Вівторок, 19 листопада

Народжений в Одесі, вигнаний зі школи в Ленінграді, емігрував до Канади і здобув світове визнання кларнетиста-віртуоза уже як мешканець Нью-Йорка. Юліан Мілкіс – частий гість концертних майданчиків України.

В Одесі концерт відбувся в рамках Міжнародного музичного фестивалю Odessa Classics. Юліан одразу після репетиції, перед нашою зустріччю, вирішив протерти кларнет. Ганчірка зачепилася за щось усередині. Що тільки не робив маестро, чим тільки ми не намагалися протиснути – нічого не виходило. Здавалося, що інструмент уже ніколи не зазвучить. Переживали всі, але врешті-решт зусиллями майстра, якого терміново викликали на допомогу, ненависну ганчірку дістали.

Зрозуміло, що настрій у артиста був зіпсований, але розмова відбулася – про нестримне бажання матері народжувати саме в Одесі як столиці гумору, про перші теми Баха, які старанно виводив ще в колисці, про втручання долі щодо обраного інструмента, про перший сміливий вчинок, за який вигнали зі школи, про знайомство з музикою Гії Канчелі й навчання в маестро Бенні Гудмана, про лицарство в Мальтійському ордені.

Юліане, а що це за дивовижна історія з вибором місця вашого народження?

Коли моя мати була на сьомому місяці вагітності, а батьки тоді жили в Ленінграді, знайома поцікавилася, в якому пологовому будинку мама буде народжувати. Мама їй відповіла, що спеціально поїде до Одеси. Знайома була вкрай здивована й перепитала: «А що, в Ленінграді вже ніде народжувати?» На що мама відповіла, що просто хоче, щоб у її дитини було відмінне почуття гумору.

Одеса знана не тільки своїм гумором, а й відомими музикантами і їхніми творами, які з’явилися саме у нашому місті. То, можливо, і вас музика полонила саме тут прямо при народженні?

Насправді в мене не було вибору: мої батьки – музиканти. Ба більше, батьки розповідали, що до того, як я сказав своє перше слово, ще в колисці виводив тему скрипкового концерту Бетховена. Починав співати одразу, як тільки прокидався, і співав, аж доки не вкладали спати.

Я дуже любив музику, з дитинства обожнював джаз, але, як і все моє покоління, зростав все ж таки на музиці The Beatles. Пам’ятаю, як батько з Америки привіз платівку The Beatles, у мене черга стояла, всі просили переписати: їх же тоді неможливо було дістати, або коштували, як п’ять зарплат. 

Ще мене з чотирьох років водили до філармонії. На щастя, я виріс на музиці найкращого оркестру під керівництвом Мравинського. Нещодавно грав із цим оркестром світову прем’єру музики Канчелі, і хоча це вже, звісно, інший склад, але оркестр досі абсолютно феноменальний. Вони грали, а в мене мурахи по шкірі… Вони з часом таки змогли зберегти традиції оркестру.

Якщо ви змалечку виконували партію скрипки, чому ж обрали для творчості такий нетиповий і, будемо відверті, не дуже популярний інструмент?

Кларнет був мені покаранням. Я з п’яти років навчався грати на роялі, перший рік навчався у мами. Але мама тоді сказала, що є два варіанти: або вона мене вб’є, або в неї буде інфаркт. Проте я продовжував займатися, тепер рояль – мій улюблений інструмент. Це королівський інструмент, інструмент-оркестр, який потребує копіткої роботи. І репертуар у фортепіано дуже великий, а мені в 10-11 років хотілося бігати у футбол. Хоч змушений був займатися, постійно грати, тренуватися. Мені цього не хотілося. І ось на річному екзамені зі спеціальності отримав четвірку з плюсом, і це було сильною ганьбою. 

Тому на сімейній раді було вирішено мене покарати: мене перевели на кларнет. І це цілком мене влаштовувало: займатися можна було значно менше, навіть залишався час на гру у футбол. 

А коли саме батьки зрозуміли, що все ж таки виховали крутого музиканта?

Принаймні зараз вони задоволені (сміється). Але коли мене посвятили в лицарі Мальтійського ордену, то мій тато від несподіванки і подиву не розмовляв тиждень, просто втратив дар мови. Попросив приїхати і привести орден, щоб переконатися, що він існує. Я привіз йому цей розкішний хрест, і тато сидів кілька днів, не випускаючи його з рук. Знаю, що він мамі сказав: «Я нічого не розумію, це ж був такий нехлюй, у голові були тільки дівчатка й пригоди, як це могло статися?»

А як так сталося, що ви отримали Мальтійський орден?

Це дивна історія. Ми грали з Поліною ( Поліна Осетинська, піаністка – прим. ред.) концерт на Мальті. І після виступу вийшла розкішна критика, буквально на перших сторінках видань. Мене покликали на радіо, телебачення, вийшли інтерв’ю в газетах. Пізніше я навіть купив квартиру там, тому що закохався в цей острів. 

А потім дізнався, що Мальтійське лицарство це найстаріший орден на Землі, якому більше тисячі років. Пішов до адміністрації та запитав, як можна стати лицарем Мальтійського ордену. Сказати, що на мене подивилися, як на божевільного, значить нічого не сказати. Вони відповіли, що, по-перше, треба бути аристократом і за маминою лінією, і за батьковою, у чотирьох поколіннях. По-друге, треба бути католиком. Я подякував і попрощався.

Це було в червні, а в березні наступного року пролунав дзвінок, я саме з мамою снідав. Із трубки голос: «Вітаю, це пан Мілкіс? З вами говорить міністр культури Мальти. Ви представлені до лицарства». Спочатку думав, це розіграш, але потім з’ясувалося, що все це правда. 

Запитав, чи можна запросити друзів, батьків на вручення, але, як з’ясувалося, це закритий орден, і запрошувати нікого не можна. Коли йшов на вручення, думав, повісять щось, потиснуть руку – і до побачення, але побачив 200 принців-аристократів з усього світу, з цими розкішними прапорами, із хрестами, мантією і шаблями. Я так хвилювався, що в мене навіть трусилися коліна, а я перед концертами зазвичай не хвилююся. Проводили ритуал, якому тисячі років: мене підвели до Гранд Пріора, я став на коліно, тисячолітнім мечем він мені торкнувся плечей. А йому, на секундочку, 92 роки. Думаю: а що, як у нього тремтить рука, то він мені й голову може відрубати тим величезним мечем. Але все пройшло добре. Усі лицарі великого рангу мене вітали. Після цього був прийом. Я думав, що буде так, як зазвичай в Америці: вино і сир. Але вечеря була такою розкішною, якої я ще в житті не бачив. До речі, поруч зі мною сиділа дама – праправнучка Михайла Романова.

А як же вас все ж таки прийняли без аристократичного походження?

Останній митець, який до мене був нагороджений цією відзнакою, це Йосип Бродський. І, як відомо, він неймовірно цим пишався. Коли я про це дізнався, то, звісно, теж став пишатися. Так ось, я ж теж поцікавився у Гранд Пріора: за що саме мене таки посвятили? Він відповів: «За зцілення сердець по всьому світу». Виявляється, вони стежили за мною, їздили на концерти в різні країни світу і бачили реакцію зали.

У дитинстві ви спалили піонерську краватку. Тоді це був досить сміливий, такий собі своєрідний дисидентський вчинок. Розкажіть цю історію.

На клас старше і молодше мене вчилися брати з Чехословаччини, які на літо виїжджали до себе додому. Коли почалися події серпня 68-го року, Роберт повернувся в школу аж на місяць пізніше. Ми його тоді оточили, загнали під сходи і розпитували, що ж там було насправді. Йому на той момент було лише дев’ять років. Він плакав, розповідаючи, як на власні очі бачив, як радянські танки давили жінок і дітей, а з гусениць виколупували м’ясо. Усі хлопці тоді сказали, що цього не може бути, що він бреше, і ледве його не побили. А коли ми зустрілися через багато років вже в Лос-Анджелесі, де він нині живе, брат сказав: «Я ніколи не забуду, що ти єдиний, хто мені тоді повірив».

А я не розумів, як я в тому віці міг протестувати. Щоправда, мій перший протест розпочався ще тоді, коли почав вболівати за всіх суперників радянських команд у будь-якому виді спорту. 

А потім ми з приятелем привселюдно у дворі, куди виходили вікна їдальні, де були і викладачі, і учні, зняли свої червоні краватки і спалили їх. Мене одразу ж вигнали зі школи. Добре, що в колонію не запроторили, а могли. Варто зазначити, що батьки мене ніяк не покарали.

Такий бунтарський характер зазвичай вже не можна змінити. Як тепер виражаєте свої протести?

Однозначно можу собі дозволити велику розкіш – казати тільки те, що думаю! Я не їздив майже п’ять років до Росії. Але потім мене вмовили мої друзі, до речі, журналісти, які дуже негативно до Росії ставляться. Сказали: «Не лізь у політику, у тебе стільки шанувальників, займайся музикою». І я знову почав їздити з гастролями. 

Але коли в мене беруть інтерв’ю, є одна обов’язкова умова: не ставити політичних запитань. Я завжди попереджую: «Якщо будете ставити політичні запитання, я буду відповідати тільки те, що думаю насправді, і вам же буде неприємно». Якось журналісти головної федеральної газети країни мене запитали: «Ми читали у вашому нещодавньому інтерв’ю, яке ви давали на Заході, що в Росії дуже “тухла” атмосфера. Ви свою думку не змінили?» Тоді я попросив вимкнути мікрофони і зняти це запитання. І тільки після того як вони це зробили, я відповів: «Стало набагато гірше».

Зазвичай батьки, які займаються класичною музикою, не надто вітають захоплення дітей джазом. А як ваші відреагували на те, що ви почали виконувати джаз?

Із джазом почав серйозно виступати тільки після 30 років. Так вийшло, що коли я навчався у Бенні Гудмана, то у мене з’явилася ідея зіграти його п’єси. Грав для себе, тому що публічно боявся виконувати. Бенні Гудман був дуже незадоволений моєю грою, і тоді він мені сказав, що я чудово граю саме класику, тому й повинен виконувати тільки класичні твори. Він мене цим закомплексував. Тому я й почав грати джаз тільки через 10 років після його смерті. І це навіть добре, тому що мене мимоволі порівнювали б із ним, я ж його єдиний учень.

Сьогодні ви найкращий і найчуттєвіший виконавець музики Гії Канчелі, вона ніби спеціально написана для вашого кларнету. Як відбулося ваше знайомство?

Його музику я полюбив із першого звуку. Їхав у авто, ввімкнув радіо і просто отетерів від почутого. Досі нічого подібного я ніколи не чув. Навіть з’їхав із дороги на узбіччя, бо зрозумів, що не можу кермувати в такому стані. Оголосили автора, а я навіть не знав, хто це, адже поїхав із Радянського Союзу ще до популярності фільмів Георгія Данелії, для яких Гія Канчелі написав музику.

Познайомилися ми з Гією в Німеччині лише через дев’ять років після цієї історії. А за цей час я вже став його шаленим фанатом: скуповував всі записи, знаходив публікації, читав, розпитував про нього.

Уже через рік я став грати його музику. І відтоді граю постійно. Чи не половина мого репертуару пов’язана з його музикою. Моя заслуга тепер і в тому, що Гія полюбив кларнет, бо до цього він його не жалував. Тепер ми подружилися й активно співпрацюємо.

Який твір Гії виконали першим?

Першим твором стали «Нічні молитви». У Німеччині я запросив Гію на концерт. Він тоді сказав, що я дуже симпатичний молодий чоловік, але кларнет він ненавидить. Та все ж прийшов на концерт, а після нього призначив зустріч. Він надав партитуру, яка була написана для одного популярного квартету, вона їм не підійшла. Але коли він почув мою гру, то вирішив, що це музика саме для мене. Гія переслав мені партитуру, і я почав займатися. 

Але, як з’ясувалося, це неможливо було зіграти на кларнеті через брак дихання. Тому саме для цього твору мені довелося вигадати свою власну техніку дихання для виконання його музики. Гія Канчелі пише дуже тиху і повільну музику, через що для її виконання просто не вистачає дихання. Але набрати нове дихання в середині фрази теж нереально, треба дихати під час гри, не перериваючи звуку.

Ви єдиний учень Бенні Гудмана. Чому саме вас навчив маестро?

Насамперед, Бенні навчив мене звуку й вібрації. Одного разу я став грати Діка Хаймана це композитор майже всіх фільмів Вуді Аллена і партнер Бенні Гудмана. Зараз йому вже 93 роки, а він все концертує і пише музику. Коли ми з Бенні почали грати, через хвилину Дік зупинив нас, подивився на мене і сказав: «Я не можу повірити своїм вухам, у тебе точна вібрація Бенні. Як ти її схопив?» А я ж просто весь час поруч із ним стояв, ми постійно займалися, він весь час грав, і вібрація мимоволі залишилася в мене у вухах. 

А взагалі, Бенні не класичний кларнетист: він не вмів грати стаккато, і через це страшенно переживав. Натомість я дуже швидко грав стаккато, і його це дратувало. Але у Бенні був унікальний дивовижний звук. 

Головне, що він був музикантом планетарного масштабу, без кордонів. Він на мене дуже сильно вплинув. Він навчив мене, що коли граєш, ніколи не може бути однаковою інтерпретація. Завжди повинен грати так, ніби ти просто зараз пишеш цю музику.

А ось хто з піаністів, з якими доводилося грати, найбільш близький вам?

Напевно, це Поліна Осетинська, але я з нею досить багато років граю. Шкода тільки, що рідко, тому що у нас багато своїх концертів. Ми виконуємо разом музику Гії Канчелі. 

Але найбільший вплив на мене справив Валерій Афанасьєв видатний музикант, письменник, філософ. І ми записали на Warner Brothers із ним диск «Брамс-Моцарт». Це був мій кумир, він на 10 років старший за мене. Також він мій і літературний кумир, бо він написав коментар до Данте на 1,5 тис. сторінок. Взагалі він дуже цікава людина. Але ми розійшлися. Різні, напевно, або я виріс. А в дуеті важливо разом дихати і відчувати музику. Якщо музику відчувати по-різному, то скільки не репетируй, нічого не вийде.

Для вас важлива реакція зали?

Звичайно, дуже важлива. Якщо публіка мовчить, то ти вловлюєш її напругу. Бувало, граєш на сцені, здається, що все ідеально, а публіці не подобається. Але нещодавно була прем’єра з петербурзьким оркестром «Листи друзям». Я зійшов зі сцени вкрай засмучений, бо мені не дуже сподобалася моя гра, але за реакцією зали цього не було помітно. Потім до мене підходили музиканти і говорили, що це концерт, про який будуть розповідати онукам. Я послухав запис і подумав про те, наскільки оманливі відчуття, адже те, що я почув, дійсно було дуже добре виконано. 

А буває, що прямо на сцені відчуваєш, що ти в потоці. Це ж дивовижно: ти музику одночасно і створюєш, і всотуєш. І тоді забуваєш про все, і про глядачів також: у цей момент є тільки ти, музика і Бог. 

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Юлія Городецька

Залишити коментар