Четвер, 14 листопада

У жовтні у видавництві Discursus за підтримки Українського культурного фонду вийде друком книга репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Експедиція до польських українців

У червні репортер Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим вирушили в експедицію до Польщі, аби записати історії українців із польським паспортом, які народилися в Польщі й живуть там із діда-прадіда. Раніше їхні родини проживали на етнічних територіях північного Підляшшя, Холмщини, Лемківщини, а зараз вже розкидані по всій країні.

«Українське населення із земель північного Підляшшя було депортоване спершу в 1944-1946 роках: за так званим обміном населення півмільйона українців було виселено в УРСР і розселено в областях України. А в 1947 році в рамках акції “Вісла” і решту було виселено в протилежному напрямку – на північ і захід Польщі. Йдеться про близько 150 тис. осіб. Власне, Олег Криштопа і пише про тих людей, які або є прямими жертвами акції “Вісла”, або їхніми нащадками. Вони або повернулися, або живуть на півночі на заході Польщі, куди їх виселили. Тобто це такий глобальний процес, який тривав десятиліттями: хтось повертався, хтось асимілювався», – пояснює історик Роман Кабачій, який став автором передмови до книги.

Ідею породив заквітчаний ліс

Ідея книги в автора зародилася кілька років тому, коли, відвідуючи ці території, він натрапив на знищене село.

«Був момент, коли я йшов лісом і раптом побачив, як він цвіте. Тобто серед лісу цвітуть грушки. Починаєш уважніше приглядатися і бачиш: десь там колись була хата, якийсь фундамент залишився, криниця, і це якесь моторошне відчуття з’являється. Починаєш знайомитися з людьми – це вже переважно друге покоління переселених, стосунки стають дедалі ближчими і ближчими, ти вже частіше приїжджаєш, у цих людей ночуєш, ви стаєте друзями, і ти бачиш, що асиміляція триває. Залишатися українцем із польським паспортом у Польщі достатньо складно. А особливо на сході Польщі, ближче до кордону, в останні роки відчувається достатньо токсичне середовище, коли теперішня польська влада почала просувати моторошні історії Волинської трагедії. Поняття “українець”, як колись у 40-х роках, стало мало не лайкою, чимось ворожим. Так поволі з роками з’явилося бажання написати про цих людей, про колись велику могутню гілку українців», – каже Олег Криштопа.

Історії, від яких мурашки по шкірі

Дуже щемким став пережитий у експедиції досвід і для фотографині проєкту.

«Найперше пропускала через себе історію, потім вже за фактом робилися фотографії. Це були постійні мої сльози. Багато з тих фотографій є асоціативними кадрами, які увиразнюють текст. Крім портрету героя, будинку, в якому живуть герої, є знімки дрібних деталей», – пояснює Христина.

Наприклад, з однією героїнею, пані Стефою, домовилися зустрітися в українському ресторанчику у Варшаві. Багато від розмови не очікували, на все про все було виділено півтори години. Наприкінці зустрічі всі плакали.

«Стефа привезла із собою величезний альбом. Вона збирає все про свою сім’ю, зокрема і знімки церкви в селі, де вона народилася, знімки плаття сестри маминої. Вона на цьому зациклена. Дуже гарна жінка, яка так і не одружилася, бо не знайшла гідного українця, а іншої національності пари не могла собі уявити. Каже, донька сестри вийшла заміж за поляка, і її батьки, сестра і чоловік із дівчиною через це не спілкувались. 

За цим знову ж стоїть травма першого покоління. Сестру Стефиної мами в Страсну п’ятницю поляки викликали поприбирати в якійсь установі, ввімкнули гучну музику, ґвалтували і просто замордували до смерті. Мама героїні завжди у великодню п’ятницю згадувала про цю закатовану сестру і все життя не могла слухати гучну музику.

Її тато пережив концтабір. Про це вона змогла з ним поговорити вперше за рік до його смерті. Каже, що тільки-но він почав говорити, почав ридати, як маленька дитина. Усе, що сказав: “Вдруге я б такого не пережив”», – згадує Христина.

Співочі душі

Олег Криштопа розповідає, що з першого разу вражало, що музика для польських українців – це щось обов’язкове. Кожна вечірка, кожна зустріч без пісень не обходиться. Пісень є багато і дуже різних. Особливо піснею вражала Лемківщина.

«Так, до одного героя, який у книзі в нас зветься “Лемківський король”, ввечері приходить молода пара, просто привітатись. Дівчина на україністиці вчилася, а хлопець мав якусь робітничу спеціальність. І як почали співати якусь лемківську пісню. Я потім довго шукав її слова, але не знайшов», – каже автор.

Загалом герої згадують, що одним із здивувань для них, коли вони приїздили в Україну, було те, що, виявляється, не всі українці вміють співати.

Христина зізнається, що їй часом ставало соромно, адже «останні українці» Польщі часом виявлялися більшими українцями, ніж ті, хто проживає в Україні.

***

Історії в книзі різні, але дуже щемкі й щирі. Перший тираж видавництво планує безкоштовно розповсюдити серед бібліотек і зацікавленої аудиторії. Якщо ви бажаєте отримати примірник книжки, заповніть Google Форму.

Текст: Анастасія Дзюбак

Фото надані авторами книги

Залишити коментар