Четвер, 12 грудня

Про смерть говорять пошепки

– Ти чула, що у Н. померла дружина? – запитав у мене давній товариш.

Я не чула, не знала. Від звістки зайшлося серце. Передчасна смерть. Ускладнення від грипу. Молода жінка померла в лікарні. Я думала, що такого вже не буває. ХХ (!) століття, нові технології, звичайний грип… А вона померла. Залишився син-школяр і чоловік.

– А ти подзвонив Н.? – запитую у товариша. – Може, допомога потрібна? Та й висловити співчуття і підтримку не буде зайвим.

– Ні, я не телефонував, – відповів товариш. – Якщо чесно, мені страшно дзвонити. Ну, що я скажу? Тримайся? Якось воно буде? Час лікує? Я взагалі не знаю, що треба говорити в таких випадках!

Ще один мій товариш втрачав дружину. Онкологія давала їй мало шансів вижити. Я теж боялася про щось питати. Єдина тема – допомога. Гроші, ліки…

І якось він сам почав розмову. І ми проговорили тоді кілька годин. Він казав мені: а я не знаю, як я буду жити потім? Як?! І мені немає з ким про нашу біду розмовляти. Усі ховають очі. І розказують, що все буде добре, що треба вірити і сподіватися. Ну яке, до біса, добре? Вона вмирає, розумієш?! А люди не люблять дивитися на все оце. Не люблять приходити в гості. На початку хвороби дружини всі кинулися нам допомагати. Ми самі справлялись, я лише просив приходити до нас. А потім я побачив, як люди придумують купу причин, щоб не заходити і не бачити…

Люди не приходили не тому, що вони погані та черстві. 

Ми просто не знаємо, як поводитися в таких ситуаціях, про що можна розмовляти, а про що не варто, як допомагати і підтримувати. Мовчання – це своєрідна форма захисту, коли немає готової та прийнятної в соціумі моделі поведінки. 

Помирав чоловік моєї близької подруги. Його чекала тяжка операція, після якої він міг частково втратити пам’ять. Але операція могла трохи подовжити життя. Про що їм чесно повідомили лікарі. Чоловік займався бізнесом, до якого дружина не мала жодного стосунку. Але вона знала, що частина сімейних заощаджень була вкладена в партнерський бізнес, частина була позичена близькому другу. Але то все було на рівні загальних знань без подробиць. Подруга прийшла до мене радитись, чи варто про все це розпитати чоловіка перед операцією? Казала про те, що така розмова може його образити. Наче ти не віриш, що він виживе. А тебе саму можна запідозрити в меркантильному підході. 

Вирішили, що вона все ж таки запитає. Чоловік на той час знав про ризики оперативного втручання. І коли дружина почала тяжку розмову, її чоловік витяг кілька аркушів паперу, списаних його почерком. Там, на цих аркушах, були всі деталі бізнесу й побуту. 

Плакали обоє. Він розумів, що коли піде, вона просто не розбереться. Тому що він її не втаємничував у ті так звані «чоловічі справи». 

Операція не відняла його пам’ять. Але за кілька місяців чоловіка не стало – реактивний перебіг хвороби таки забрав його життя. 

Потім подруга розповідала, що чоловік розумів, що йде. І сам запропонував розмову про те, як буде, коли його не буде.

– Знаєш, – розповідала подруга, – ми дали шанс одне одному на цю розмову. Бо зазвичай такого бояться – і ті, що йдуть, і ті, хто залишаються. Я розповіла йому про те, як буду жити потім. Як буду ростити нашого сина. Про що мрію і що планую. Повір, це не жорстокість. Ми просто не вміємо розмовляти зі своїми близькими і просто так, у побуті. А що вже казати про розмови, коли смерть дихає прямо в обличчя?!

Тема смерті у нас – містична, забобонна, закрита. На кшталт не буди лихо, поки тихо. Про смерть прийнято говорити пошепки. Про смерть лячно жартувати. І краще не згадувати, щоб не накликати біду. 

Пам’ятаю, як мене дивували аркуші-повідомлення на польських домівках, де сім’я сповіщала про смерть близької людини, а потім дякували всім, хто розділив сум. 

Я пам’ятаю, якою містичною і манкою була для мене бабусина скриня. Там, поряд із вишитими рушниками і тканими доріжками, із сувоями тканини і різними важливими бабусиними дрібницями, знаходився спеціальний вузлик з «одягом на смерть». І я, малою дівчинкою, періодично питала в неї одне й те ж саме: бабусечко, ну хіба тобі не все одно, у чому ти будеш одягнена, коли тебе не стане?

Бабуся щоразу мені відповідала одне й те ж саме: я не хочу, щоб після моєї смерті ви клопотались, щось шукали і морочили собі голову. 

Я знаю, що точно такий вузлик приготувала і моя мама. «Щоб хоч цим ви не переймались», – сказала якось. 

І я думаю, що це така досить відповідальна справа, пов’язана зі смертю – приведення в порядок тих справ, які хоч мінімально, але залежать від тебе. 

