Неділя, 13 жовтня

Зараз подзвоню Толіку

Ми мали повертатися з одного з мистецьких фестивалів країни, коли вперше почули про Толіка. Добре, що цих фестивалів у нас не так вже й мало, аби організатори все зрозуміли з перших слів та додали нас до чорного списку. Але й не так багато, аби вдаватися до якихось конкретних деталей чи прізвищ.

Єдиний легальний варіант, яким ми могли дістатися свого міста, передбачав пересадку та м’яко кажучи недешеві квитки. Можливо, навіть задорогі для журналістів, котрі й так безкоштовно відпочивали в місті X протягом кількох днів. Але одна з організаторок нас заспокоїла. Мовляв, не перейматеся, у мене є Толік, без квитків не залишитесь.

Хто такий Толік і що це за бог вітчизняних рейок та шпал ми, звісно, не знали. Та й чи прагнули дізнатися про це? Якщо чесно, то ні. Впевненість співрозмовниці в тому, що потяг не поїде без нас, додавала якогось підсвідомого спокою та навіть трохи романтики. Хтозна, можливо, заради нас у кулуарах якихось міністерських відомств тиснуться руки та шепочуться завітні «Потрібно два квитки до міста Z». Нам хотілося у це вірити. А точніше, не хотілося про це думати.

У день, коли ми мали пакувати речі та готуватися до від’їзду, квитків ще не було. Однак та сама подруга Толіка нас миттєво заспокоїла: ось його номер, просто наберете на вокзалі. Відправлення о 19-й годині. Вочевидь, думав я, потрібні руки таки потиснулись і завітні квитки лежали десь у кишені. Але постать таємного янгола-охоронця гостей фестивалю не давала спокою.

– Так, а хто такий Толік?

– Барижка.

– ….

– Та не бійтесь, так і письменник Л. їздив, і письменник Ж. нещодавно через Толіка катався. А письменниця К. взагалі встигла сюди тільки завдяки йому.

Ну, думаю, якщо навіть архітектори людських душ користуються послугами Толіка, то чого нам хвилюватися? Цей чолов’яга дістає квитки кращим авторам країни, хай навіть і не знаючи, що це за інтелектуали набирають його на вокзалі. Він фактично забезпечує зустріч письменників із читачами, підтримує книжковий ринок, такий собі атлант сучукрліту, про якого ніхто ніколи не згадує. Навіть письменник Л., не кажучи вже про письменницю К. 

– Алло, Толік? Це Діма, я щодо квитків. Ми вже в таксі, будемо через пару хвилин.

– Добре, набереш, як будете на вокзалі.

Якщо за голосом можна уявити портрет людини, я б сказав, що Толік – це пацан років 25, який неодмінно ходить у кепці, має якусь барсетку, котру прийнято носили через плече, постійно щось пожовує та стовідсотково носить на руці товстезний срібний браслет чи бодай китайську репліку якогось модного бренду.

Набравши цього месію залізних доріг, ми отримали вказівку чекати біля першої каси. З тої миті почалася гра «впізнай Толіка». Спочатку Толіком був молодий вірменин, який підійшов запитати номер місцевого таксі. Згодом – піжон із зализаним назад волоссям, від якого за кілька метрів тягнуло парфумами та самовпевненістю. Через пару хвилин повз нас пробіг хлопець, який стовідсотково збігався з моєю візуалізацією Толіка. Але запакована в целофан троянда та дівчина, що стрибнула на його шию з-за повороту, продовжили серію даремних сподівань.

Тим часом посадка на наш (?) потяг вже почалася, а до відправлення лишалося все менше й менше часу. Весела гра у пошуки Толіка перетворилася на божевільне та шалене вдивляння в очі кожному, хто бодай силуетом нагадував чоловіка. Ми не відкидали жодних варіантів, окрім одного золотозубого велетня, котрий плив вокзалом прогулянковими кроками, намагаючись застібнути джинсову куртку, котра, здається, ніколи й не підходила йому за розміром. Власне, це і був Толік.

Чолов’яга років 45, який ніби перестрибнув із 90-х у сьогодення й не міг від цього натішитись. Увесь мій образ, складений за кілька секунд розмови телефоном, розбився на дрібні шматки. Вцілів лише величезний срібний браслет. І ще більший ланцюжок, заради якого Толік, здається, й одягнув на себе майку з глибоким вирізом.

– До міста Z зібралися? – він досі розпливався у широчезній посмішці, ніби даючи нам можливість переконатись: так, всі передні зуби, окрім одного, справді золоті. – У тебе десятий вагон, тринадцяте місце, у дівчини – дев’ятий вагон восьме місце. Усе, гарної дороги.

– А квитки?

– Не потрібні жодні квитки, я попередив начальника потягу. Просто сідаєте на свої місця і їдете.

Толік усміхнувся ще ширше, викреслив наші прізвища з маленького шматка аркуша в клітинку і пішов у бік перону. Ми подивились один на одного: як це, просто сідати на своє місце? Невже нас пропустять? Невже письменник Л. … Та що там він, невже письменниця К. так само просто зайняла своє місце, не маючи квитка? До відправлення потягу залишалося п’ять хвилин, шукати альтернативні варіанти було тупо й безнадійно. Ми пішли до дев’ятого вагона.

Низенька провідниця з фарбованим рудим волоссям перевіряла документи в піжона, котрий нещодавно проходив повз першу касу, а разом із нею – і повз нас.

– Хто там далі? Показуйте квитки.

– У нас восьме місце, ми в курсі.

– Я рада за вас, а тепер давайте квитки.

Ми відчутно напружились. Півхвилини тому велетень із 90-х запевняв нас, що про все вже попереджено, хвилюватися причин немає. Це було півхвилини тому. Тут і зараз ми не знали, що робити, тому знову набрали Толіка.

– Та просто заходьте і сідайте, – відповів він після кількох гудків розпачу. Його голос був таким самим веселим і безтурботним, наче це нормальна, рядова ситуація, коли цербери «Укрзалізниці» не піддавали ані співам Орфея, ані хитрощам Тесея. Зрештою Толік пообіцяв підійти за кілька секунд.

Коли він з’явився, провідниця спершу повторювала те ж саме, допоки на телефоні Толіка не засвітився набраним номер «Начальник потягу Y». Якісь чарівні слова, сказані кимось по той бік телефона, повністю змінили настрій рудоволосої жінки, а «давайте квитки» змінилося на «займайте свої місця».

Я попросив Толіка почекати на мене, посадив свою дівчину у вагон і разом із цим апостолом пасажирських перевезень ми пішли далі – до мого вагона.

– Ти не парся, – кинув Толік, – це просто налякані новенькі, ще не розуміють механізмів, бояться, що ви підставні.

І правда, як це я не здогадався, що в усій цій схемі можуть виявитися люди, котрі нічого про неї не знають. Або, наприклад, банально слідують посадовій інструкції та елементарним правилам перевірки наявності квитків. Підійшовши до вагона, ми не побачили нікого: ані провідників, ані пасажирів, ані навіть продавців свіжозачерствілих пиріжків чи домашнього алкоголю.

– Просто застрибуй і сідай на своє місце, – усміхаючись сказав Толік, розвертаючись у бік виходу з вокзалу.

– Ні, – кажу, – чекай на мене тут. Якщо така х**ня повториться знову, часу на дзвінки вже не вистачить.

Толік розсміявся і погодився зачекати хвилину-дві, попередивши, що може піти, «якщо в інших пасажирів будуть якісь проблеми». Закинувши рюкзак на полицю, я оглянув вагон: провідниці ніде не було. Я ніколи не переймаюся цим: десь вони завжди знаходяться, завжди приходять по твою душу, точніше, по квитки, наполегливо пропонують чай або каву, будять тебе за годину до прибуття, порушуючи найсолодші дорожні сни. Але цього разу їх просто не було. Вийшовши в тамбур, я побачив їх: свою провідницю і Толіка, котрі говорили про щось відсторонено і гучно засміялися, побачивши мене.

– То це він, оце твій пасажир?

– Так, молодий, зелений, вперше, походу, їде нашим сервісом.

Вони почали реготати знову. Здавалося, сміх розкотився по всьому вокзалу та відлунював у найближчі райони міста Х. Думалось, що навіть таксисти по той бік вокзалу почали також сміятись: ну, бо ж як так, 24 роки пацану, а з Толіком їде вперше. Навіть письменниця К. і та панікувала менше.

– Дякую, Толік, – я протягнув руку квитковому барижці, дещо знічено додавши: у мене така х**ня вперше, без образ?

– Та які образи, повір, це ще не х**ня, буває й гірше. Ти б бачив, як я одну жіночку К. на потяг садив. Добре, раптом що – дзвони, а я пішов, на мене чекають нові пасажири.

Найгірше було позаду. Залишалося лише помінятися з кимось місцями, аби їхати вдвох у одному купе. У сусідньому вагоні разом із моєю жінкою їхала компанія з трьох людей, тому сподіватися, що хтось із них погодиться відмовитися від подорожнього алкоголю та колективно зварених яєць було даремно. Ми перейшли разом на моє місце і почали чекати на моїх сусідів.

Першою зайшла літня жінка, зайнявши нижнє місце навпроти нас. Мінятися з нею – щось з області фантастики. Тим паче, що в сусідньому вагоні ми могли запропонувати хіба що верхню полицю та не надто тверезих у майбутньому сусідів. Цікаво, з ким довелося мінятися письменнику Л., коли він їхав із фестивалю зі своєю дружиною?

Далі до купе зайшов хлопець із рюкзаком. Він їхав один, мав місце на верхній полиці, а з усього багажу був лише рюкзак на плечі.

– Вітаю. Скажіть, може, ми б помінялися? У мене теж верхня, але у сусідньому вагоні.

– Сусідній, це який? Дев’ятий?

– Так.

– Ні, вибач, у дев’ятий я точно піти не зможу, там начальник потягу.

Я все зрозумів. Це такий саме пасажир, як і ми. Так само зелений, ненавчений досвідом подорожей з міста Х до міста Z. Нічого, думаю, треба просто дати зрозуміти, що ми – свої.

– Тебе також Толік садив на потяг? То все нормально.

Він подивився на мене дещо здивовано, ніби не почувши нічого про нашого барижку та ще раз вибачився. Ну, думаю, окей. Принаймні те, що він їде сам, передбачає й самотність третього сусіда. Через хвилину той, що відмовив, покликав мене у коридор.

– Слухай, мені правда навіть трохи соромно, що я відмовив. Просто я б із радістю помінявся на будь-який інший вагон та будь-яке інше місце, але не на дев’ятий. Розумієш, я ревізор від «Укрзалізниці», і якщо мене побачать, то випруть на**й вже на наступній станції. А що за Толік, про якого ти казав?

У моїй голові стрімко пролітали кілька останніх днів: точно, інтерв’ю з цим хлопцем я читав дорогою на фестиваль в одному з журналів потягу «Інтерсіті». Він справді ревізор, я навіть лайкав його дописи у фейсбуці. І ось ми всі зібралися тут, в одному купе, хтось через роботу, хтось через Толіка. Що йому відповісти на це?

– Та таксист, Толік, думав, він ще й тебе встиг підвезти, – я сказав перше, що спало на думку, і було очевидно, що краще було промовчати. Письменник Ж. у такій ситуації точно викрутився б краще. У крайньому разі він міг би просто почитати ревізору вірші, розповісти про нову книгу чи запропонувати віскі. А що могли запропонувати ми, окрім верхньої полиці в сусідньому вагоні та ще й без засвідченого папером правом на неї?

Третій сусід зрештою з’явився. Інтелігентний чоловік (окуляри завжди створюють образ інтелігентності) років 40-45, сиве волосся, легкий натяк на давно забутий московський акцент російської мови. Він погодився помінятись, якщо я домовлюся з провідницями обох вагонів. Це не було складно, бо обидві пам’ятали мене та Толіка, хоча й не очікували, що я сунусь ще з якимись питаннями.

– Готово, можна мінятись. Ваше місце восьме. Дякую дуже!

– Так, але спершу скиньте мені електронну версію вашого квитка, я хочу бути впевнений, що мене не виженуть.

Я відчув, як довгоочікуване полегшення змінилося на гостре роздратування. Яких тобі ще квитків не вистачає? І звідки мені взяти електронну версію квитка, якого я не бачив на власні очі? Якого, можливо, взагалі не існує в природі?

– Електронного немає, але все гаразд, провідниці в курсі й уже чекають на вас.

– Слухай, я перейду, як тільки побачу квиток. Я хочу бути впевненим, що у тебе також є страховий поліс, і якщо щось станеться, я платитиму не з власної кишені, – відказав інтелігент, показово похитнувшись у проході вагона, ніби натякаючи: тут вкрай небезпечно.

Поліс, с*ка, йому потрібен. Квиток електронний. На WhatsApp йому скинути. Я пішов до рудоволосої провідниці з проханням дати мені бодай якийсь квиток, аби просто обмінятися з тим чоловіком. Та подивилась на мене, мов на придурка. І вишенька на торті – звідкись у тамбур винирнув начальник потяга.

– Ти чого тут? Тебе ж Толік садив? Хіба не все нормально?

Тоді мені здалося, що Толіка знають всі. Точніше, не так. Мені здалося, що не знати Толіка, як і не знати всіх, кого він садить на той чи інший потяг, – щонайменше соромно, ніби це якась місцева святиня, високопоставлений чиновник чи, що ще гірше, політик.

– Та просто місцями помінятися хочу, а мужик квитки просить, яких Толік не давав.

– То йди на своє місце, а потім поміняєтесь, – байдуже відповів покровитель потяга й навіть відкрив мені двері в тамбур, пішовши за мною.

Не знаю, як це виглядало в моїй голові, але очевидно, що для інтелігента, що стояв у очікуванні мого квитка, усе здавалося максимально інакшим: ніби я вів за собою начальника потяга, аби той запевнив мого сусіда, що все нормально, а у квитку замість одного полісу їх цілих десять, ще й додатково доставка суші за натиском кнопки.

– О! Справжній начальник потяга! Як я радий вас бачити! Я Вадим, вибачте, просто хотів переконатися, що все нормально, – протараторив інтелігент, подаючи руку. Він думав, що начальник потяга прийшов заради нього. Начальник потяга натомість, мабуть, подумав, що фраза про «все нормально» – абстрактна і означає, що, наприклад, ніхто з вагона ще не вивалився, а гальма досі працюють.

– Так, все нормально.

Після цього наш третій сусід спакував свої речі і, потиснувши всім руки, перейшов у сусідній вагон. Тепер він не цікавився ані квитками, ані полісами. Він познайомився зі справжнім начальником потяга! Чого ще бажати російськомовному інтелігенту дорогою до міста Z?

Ми нарешті сиділи разом. Полегшення, котре відчували після того, як остаточно перебралися до одного купе, а перевірка квитків оминула нас ніби випадково, було щонайменше довгоочікуваним. Літня жінка навпроти почала розповідати про свої хвороби та страшну дієту, за якою, здається, їй можна їсти хіба що Святий Дух та Слово Боже. А потім дістала відварене м’ясо й півбуханки домашнього хліба.

Крізь вікна вагона до купе повільно заходила ніч. Сонце давно вже встигло сісти, а світло ліхтарів виблискувало у купейному дзеркалі. Толік лишився у місті Х. Можливо, саме зараз він рятує нових пасажирів, домовляючись із рудоволосими провідницями та телефонуючи вже новому начальнику поїзда. Ревізор доїдав салат у коридорі вагону. Інтелігент повернувся до купе лише раз: забув на верхній полиці своє інтелігентське взуття. Ще раз потиснув усім руки і зник назавжди. Хтозна, можливо, у дев’ятому вагоні знайшлося трохи випивки та варених яєць і для нього. Що взагалі їдять інтелігенти?

Раптом задзвонив телефон. Це був Толік.

– Алло, чуєш, це Толік, чуєш? Я щось завтикав запитати, а бабки за ваші квитки мені хто поверне?

–… Пш-пш-пш… Поганий зв’язок, нічого не чую, – відповів я. – Пш-пш-пш-ш-ш-ш-ш-ш. Алло-алло, ти десь зникаєш. Пш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Цікаво, а що на це відповіла Толіку письменниця К.?

Усі збіги з реальними Толіками, ревізорами, рудоволосими провідницями, начальниками потягів чи інтелігентами – випадкові.

Дмитро Журавель

Залишити коментар