їхати за коханим, але мати її не пустила: «Катерино, ну куди тобі та дорога, до чорта на кулички. Як себе не бережеш, побережи хоч дитину». Катя матері послухалася, тож наречений поїхав, а вона залишилася вдома. Через кілька місяців їй трапився Андрій Савович. Був старший аж на 14 років, щойно овдовів та втратив трьох дітей – усі померли від тифу… Як воно йти за нелюба, один Бог відає, але мати Катерину знову переконала, що так потрібно. Бо дитині треба батька зараз, а не колись, коли він повернеться з Сибіру. А, може, і не повернеться. Катя вмивалася рясними сльозами, але заміж таки пішла. За півроку народилася донька.

І з Савовичем якось так притерпілося та й пригорнулося. Усе в них було ладком – родина як родина, навіть сусідкам із кутка не було про що попліткувати. Але все одно язиками плескали. Переважно про те, що швидко ж Катерина забула свого коханого, та про те, що Савович рідко до дружини й діток своїх покійних на цвинтар навідується. Але Катя з Савовичем не зважали, жили собі, як жили. А через кілька років почалася війна…

Андрія Савовича на фронт не взяли – виявили в нього відкриту форму сухот. З одного боку, ніби й добре, а з іншого – біда та й годі. Але добрі люди порадили, як лікувати ту страшну неміч. Рецепт Катерина записала собі на клаптику паперу й берегла, як зіницю ока, бо сказали, що дуже помічне. Треба було взяти борсучий жир, змішати в певних пропорціях із медом і шоколадом та вживати по столовій ложці вранці й увечері після їжі. Якщо дотриматися всіх інструкцій, мусило статися диво.

Звісно, борсучого жиру й шоколаду під час війни взяти було ніде, але Катя була метикувата, рішуча та підприємлива. У їхньої собаки тоді народилося трійко прегарних товстеньких цуценят… Катя це робила тремтячими руками, зі сльозами на очах, бо навіть мураху жаліла розтоптати, а тут цуценята… але жир таки витопила. І шоколад дістала. Через знайомих своїх знайомих, що працювали в обслузі в німців, які на той час окупували наше місто. А німці завжди мали якісний чорний шоколад. Згодом місто від загарбників визволили, німці пішли. І диво таки сталося. Андрій Савович майже перестав кашляти – сухоти відступили. Війна теж закінчилася… згодом…

Так от, про обід.

На столі в обід у нас зазвичай був борщ, пара скибок свіжого хліба, розсипом зубчики часнику, сало, порізане не тільки скибочками, а ще й на смужки до шкірки, так, аби зручно було кусати, і чай із хлібом, намащеним маслом і варенням – сливовим, смородиновим або полуничним, як дідові пощастить. Але особливо він полюбляв таки сливове. Із тієї самої угорки, що росла на абрикосі.

Як дід заслужить – бабця йому годила. Взагалі-то вона завжди йому годила, напевно, була вдячна за те, що не дав ославитися на весь куток, коли вона залишилася вагітною без нареченого. Доньку, до речі, назвали Тетяною, дали прізвище Андрія Савовича. Звісно ж, вона називала його татом. Бо татом він їй і був – виховував, як рідну. Про колишню дружину й діток Андрій Савович ніколи не згадував, принаймні вголос. Працював багато – зранку до ночі, забезпечував родину. Саме тоді, по війні, захопився він садівництвом і почав створювати свої дивні дерева, серед яких яблуні, що в одній кроні мали по три сорти, груші з гілками, де красувалися плоди різних форм, розмірів і барв, і та сама слива-абрикоса. Така собі втіха для стомленої душі й користь для родини.

Бабця годила дідові по-своєму, як уміла. Усе в хаті завжди було прибрано, усе випрано-випрасувано, і на столі – щось смачненьке парує. Узагалі, скільки себе пам’ятаю, бабця поралася коло плити. Уранці прокидаєшся й чуєш, що на кухні вже щось шкварчить-вариться-смажиться, линуть смачні пахощі. А ти лежиш і вгадуєш: смажена картопелька з яєчком? Деруни зі сметанкою і кропчиком? Варенички з сиром, перемащені хрумкими шкварочками? Попри всі ті наїдки дід був худий, як тріска. Бабуся спочатку бідкалася, а потім перестала. Тішила себе – аби здоровий, а то таке. Усе життя вона йому готувала ліки від сухот. Називала їх «лікарство на борсучому жиру». Так і казала:

– Савич, я тобі лікарство приготувала. Свіже. Іди бери ложку.

Дід ішов по ложку, зачерпував коричневу масу з півлітрової банки, ковтав і трохи кривився. Бабця Тетяна казала, що лікарство смачне. У війну його потроху в діда тягала. Дитина ще…

– А воно ж солоденького хотілося. А ті ж ліки добрі – мед, шоколад, – пояснювала бабуся. – Тільки трохи жирнуваті.

Та дід усе одно завжди кривився. Проте слухняно ліки приймав. Сухоти вже ніколи не поверталися.

– Ба, нащо ти дідові лікарство робиш, він же здоровий уже? – питала я.

– Для профілактики, – відповідала баба, накривала банку з солодко-масною сумішшю поліетиленовою кришкою та йшла собі важкою ходою на свою кухню доварювати обід.

Андрій Савович разом із Катериною виростили Тетянку, діждалися онуків та правнуків. Завжди одне одного підтримували, ішли собі життям пліч-о-пліч і в горі, і в радості. Ніхто з їхніх дітей не знав історії про вагітну наречену та нещасного вдівця аж до глибокої їхньої старості. А як дізналися – нічого не змінилося. Дід із бабцею зжилися, вросли одне в одне, як два дерева – не розбереш де яке, лише крони різняться.

Бабця померла, коли я закінчила перший клас. У червні. Усе навколо було вмите теплими дощами. На деревах позав’язувалися дрібні плоди, зеленкуваті сливи день за днем наливалися медовим соком. Перші трави скошені, перші квіти всохли й пішли в насіння, рясно цвіли іриси. А бабця якось так несподівано почала задихатися, і злягла. Дід носив їй у чашечці сортову малину, яку щойно зібрав із власноруч посаджених і викоханих кущів, підносив ледь нагріту воду, аби Каті було не захолодне та не надто гаряче, тихенько сидів мовчки поруч, аби їй не було самотньо. Але вона все одно померла, хоча й була молодша за нього на 14 років. Залишила діда на самоті.

Похорон був великий, із духовим оркестром, із яскравими вінками та квітами, що розкидала якась тітка на дорогу попереду труни. А труна пливла десь угорі. І якось зовсім не вірилося, що в ній лежала моя бабуся Катруся. Здалося мені тоді, що як підняли ту труну, бабця злетіла птахою в блакитне небо й розчинилася десь далеко в сивих хмарах.

Поминки зробили прямо у дворі серед дідових диво-дерев. Але ніхто на ті дерева не зважав. Дід враз осиротів, став нижчий ростом, і ще наче схуд.

– Андрію Савовичу, давайте я вам голубчик покладу, – приказувала сусідка, що допомагала готувати обід. А дід ніби не чув м дивився набряклими червоними очима на велику фотографію Каті з чорною стрічкою навкоси, на людей навколо, на свій будинок, на дерева, тихо зітхав. Мені хотілося підійти до нього, обійняти, але я чомусь не наважилася. Так і залишився він тоді без моїх обіймів.

Будинок із подвір’ям і садком, де жили прадід із прабабцею й уся наша родина, мої батьки швидко продали. У радянські часи було модно і престижно урбанізуватися та жити не на землі, а в багатоповерхових будинках. Тож наша велика родина розселилася по квартирах. Прадіда забрала до себе баба Тетяна. Але чи то він засумував так за своєю Катею, чи то занудився без своїх диво-дерев, але після смерті прабабусі прожив лише два роки. І тихенько помер уві сні на п’ятому поверсі в одній із квартир…

***

Я малою завжди дивувалася, чому дід називає ту дивну сливу абрикосою. Якось спитала про це: чому ж абрикоса, якщо від абрикоси там лише куца крива гілка?

– І стовбур від абрикоси, – вагомо зауважив тоді дід. – І коріння.

Я була ще мала та все одно нічого не зрозуміла. Я бачила розкішну крону з жовтими та синіми сливами, і для мене то була таки слива. Але через багато років мені нарешті відкрилося, що він мав на увазі. Мій прадід знав, що говорив. Оте сливове дерево безсумнівно було абрикосою. Але любив мій дід таки сливи, жовті, солодкі, як мед, і сині, терпкуваті угорки…

Юлія Вовкодав

Залишити коментар