Я знаю купу чвар, в які втягувалися дорослі діти після смерті своїх батьків. Коли не могли поділити спадок, квартиру чи будинок. Бо за своє життя батьки казали: от ми помремо, а ви тоді поділитесь. «Ділились» до смертельних образ і прокльонів, до з’ясовування, хто більше потребує, нехай хоч і мізерного, але спадку. 

То в американських фільмах кульмінаційним моментом вважається той, коли повірений у справах сім’ї адвокат збирає родину, щоб оголосити заповіт. Він може подобатися чи ні, бути неочікуваним чи приємним, але його виконують, тому що така воля того, хто його складав. 

Наша традиція заповітів – вона перебуває лише в юридичній площині, не в ментальній. Хоча заповіт – це ж не лише про гроші. 

Моя дуже доросла приятелька написала сценарій власного … похорону. І прочитала його на власному ювілеї, куди покликала довірених друзів. Усі спочатку відмахувались, просили припинити «цю дурню», потім слухали, потім реготали, бо написано було смішно. А потім доросла приятелька сказала: «Я це впишу в заповіт. Разом із моєю маленькою і улюбленою квартирою. Слухайте, друзі, заповіт – це ж так зручно! Вам не прийдеться нічого придумувати – я про все попіклуюсь!»

Приятелька жива і здорова, періодично ми згадуємо про цей сценарій, періодично вона каже, що варто змінити мелодію на ту, яка популярна зараз – бо ж хоронити варто з музикою! – ми сміємося над цим.

Колись, як я працювала в міській газеті, мені написала літня жінка і попросила про зустріч. Прийшла. Розумна, зі смаком одягнена, з вишуканою манерою спілкування, вона почала розмову так:

– Ви лише не дивуйтеся, не думайте, що я божевільна, і не кажіть мені одразу «ні». Ви подумайте і допоможіть мені, дуже вас прошу. 

Я пообіцяла їй це. І тоді вона видихнула:

– Похороніть мене, будь ласка, коли прийде мій час!

Сказати, що я оніміла, – це не сказати нічого. Спромоглася лише пробелькотіти, що ніхто із нас не знає, коли прийде його час. Як я можу таке обіцяти?!

Ми потім зустрічалися ще кілька разів. І щоразу я говорила про те, що мені страшно. А вона мені розповідала свою історію. Ця 80-річна жінка не мала сім’ї. Був колись чоловік, трагічно загинув. Дітей не народили, заміж вона більше не вийшла. Рідні вмирали, гинули, обидві сестри теж відійшли у вічність. Іронія долі, але у сестер теж не було дітей. І от коли почали відходити її ровесники, та жінка злякалась, що фінал її життя може бути не таким, як би мав – поруч із рідними і близькими. Вона розпланувала собі все – і спосіб життя, щоб якомога довше бути міцною, і все, що мало б бути після того, як життя закінчиться. Викупила ділянку на кладовищі. Придивилася до пам’ятника. І тепер шукала того чи ту, хто б міг їй допомогти. 

Я не допомогла. Якщо чесно, я просто злякалась. Мені було років 26, у мене ніхто із рідних тоді не вмирав, про смерть я думала обережно, смерть мене лякала – ну, і як я могла обіцяти таке малознайомій людині?

Подруга каже мені, що після смерті хотіла б, щоб тіло піддали кремації. Питаю: а ти це вказала в заповіті? – А що, заради такої дрібниці варто писати заповіт? – А ти впевнена, що якась твоя онучка не стане ревносною вірянкою, і не похоронить тебе за всіма релігійними канонами?! – О, я про це не подумала!

Можливо, комусь здасться, що все це неважливо і не варто заморочуватися. Що нехай все іде як іде, тому що потім, коли нас не буде, нам буде все одно. А живі розберуться. Або не розберуться. Але то все вже без нас. 

Коли в колі моїх друзів ми починаємо цю тему і я кажу, що варто б написати заповіт, моє оточення починає жартувати і заспокоювати одне одного. Ну, типу ж рано ще. Наче смерть у нас питає! Або – що ти там заповідати зібралась? У тебе є щось серйозне? Ну, сторінку в ФБ заповідай!

До речі, на ФБ є така опція – хто може мати доступ до вашої сторінки в разі вашої смерті. Я її активувала і тут же мені перетелефонувала стривожена донька: 

– Мамо, ну ти що? Що це за фігня?!

А це не фігня. Смерть – це частина життя. Частина життя тих, хто залишається.

Зоя Казанжи

1 комментарий

  1. Дякую вам за відвертість і зваженість, з якими ви спілкуєтесь на цю тему. У мене півроку тому виявили рак. Тому у мене тепер декілька списків справ: що я маю спробувати/побачити/зробити до смерті, як впорядкувати свої речі/завдання по роботі, що і кому я маю залишити із нажитого добра, а також приблизний сценарій заходу «Мій похорон».
    До речі, моїм бажанням є кремація, але в нашому місті нема крематорію. Багато моїх друзів хотіли б бути кремованими після смерті, ми про це вже не раз розмовляли.
    Яким чином можна вплинути на міську владу в цьому питанні? Можете щось порадити?

Залишити коментар