Четвер, 12 грудня

Вона співає не тому, що потрібно виговоритись, а через бажання діалогу. Її пісні – це оголеність і відвертість, котру поза ними вона собі не дозволяє. Про творчість, війну, реванш, патріотизм та останню краплю – зі слів ветеранки та співачки Анастасії Шевченко у рубриці «Хто це» на Opinion

Про творчість і роль театру

Співачка розповідає, що тяга до творчості з’явилася із самого дитинства, а справжньою та постійною «основною історією» цього шляху для Насті завжди був театр.

«Пам’ятаю, як у класі третьому я написала казку, і ми з однокласниками її поставили – я була режисеркою та навіть грала когось там. Десь у 15 я дізналася, що існує такий жанр, як перформанс. Один мій друг прийшов до мене зі словами: “Настя, я тут познайомився з одним чуваком. Його звуть Мамант, і він робить вуличні перформанси. Я не розумію, що це, але нам усім треба це зробити”. Тому ми пішли знайомитись. 

Мамант виявився одним із акторів театру “ДАХ”, і це був його власний проєкт – лабораторія вуличного театру “ИЛИ”. Мені подобалось те, що можна було говорити з людьми на відстані витягнутої руки. Наче ось – ти, а ось – люди – і між вами нічого не стоїть, жодної перешкоди.

Хто така Анастасія Шевченко (СТАСІК)?

Згодом у мене з’явився власний вуличний театр. Пам’ятаю, я тоді сиділа й думала: “Настя, тобі, бляха, 16 років, поруч із тобою стоїть вісім осіб, які готові слідувати твоїм ідеям і підтримувати тебе у твоїх висловлюваннях. Ну нічого собі! Ви всі всерйоз мене сприймаєте?” Це почуття зі мною й досі, якщо чесно. От про мене написали, що співачка СТАСІК випустила нове відео, і я така: “У сенсі? Серйозно ‘співачка’? Воу-воу”. Не знаю, який доказ мені потрібен того, що я дійсно співачка. Начебто вже і пісні є, і кліпи…

Тяга до театру закінчилася після війни. Я пройшла через такі сильні переживання, що виходити до глядача на сцену і кожного разу проживати раз за разом якусь емоційно насичену історію немає сил».

Про те, хто така СТАСІК

Виконавиця зауважує: СТАСІК – це своєрідна оголеність, стан, у якому вона перестає стримувати та контролювати емоції.

«СТАСІК – це не проєкт і не група, це я. Мене звати Анастасія Олександрівна, але часом я перестаю “тримати обличчя”, і на авансцену виходить СТАСІК. Це про оголеність. Зазвичай, як не дивно, я людина стримана. По можливості я оберігаю людей від якихось своїх емоцій. Проте інколи настає час відвертості і крику».

Про музику та пісню «Ніж»

Шевченко пояснює: у музиці їй важливо та необхідно не виговоритися, а саме говорити. Виконавиця хоче діалогу, і в цьому, за її ж словами, суперважлива різниця. 

«Кожна моя пісня це – якийсь ряд висловлювань. Наприклад, “Ніж” – історія про те, як сильно може ранити слово “ні”.

У житті мене поранило багато відмов, і не тільки у любовних стосунках. Наприклад, колись мене не взяли у спектакль, тому що я недостатньо гарна для цього – це була величезна рана для мене. Піснею “Ніж” мені важливо було сказати людям, точніше, на своєму прикладі показати, що глибоко страждати МОЖНА, помирати від душевного болю – можна. Тому що в суспільстві вважається, що можна страждати, але тільки з певних дуже вагомих приводів – від нещасливого кохання, наприклад, можна постраждати пару місяців, від чиєїсь смерті – півроку. А потім починається: “Ну, вже ж людина пішла, час починати нове життя”, – йдіть до біса! Скільки треба, стільки і страждатиму. 

“Бій з тінню” теж дуже важлива для мене пісня. Вона багатогранна, про різні бої всередині себе». 

Про «Колискову для ворога»

Презентуючи кліп на своїй сторінці у соцмережі, Настя пояснила: десь всередині відчувається певна жалість до ворога, і ця колискова співається саме через це.

«Десь у глибині душі я відчуваю жалість до ворогів. Коли бачиш, як люди приходять помирати в чужу країну, розумієш, як погано їм жити у своїй. Їм легше вічно спати в чужій землі, ніж виживати на своїй землі. Тому сьогодні я співаю колискову для ворога».

Про війну

«Взяла і пішла», – відповідає Анастасія Шевченко на питання журналіста про те, як і чому вона пішла на війну. А згодом додає: завжди робить те, чого дійсно хоче.

«Так, я за це плачУ й часто плачУ дорого. Але я роблю те, що вважаю правильним для себе. І навіть якби зараз у мене була можливість ще раз пройти той шлях, але знаючи наслідки, я би все одно зробила це ще раз. 

Я живу в Києві, у мене вдома висить колекція картин, які я збираю, стоїть фортепіано, барабан, книги. Так от – я або захищатиму свій дім, але на Сході, або одного дня в мій дім поцілить міномет. От і все. Участь у бойових діях стала логічним продовженням участі у революції».

Хто така Анастасія Шевченко (СТАСІК)?

На фронті Настя була стрілком-санітаром та інструкторкою із само- та взаємодопомоги під вогнем. Здебільшого, за її словами, займалася медициною та надавала першу допомогу.

«Мене постійно питають, чи було складно. Так і запишіть – дуже складно, дуже страшно, дуже некомфортно. Прямо, як на війні! Страшно, наприклад, що ти у душ підеш, наприклад, роздягнешся, а раптом що і доведеться голою бігти в яму ховатися. У моїй роті є чувак, який відстрілювався прямо з дерев’яного туалету. Звучить, наче комедія! Я була там наїздами: загалом це все зайняло близько двох років з перервами».

Про тих, хто гуляв Києвом, поки вона воювала

Ветеранка погоджується: у людей різні погляди на те, як ставитися до тих, хто веселиться і розважається, поки інші захищають їхній спокій. Думка самої Анастасії була така: «Будь ласка, гуляйте!»

«Я багато чого не пам’ятаю, дійсно позабувала шматки цього періоду, але дуже добре пригадую, як у часи спокою вилазила кудись, де ловить інтернет і гортала стрічку в інстаграмі. Я заходила у соціальні мережі та дивилася, як тусять мої друзі в якихось цікавих місцях, мистецьких арсеналах. І фото їжі! Я й зараз не дурна поїсти, а тоді… Я прямо задивлялася на ці фотки – смачні страви, нові меню, кава. Думала так: якщо я повернуся в Київ з повної дупи, а в ньому вже немає вечірок, каву не подають, люди з похмурими обличчями, то нащо всі мої зусилля?»

Хто така Анастасія Шевченко (СТАСІК)?

Про минуле телеведучою

Після повернення з війни через якийсь час Анастасія почала працювати телеведучою у проєкті «Культурна афіша здорової людини».

«Після того як я припинила свою участь у бойових діях, я пішла на лікування. Рік “лежала на печі”, дивилася в стелю, а потім до мене прийшла Тетяна Кисельчук (на той момент генпродюсерка просвітницького напряму «UA:Суспільне» – прим. ред. ) і каже: “Настя, ми тебе хочемо. Я бачу тебе ведучою”. І от я вже стою в кадрі й кажу: “Мене звати Настя Шевченко, і це – ‘Культурна афіша здорової людини’”. Для мене це була участь у проєкті моїх друзів. Мені подобалася їхня зухвалість, їхні стрімкі дії з перебудови “Суспільного”: з телеканалу, в котрий просто вливають податки, на продукт, котрий “і дивиться приємно, і людям показать не встидно”».

Про зміни в країні та ризик реваншу

Анастасія переконана: те, що пік мобілізації суспільства позаду, – нормальний процес, адже постійно втримувати напругу неможливо. Навіть аби вкотре напружити м’язи, спочатку потрібно їх розслабити.

«Ця срака несеться вже п’ять років. Ми живемо в момент зламу. І мати надію, що ось Майдан, війна, і ми злітаємо на крилах перемоги до сонця… Ми нікуди не злітаємо. Ми несемося в крутому піке, потім вгору, потім знову в сраку і знову вгору. Я не можу відслідкувати жодного графіку зрад і перемог, реваншів та наступів. Просто постійно несеться постійна срака.
Люди не можуть постійно тримати напругу. Після Майдану та в перші роки війни була повна мобілізація, люди були на піку мобілізованості. Ми нічого не повертаємо (йдеться про «русскій мір» – прим. ред.), але чим більше послаблюється щось одне, тим більше мобілізується щось інше.

Чи є реванш? Так, реванш є. Що робити? Робити далі. Неможливо постійно перебувати у градусі перемоги та градусі мобілізації. Просто тому що це неможливо фізично. Аби знову напружити м’яз, в якийсь момент ти його просто розслабляєш. Треба перестати бути дітьми і сприймати зраду як «останню зраду, далі тільки дно».

Хто така Анастасія Шевченко (СТАСІК)?

Про спроби перейменування вулиць у Харкові та Одесі

У цьому питанні співачка одностайна: те, чиїм ім’ям називатиметься вулиця, на її думку, не так важливо, як те, що залишається поза нашою увагою, поки ми обираємо між вулицею Бандери та Жукова.

«Це політичний перформанс. Назва вулиці насправді нічого не значить. Це просто назва вулиці. Але це щось гучне. Це спроба гри, спроба маніпулювання. А давайте назвемо вулиці на честь Степана Бандери? Ні, не смійте! Давайте назвемо її на честь Маршала Жукова! А може все ж таки Петлюри? Це гра. Треба дивитися не на гучні сторінки газет, а у новини, стенограми судів, результати: які закони прийняті, які ні, які намагаються проштовхнути».

Про останню краплю

На питання журналіста про те, що може стати останньою краплею ветеранки, аби вона знову вдалася до рішучих дій, Анастасія пояснює: жодних «крапель» їй не потрібно, вона діє постійно. І кожен із нас має діяти постійно, а не чекати на якусь точку пікової напруги.

«Зараз я не можу воювати на фронті, і, слава богу, мене поки не кличуть. Але зупинятися і не діяти – неможливо. Ми досі у повній сраці. Всі ці суди, вся ця історія про Катю Гандзюк. Ти просто береш і ходиш на довбані засідання судів, робиш акції по політв’язням. Легше за останні роки не стало. Слава богу, що є хтось, хто мене замінив на війні. Дякую, що я можу спокійно пісяти в унітаз, а їсти у кафе. Але здебільшого краще не стало. Просто є шанс рухатись. Тому діяти потрібно постійно».

Про війну в культурі

Авторка «Колискової» переконана, що про війну в сфері мистецтва говорять доволі багато, щоправда, якось не так. І не те. 

«Для мене лідери в розмові про війну – це художники та фотографи. Тому що художник – як струна, по якій б’є сам простір. Художники найбільш вільні у своїх висловлюваннях, різносторонні, вони ніби роздивляються війну з різних сторін. Звісно, є різні художники, є художники-пропагандисти, і я не кажу, що це погано. Але здебільшого художники більше подібні на аналітиків війни, ніж на тих, хто її оспівує. У всякому разі саме українські художники. 

У музиці ж, наприклад, не надто чуєш різні голоси. З того, що зустрічала я, це або “пацани, давайте, валіть їх пачками, ми всіх порвемо”, або “жалієчка” на тему “наші хлопці бідні, повертайтеся”. 

От кажуть, «це дві сторони однієї монети». Але війна – це не монета, це шар. На нього потрібно подивитись з усіх сторін

Про кіно я взагалі не знаю, що сказати, – я не дуже розумію його функцію. З одного боку, розумію, наскільки важливі фільми на кшталт “Кіборгів”, з іншої – нині вголос кажуть далеко не все, що ми могли б сказати про війну. Вочевидь, потрібен час». 

Хто така Анастасія Шевченко (СТАСІК)?

Про патріотизм і патріотів

«Патріот України – це та людина, котра бачить у цій країні щось таке, що змушує не покинути її заради пошуків кращого життя, а інвестувати всі сили, весь час, всього себе у розвиток цієї країни. Тому я завжди ідентифікувала себе як українку. Я пам’ятаю, коли ми їхали з мамою до Туреччини на відпочинок, місцеві часто називали нас русскімі. Мама відповідала: “Так, так”, а я завжди казала: “Мамо, ми з України”.

Чому я брала участь у Майдані, чому поїхала в АТО? Це ж очевидно, це мій дім. Я хочу жити краще, я хочу жити вільніше. Перший у житті момент, коли я, молода людина, можу впливати на життя країни. Я це зробила. Так само з війною. Це мій дім, і логічно, що я маю його захистити». 

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар