Середа, 13 листопада

Ой казала баба діду: в Польщу заміж я поїду!

Останнім часом усе більше українців виїжджають працювати за кордон. Офіційна статистика служби зайнятості наводить цифру – 5 млн. Хоч насправді заробітчан значно більше. За 2014-2018 роки українці перетинали кордон більше 130 млн разів. Найчастіше обирають «близькі» держави – Словаччину, Чехію, Фінляндію. Найпопулярніша – Польща. Працюють за кордоном переважно чоловіки. Жінок – значно менше. Хоча останніми роками й вони все частіше шукають кращого життя за межами України. Миють посуд у ресторанах. Працюють прибиральницями. Стоять на заводських конвеєрах. Збирають чужий урожай. Знайомляться з поляками, заводять із ними стосунки, нерідко навіть вступають у шлюб. І – часто розчаровуються. Але деколи знаходять своє щастя.

Троє жінок різного віку розповіли про свій досвід. Усі троє стверджують, що їздили за кордон не на чоловіків полювати, а працювати. Звичайно, вони побажали залишитися невідомими. Імена змінені. 

Олена, 37 років. До Польщі вперше приїхала у 2014 році – заробити грошей на навчання сина, якого виховує сама. Давно розлучена. З колишнім чоловіком стосунків майже не підтримує. У Польщі працювала на заводі, де й зустріла 50-річного Яцика – він обіймав керівну посаду. «Спершу Яцик весь час робив мені компліменти, вперто запрошував на побачення, тицяв подарунки. Я досить довго трималася, бо не дуже вірила в якісь там перспективи. Але – вода камінь точить. Закохалася по самі вуха. Під час медового місяця Яцик щодня після праці підвозив додому, іноді ми ходили в ресторан або кіно. Я почувалася, як у казці. Згодом запропонував мешкати разом – мовляв, не може без мене жити…» Олена деякий час вагалася, але потім прийняла пропозицію. «Приїхала з двома сумками та валізою. Будинок великий. Чоловік показав кімнату з вузеньким ліжком – тут ти й спатимеш… Я знітилася. Так і сиділа до ночі коло тих торбів, а він пішов собі у величезну спальню на другому поверсі. Уже днів через два я зрозуміла, що йому потрібна була не кохана й не дружина, а звичайна наймичка. Яцик керував мною вдома так самісінько впевнено, як і на заводі – прибирати, куховарити, прати речі, готувати каву. Згодом будь-які розваги й узагалі закінчилися. Казка тривала зовсім недовго. Насамкінець, уже перед тим, як у мене закінчилася віза, Яцик казав мені – живеш безкоштовно, а значить мусиш працювати. А потім – навіть на вокзал не провів. Послався на важливі справи. Тягла торби сама». Зараз Олена вдома, в Ужгороді. Через кілька днів знову їде на заробітки. Та до Яцика їй повертатися не хочеться. «Краще жити в гуртожитку, по п’ятеро в кімнаті, аніж весь час почуватися покоївкою». 

Ольга, 25 років. До Польщі працювати приїздить не вперше. Каже, що їй тут подобається, що планує всерйоз тут облаштуватися. У неї стосунки з 27-річним Міхалом, вони разом уже майже два роки. «Дивні в нас стосунки. У нього порожня квартира, чималенька. Щоправда, я там не живу, а тільки іноді залишаюся ночувати. Міхал часом говорить про шлюб, але в нього це якось на рівні мрії, казки. Ні про що серйозне мені так жодного разу поговорити з ним не вдалося. У нього загалом легковажне ставлення до життя – то працює, то покине роботу. Минулих два місяці я вже заробляла більше, ніж він. Міхал любить різні вечірки, розважається з друзями, дуже полюбляє зазирнути в чарчину. Батьки живуть далеко – і він їм бреше, що працює. А сам живе від гульби до гульби. Колись навіть вигнав мене серед ночі, мало не бив. Думала покинути, але – люблю. Поки нічого не можу з цим вдіяти. Прибираю пляшки після вечірок. Може, колись буде інакше. Може, він візьме себе в руки. Або я до нього охолону – і тоді з’явиться щось інше. А поки що це не любов, а пастка. Не виходить навіть облаштувати примітивний побут, бо його це зовсім не цікавить – кудись іти, чогось досягати. Пливе за течією. Якось прохопився, що з ним мені вигідніше, але насправді я витрачаю більше з ним, ніж коли була б сама. А він не розуміє, що тут не про арифметику йдеться. Може, він просто ще дуже молодий… не знаю…»

Світлана, 41 рік. У Польщі живе давно, більше десяти років. Приїхала з глухого села, де ані роботи, ані людей. «Мені дуже хотілося зачепитися. Пішла туди, куди брали – на завод. Це найлегше. Шукала квартиру. Найняла кімнату в самотнього чоловіка. Трохи боялася – і недарма. Першої ж ночі він прочинив двері в мою кімнату й запропонував платити не грошима, а… Я закричала, схопила торби й вибігла в темінь. Він побіг за мною й довго вмовляв повернутися. Присягався, що все зрозумів». Світлана повернулася – куди було йти глупої ночі? А потім почалося те, на що вона й не сподівалася. «Він почав по-справжньому уважно до мене ставитися. Дивився на мене як на людину, а не як на тіло. Давав мені час. Не підганяв ні з чим. Був поміркованим, терплячим і наполегливим. Слухав – і чув, що я йому говорила. Урешті в нас почалися справжні стосунки – а не секс замість квартирної плати. Через півтора року подарував обручку й запропонував побратися. От живу з ним десять років і не знаю, що було б, аби його не зустріла. Двійко дітей у нас. Спершу, коли ми приїжджали в гості до сестри, Кшиштоф був замкнутий і навіть зверхній. Але з часом у нього це пройшло. Сестра мені трохи заздрить, хоч у неї теж нормальна сім’я, люблячий чоловік. Але статки, звичайно, інші. У нас із Кшиштофом два невеличкі магазини й перукарня. Бізнесом керуємо на рівних. Я маю доступ до всіх фінансових потоків. Я не бідний родич. Ми рівноправні… Знаєте, я думаю, що мій чоловік такий – багато в чому завдяки мені. Я завжди знаходила час і слова, щоб говорити з ним на важливі теми. У його батьків була чітка ієрархія – чоловік головний, жінка на другому місці. А в нас усе інакше. Я переконана, що річ тут не в ментальності, а в людині – ти збереш тільки те й рівно стільки, скільки посіяла. Це закон життя».

Сергій Осока

Залишити коментар