Четвер, 14 листопада

Вона – польська письменниця з українським корінням, котра знає, як перекласти українською «розпрягайте коней», але не перекладе щось значно простіше. Вона називає письменництво найвимогливішою професією, а ідеальним читачем своїх книг – себе. Про нобелівську лауреатку Ольгу Токарчук – з її ж слів у рубриці «Хто це?» на Opinion.

Про українське коріння

Моя бабця Ольга Токарчук була українкою, дід – поляком. Після війни родина розпорошилась, частина лишилась тут, інша замешкала у Польщі, а ще частина – у Франції. Минулого року я зустрілася з тією частиною родини, яка мешкає у Франції. Розмовляли ми з ними дивною польсько-українською мішаниною, я не знаю української, хоча батько знає… І тут маю родину, недалеко від Збаража. А взагалі Токарчуки походять із Токів біля Тернополя.

Мій батько походить із тих територій Західної України, де змішалися в єдиному плавильному казані величезна кількість культур і народів. Вони перетиналися і довгий час жили спільно. І якщо взяти три путівники, що написані польською, українською і єврейською мовами – у них представлені кардинально відмінні образи тих земель.

Мій батько культивував тут свою українськість. Зараз навіть маємо вдома «Кобзар», хоча я не вмію добре читати українською. Що нам залишилося із сестрою – це знання пісень… Але словниковий запас у нас трохи смішний. Я, наприклад, знаю, як буде «розпрягати коней», але не знаю, як сказати «помити руки».

У мене так вийшло, що з української сторони по батькові вже не було ні діда, ні баби, і ніхто нічого не розповідав ні про Галичину, звідки вони походять, ні про Україну. А зі сторони мами в мене були і бабуся, і дідусь (а вони були поляками), і через них у мене ввійшла більше польська традиція. Але, поза всяким сумнівом, я відчуваю внутрішню емоційну спорідненість із Україною, із Галичиною. 

Хто така Ольга Токарчук?

Фото: Maciej Kulczyñski / PAP

Про дитинство

Мої батьки були вчителями, але не у звичайній школі, а в народному університеті. Життя моє минало в селі. Ми мешкали в парку далеко від інших дітей, і часто доводилося бути самій. Це розвивало мою уяву. 

Дуже швидко навчилася читати, десь у п’ять років почала читати книжки. Оскільки тато на той час уже працював у бібліотеці, то я часто бавилася між стелажами книжок, гортаючи їх, розглядаючи, читаючи… І коли я була майже доросла, десь у шість-сім років, почала читати адаптовану для дітей версію «Робінзона Крузо». Та книжка справила на мене величезне враження. 

У 12 років я почала писати свою першу книжку й досі зберігаю початок того першого дитячого роману, але ніде його не публікувала, бо це родинний архів.

Про роботу психотерапевткою

Будь-який досвід впливає на світогляд, особливо ранній, коли розум іще гнучкий і відкритий. Тому таким важливим є здобуття вищої освіти.

Найважливіше – це те, що я навчилася слухати, що розповідають люди. Помітила й те, що життя кожної людини, навіть якщо зовні видається банальним і нецікавим, може стати матеріалом для роману. За буденністю, банальністю часто приховуються серйозні драми, складні проблеми вибору.

Мені здається, що потому, як я декілька років пропрацювала психотерапевтом, у мене дуже загострилося сприйняття.

Я почала писати, і мені хотілося мати більше часу для себе. Робота психотерапевта є надзвичайно виснажливою, ти психічно залучаєшся до процесу. Поєднати одне з іншим виявилося неможливо.

Хто така Ольга Токарчук?

Про літературу та письменництво

Моя мама – вчителька польської мови, вона завжди казала: «Ольго, мусиш писати просто». І я спочатку одну книжку написала довгими реченнями, а потім, під час редагування, поділила її на короткі речення, адже всі психологи знають, що людина нормально сприймає речення із сімох слів, і далі не сприймає.

У кожному разі я люблю простоту, і перспектива «жаби» є протилежністю до перспективи птаха. Перспектива жаби дозволяє побачити дрібні подробиці людського життя, травинки, листочки, камінці, що лежать на дорозі, яких із перспективи птаха не побачиш, те взуття, в якому люди ходять…

Для мене важлива побудова образу знизу, а не зверху. Коли я була малою, до батьків приходили гості. Я часто любила залазити під стіл, розглядала черевики гостей і собі так роздумувала, кому би належали ці черевики? А що це за людина? Така перспектива погляду знизу – це добра тренувальна вправа для письменника щось описувати.

Писання – мабуть, одна з найвимогливіших професій світу, доводиться цілковито присвятити себе цьому. Мені важко повірити, що можна писати романи якось між іншим. Якщо такі письменники й існують, я до них точно не належу. 

