Неділя, 13 жовтня

УРЕ, або «Рассказы о революционерах»

Після того як школа остаточно закрилась, її коридори наповнились пусткою. На дверях парадного входу висів велетенський замок, а лінію електропередачі обрізали.

Колись, кажуть, це був панський маєток, а за часів радянської влади до нього добудували спортзал і столову – відкрили восьмирічну школу. Тут вчилися наші батьки, вчилися ми, і все… після нас більше ніхто в цій школі не вчився. Чотири класи, дві вчительки, тринадцять дітей.

Ми лазили всередину через вікна. Бігали за книжками в кабінет біології, хімії та фізики, де стояв мікроскоп. Це було улюбленою справою – залазити у закинуту школу, в якій вчився ще рік тому і відчувати себе там господарем. Нам подобалися книги з картинками, особливо атласи-визначники комах, рослин, птахів, риб, грибів. Я, Руслан і Костя «промишляли» мілкими крадіжками: то листівки, то зошити, то класні журнали з нашими прізвищами. Ми сиділи на підлозі під партою і виправляли собі оцінки. П’ять, п’ять, чотири, п’ять, п’ять – ось і новий атестат за четвертий клас. Був 1995 рік.

«Щитай пропало! – казала бабуся, що працювала в школі прибиральницею років двадцять тому. – Закрили, значить розберуть. Кому вона зараз треба?»

І дійсно: дітей збирали по навколишніх селах і везли в район, в ЗОШ.

Десять кілометрів пішки по дамбах додому, коли автобусу не було назад.

Підйом о шостій ранку, на маршрут о 7:10. Йти через парк, поле, повз новий і польський цвинтарі, що вже давно зрослися воєдино. Мерзнути на зупинці. Отримати стусанів від старших і мовчати, стояти в салоні автобусу і мовчати. Болять ребра, голова, під носом сохне червона булька крові. Мовчати. Сказати комусь зі старших, дорослих – нарватися на цькування та ще більші неприємності. Зазвичай били через кишенькові гроші, які батьки давали на обід. Коли грошей не було – писали на лобі слово «лох».

Так і жили ховаючи у пеналі крадені батьківські сигарети «Прима» без фільтру і курили їх дорогою додому, на дамбі, подалі від людей.

+++

«УРЕ, 1965. – прочитав Руслан. – Українська радянська енциклопедія: в 17 томах».

«Ого, яка».

«Вісімсот сторінок».

«Вбити можна».

«Візьму додому».

«А батькам шо скажеш?»

«Сховаю на горищі. Вони не побачать».

«А–а–а–а й–й–й–й–а… візьму, – сказав я шукаючи очима обкладинку за яку вчепитися, – я візьму… “Рассказы о революционерах”».

Костя засміявся.

«Хочеш бути революціонером?»

«Героєм!» – впевнено і піднесено відповів я, беручи книгу до рук. Карельское книжное издательство, Петрозаводск, 1968 – писалося на першій сторінці видання.

«От як наб’єш Сашка Моржика – тоді й будеш героєм».

«Моржика ніхто не може набити», – відповів я.

«Я й кажу: наб’єш – будеш героєм».

Опустивши голову додолу, одразу уявив, як той Моржик гамселить мене на подвір’ї ЗОШ, учні виглядають із вікон, сміються, тицяють пальцями, а потім Моржик пише мені на лобі фломастером слово із трьох букв. І я іду, потім коридором першого поверху, і всі з мене насміхаються, іду, аби забрати свій рюкзак, а мене штовхають, і читають на лобі слово, і сміються, і тикають пальцями, і… Я тримав у руках «Рассказы о революционерах», дивився на обкладинку, жовті сторінки всередині. Книга пахла пліснявою. «Нічого –, подумав я, – буде свято і на моїй вулиці». А потім щосили кинув її в стіну. Вона хлопнула обкладинкою й відразу гепнулась на підлогу.

«Ти чого?» – це Руслан.

«Я?»

«Так – ти…»

Я махнув рукою.

«Мені додому пора».

І ми почали збиратись. Руслан ніс у руці перший том УРЕ. Костя – кілька атласів визначників рослин. Один з них – лікарських. Я – з порожніми руками. Усю дорогу мовчав, навіть не слухав, про що говорили хлопці.

+++

«Мамо, а можна я завтра не піду до школи?»

«Чого б це?»

«Автобусу назад не буде», – збрехав я.

Мама зупинилась і пильно поглянула на мене. Вона знала, коли я брешу, і зараз не виняток. «Вона знає», – думав я. Вона читає мої думки.

«Добре! – спокійним голосом промовила мама. – Мені якраз потрібна буде завтра допомога по господарству. Допоможеш?»

«Ні–і–і…»

Зітхнув:

«Я просто не хочу туди їхати. Мені не подобається та школа».

«Що саме тобі не подобається?»

«ВСЕ!» – і пішов геть.

Я сховався у себе в кімнаті під ліжком.

Сидів там так довго, що й незчувся як заснув.

+++

Моржик стояв на зупинці. Навколо нього юрмилися старші. Я, Руслан і Костя якраз виходили з парку, і тільки Моржик побачив нас, одразу крикнув: «Ловіть їх!» – ми покидали рюкзаки на землю і розбіглися хто куди. Осіннє листя під ногами шуршало, важке дихання, і серце у грудній клітці калатало так сильно, що зараз, ще мить, і воно вирветься назовні. Ми були загнаними звірятами, яких от-от піймають. «Я не хочу! Нє-нє. НЕ ХОЧУ», – звучав десь позаду голос Костика. Я зупинився, присів у листі, ховаючись за стовбуром дерева. Костю вели на зупинку. Де Руслан? Повів поглядом – в осінньому пейзажі, серед сірих стовбурів, я побачив його червону шапку, що лежала трохи далі стежки, а він? Руслан? Ти де? Не бачу. Перевів погляд на Костю: хлопець намагався вирватись, але не вдавалось. «Йому гаплик», – подумав я. То був вівторок, і ми мали сісти в автобус, який ось-ось мав приїхати на зупинку. Костю повалили на землю почали гамселити ногами. Він прикривав голову руками, скрутився в калач і мовчав, мовчав, мовчав, що є сили. А потім хтось крикнув – і старші розбіглись хто куди. До зупинки підійшов дід Іван. Він підняв Костю – той почав обтрушувати штани. У рові, недалеко мене, заворушився Руслан.

«Вам кранти!».

Та знаємо ми це, знаємо…

У салоні автобусу дітей мало, є порожні місця.

Дід Іван:

«Сідайте!»

«Ні, не хочемо».

«Ми постоїмо!»

Дорога колами: Русанівка, Бабино, Русанівка, Братки.

Костя стоїть, тримаючись за поручень, а Моржик пильно дивиться на нього, сидячи на своєму «королівському» сидінні. Моржик демонструє усім своїм виглядом, що продовження буде, і ця пауза вимушена. Він проводить рукою по шиї, наче лезом. «Нічого, – шепоче Руслан, – головне – добігти до класу». Костя мовчить, але я бачу, як тремтить його рука.

«Ти норм?»

«Да!»

Автобус зупинився, дверцята відкрились, і ми вивалились на вулицю й швидко побігли в ЗОШ.

+++

Костя зробив затяжку і наморщив лоб.

«Все це дурня. Нам потрібен кастет. Я бачив такий. На руку одягається».

«І де ми його візьмемо?»

«З олова зробимо».

«Олова у нас багато. Рулонами лежить за хатою. Відріжемо шматок, відіб’ємо молотком, а потім накрутимо так, щоб на руку одягався».

Ми сиділи на дамбі й дивилися на очерет, що погойдувався в такт вітру. Його шум заспокоював. Його шум давав упевненість…

+++

«Ти лазив з ними в школу? – запитав батько, коли я зайшов на кухню. – Все село знає. Був чи ні? Відповідай!»

Я кивнув головою.

«Ну, тоді пішли».

«Куди?»

«Книжки з туалету діставати».

«Ми туди не кидали. Ми вчора були».

«А сьогодні?»

«Ні–і–і–і–і!»

«Брешеш?»

«Ні, не брешу».

Батько зітхнув.

«Три біди є у людини: смерть, старість і погані діти».

«Я не погана дитина».

«Сьогодні сидиш вдома і нікуди ні ногою».

«Тату…»

«Зрозумів?»

«Але ж…»

«Це не обговорюється. Вчи уроки. Я прийду і перевірю».

У хаті я сидів за столом біля вікна і робив вигляд, що читаю підручник. Насправді я дивився краєм ока на дорогу. Я хотів побачити Руслана і Костю. Але їх не було. Вони не могли обійти цей відрізок шляху. Вони завжди проходять повз, адже живуть через два подвір’я від нас. Годинник перебирав стрілки на циферблаті, гнав їх до вечора, насувались сутінки, а хлопців не видно. Мабуть, подумав я, приїхала міліція і забрала їх у тюрму. Або на виправні роботи. За мною теж прийдуть. Я був упевнений у цьому. Не знаю, чого було більше: страху чи сорому. Мабуть, того і того порівну. У голові звучали батькові слова про поганих дітей. Ми обікрали школу. Ми – злодії. Костя хотів забрати додому мікроскоп, а Руслан – ще кілька книг УРЕ. «Для колекції». Ми складали усе на горищі, ховали в сіні – це була таємниця, це були наші скарби.

Коли в кімнату зайшла матір, я запитав: «Що з ними?», і вона спокійно відповіла: «Вдома».

+++

«Тату, можна трохи олова?»

«Для чого тобі?»

«Хочу грузило на вудки вчепити. Поплавки не стоять, і гачок на дно не опускається».

«Бери!» – відповів він.

Я пішов за хату і відмотав півметра з рулону. Кусачками ледь перекусив його, а потім, взявши молоток, почав підбивати. Я сидів під грушою, аж раптом почув голос Руслана:

«Привіт!»

Я підняв голову.

«Як ти?» – запитав.

«Нормально».

Автобус у ЗОШ поламався, і ми не бачилися три дні.

«Ми не сказали їм нічого. Подумали: для чого тобі ця ганьба».

Було соромно.

Я свердлив поглядом землю.

Мить ми стояли мовчки.

«Ладно, – сказав Руслан, – мені пора».

+++

Я відбивав молотком олово. Старанно та дуже довго намотував його так, щоб цей кусок металу добре одягався на руку і ніде не муляв. Мені потрібна буде ізолента, щоб обмотати цю річ. Синя ізолента – у батьковій машині.

Я зробив кастет.

Про це, думав я, ніхто не повинен знати… І першим сховком для нього було дупло в старому ясені, що ріс біля паркану.

+++

Був ранок, туман огортав околицю, і ми йшли на зупинку. Наближаючись дедалі ближче, помітили, що нікого там немає. «Ох і батьки будуть сварити нас». Знову казатимуть, що прогуляли, що не хотіли їхати. «А скільки годин?» Руслан глянув на ліву руку, його пластмасовий годинник за дві гривні показував 6:50. Рано. «Невже ми самі перші?» Костя сів на лаву. Я з Русланом продовжували стояти біля отвору в стіні й вдивлятись вдаль. В тумані з’явилася перша фігура. У руці – целофановий пакет. Фігура йшла, не поспішаючи, за спиною вгадувався ранець. «Юрко». Ага! Гляди… Позаду нього троє. Моржик із бандою. Вони обступили Юрка, скрутили йому руки і почали нишпорити у кишенях.

«Що будемо робити?»

«Треба ховатись».

Костя переліз за стіну. Руслан теж відійшов.

«Дурень чи шо?»

Я стояв на зупинці і дивився, як банда Моржика наближається. Усі вони високі, кремезні, злі. Вони можуть забити мене до смерті. Ну і нехай. Я стискав правицею кастет і чекав, коли хтось із них підійде ближче.

«Моржику, подивись сюди… У нас тут малий страх потіряв».

«Грошики приніс?»

Вони підходили ближче, наче вовча зграя, обступали зупинку.

Я повільно діставав руку з кишені.

«Тільки попробуй», – сказав я, дивлячись прямо в очі Моржику.

«І шо ти мені зробиш?»

«Почекай поки буде слушна мить і лупи зі всієї сили…»

«В морду бий, – згадалися батькові слова. – Прямо в ніс».

«Найкращий захист – напад».

Моржик зробив ще один крок до мене – і я вдарив…

Валерій Пузік

Залишити коментар