«Бігуни» – для мене найважливіша книжка з тих, що я досі написала. Вона торкається глобальних проблем, бо це вже не є якась локальна місцевість, село. Тут береться до уваги весь світ, і знову порушується проблема втрати коріння, але не лише в політичному плані, а й у плані внутрішнього викорінення, бо людина може бути вигнанцем, а все ж зберігати духовну основу. А мене турбує те, що світ усе більше стає інтернаціональним. Це також дослідження туристичного буму, заради чого ці подорожі? І ще в книзі йдеться про пошуки якоїсь нової релігійності, яка приносить внутрішнє заспокоєння. Туризм як нова релігійність.

Я практично не відпочиваю після закінчення однієї книжки перед другою. Коли книжка дописується і це психологічно відчуваю, то з’являються нові ідеї, над якими починаю роздумувати, збирати матеріали. Але чимало часу йде на виношування й переживання нового тексту.

Якщо література має якісь завдання, то основним завданням є протистояння будь-яким маніпуляціям у творенні наративу.

Мені здається, що історія, з одного боку, формується літературою, а з іншого боку, ця пам’ять трансформується політиками.

Фото: Guillaume Horcajuelo / EPA-EFE

Про своїх читачів

Ідеальний читач – той, хто схоже відчуває, хто прочитав схожі книжки, любить схожих авторів і має подібні літературні смаки. Якщо чесно, це я сама. 

Коли пишу книжку, я не задумуюся, ким є читач і чи сподобається вона йому, чи ні. Тепер я знаю, що існує окрема група читачів, які прочитають усе, що я напишу. Думаю, що загалом підпорядкування смаку читача є дуже недобрим для автора. Розумію літературу як невтомне виривання поза те, що є модним і є читаним. Завжди треба бути однією ногою в тому поточному, що є на часі, і що комунікує з читачами, але щоразу робити виклик читачеві. Очевидна, не контраверсійна література не є гарною літературою.

Вигадування історій – це доказ того, що автор серйозно сприймає читача й робить величезні зусилля, створюючи для читача світ, аби полегшити йому читання, розуміння проблем, які обговорюються в книжці й, нарешті, подарувати йому радість читання. Вигадка – це створення світу, хіба може бути щось серйознішим, ніж це? 

Для мене важливіша не думка, а враження людей. Мені пише багато читачів, і мені ці контакти дають дуже багато. Взагалі, писання книжок є за визначенням комунікацією. 

Напевно, все ж таки читачі для мене важливіші, бо вони читають книгу так, як я б хотіла, щоб вона була прочитана. Тобто в такий натуральний спонтанний спосіб. І я пишу її, передусім, для читачів, а не для критиків. Читач насправді є дуже творчим, часом навіть більш творчим, аніж автор, і часом інтерпретує прочитане, може бачити там щось інше, ніж я. У мене теж таке бувало, але за запитаннями, які чую на авторських зустрічах не лише у Польщі, а й інших країнах, помічаю, що всі читачі прочитують книги схоже, немає якихось дивних прочитань, з якими не могла б погодитись я.

Хто така Ольга Токарчук?

Фото: Reuters

Про те, ким би стала, якби не письменництво

Я могла би стати архітекторкою. Мене дуже захоплює архітектура, те, що людина робить із простором, який її оточує, тобто пограниччя архітектури та психології.

Ще я могла б займатися релігієзнавством. Мене завжди цікавили релігії, релігійні рухи й те, як втілюються релігійні потреби в різних культурах.

Я могла б писати туристичні путівники й мати кемпінг у горах. Могла б мати готель для собак та кішок.

У дитинстві я мріяла стати танцівницею.

Існує щонайменше сто варіантів того, ким я могла б стати в житті. Якоюсь мірою мені шкода, що ці ідеї так і не втіляться. 

Про вплив коріння і біографії

Моє покоління вже має відчуття втрати коріння в сучасному світі, тому що їхні батьки переїхали в західну Польщу, де взагалі в них не було ні коріння, ні оповідей про родинні місця. От людина живе, і вона завжди може згадувати село батьків. А там нічого не було, вони приїхали на голе місце. І цю невкоріненість моє покоління відчуває дуже сильно. Власне, це одна з важливих тем моїх книжок. І через це відчуття дуже легко покидати інші місця, багато хто емігрує на Захід, у Європу, вони не прив’язані до цієї землі, їм легко.

Покоління мого сина, яке живе в новій Польщі, створює таку нову духовну спільноту, оскільки політика Вроцлава спрямована на те, щоб поєднати польську ментальність, людей, які приїхали з-за Бугу, себто з України, і єврейську ментальність, себто створити якусь нову вроцлавську багатокультурну спільноту. Культура взагалі людей зближує, а політика роз’єднує.

Хто така Ольга Токарчук?

Фото: calvertjournal.com

Про фемінізм

Звичайно, що я феміністка. А як можу нею не бути? Якби мене спитали, чи хочу, щоб жінки мали рівні права з чоловіками, щоби дівчат виховували так, як і хлопців, щоб жінка заробляла стільки ж на тих самих посадах, що і чоловіки, щоб жінки мали право вирішувати, скільки будуть мати дітей…

Якщо на це запитання відповідаю «так», то я феміністка. І думаю, всі жінки, тобто кожна розумна жінка, яка думає, і не тільки жінка, а і чоловік, не може не бути феміністкою чи феміністом.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар