Четвер, 1 жовтня

Одеса вечірня

Саме в той момент, коли зелене змінилося на червоне світлофорне в поворот, неначе «Ферарі» зайшов тролейбус.

Зупинка на Рішельєвській розташована трохи далі нього.

Рогатий рвонув уперед, не зменшуючи свою швидкість, а світло фар облизало стовп і зупинку. Різкі гальма смикнули тіла пасажирів «на вихід» – ніхто не упав, добре тримаються, ніби знають водія маршруту номер 9 і його мрії про «Формулу-1».

Тьмяне світло в салоні й чорні контури людей рушили до передніх дверей.

Її капелюх з пір’їною загойдався в натовпі на зупинці. Низенька, з дивною ще радянською сумкою в руці, бабуся поза спинами тупцювала то вправо, то вліво. Чекала, поки водій двері відчинить. Ось: гуп – і вони відчинилися. Люди почали висипатися з салону – бабця пішла напролом. На передні. Усіх, хто виходив, професійно ліктями порозпихала в різні боки і сіла на одиночне, біля вікна.

Час завмер, а вона сидить, така горда, з високо піднятим підборіддям, а люди виходять; підсвічена жовтим, вона дивиться у вікно, а люди виходять; спина рівна, кучері на плечах, сумка на колінах, а люди виходять. Час стоїть, вона в тролейбусі, водій збирає гроші, рука в такт виходу пасажирів то з’являється, то зникає в отворі наполовину відкритих дверей кабіни, а час на тому сидінні стоїть.

Як так, думаю я, чекаючи, поки відчиниться друга і третя шторки, – вона утекла від своєї смерті й тепер чекає, поки тролейбус рушить далі, а смерть її застигла на світлофорі, тримаючи у своїй кістлявій руці косу.

Бабця втекла і сидить гордо, поки світлофор червоним кольором стримує ту напасть. Вона виграла цю маленьку битву з неминучістю і тепер змушена чекати. ЧЕКАТИ! ГОСПОДИ, ЯКА ПРИКРІСТЬ: втекти від смерті й чекати, поли тролейбус рушить з місця. Секунди тікають. Неминучість. ГОСПОДИ, ЯКА ПРИКРІСТЬ. Так думає, мабуть, кожен на цій зупинці. Кожен, хто дивиться на її капелюх з пір’їною.

Нарешті. Двері відчиняються, і в трамвай заходять люди. Я дивлюся на світлофор – червоний. Смерті не бачу.

Заходжу в задні та йду через увесь салон. Цікаво ж, як виглядає водій. Його худа статура ховається в темряві кабіни. Магічний реалізм як він є: у момент, коли світлофор загорівся зеленим, тролейбус рушив далі, механічно, з шумом і пилом, закриваючи дверцята.

Бабуся озирнулась назад. Її погляд просканував салон, і вона усміхнулась. «Сьогодні втекла. Головне, щоб пробок не було, а то навздожене». Вона одягнена у камізельку чорного кольору з білими пелюстками троянд на комірці та рукавах. Вперше бачу камізельку з рукавами. Добре зв’язана, петля на петлю, чорним і білим. Кольорова хустинка на шиї доповнює її образ вибухами синіх та червоних квітів невідомих видів. Бабуся переводить погляд у вікно, за яким прослизає вечірня Грецька вулиця.

– Що ти знаєш про смерть, синок? – говорить вона мені на Канатній, десь у районі Великої Арнаутської.

Я мовчу.

Між нами прірва, аж цілий прохід до кабіни водія й до тих трьох сходинок вниз, що ведуть на вулицю.

– Ти не думай? Я не тойво, я не дурна. Я таки прожила вісімдесят літ і шось таки я бачила, – вона дивиться на мене своїми темними очима. Я намагаюся не реагувати. Вона свердлить поглядом й продовжує:

– Я бачила її. І не раз. Нічого страшного в ній нема. Лиш би не вмерти на вулиці. Усе інше – дурниці. Проживеш з моє – поймеш.

Моя рука стискає три гривні.

На годиннику 21:37.

Усе правильно, думаю я, цей маршрут буде на моїй зупинці через сімнадцять хвилин, а з водієм Шумахером – за десять – і він тисне на педаль газу, і ми мчимось вперед, і бабця говорить: час такий, усі кудись спішать, летять, куди? Перед лицем Бога всі однакові. Янгол, говорить вона, все бачить. Він читає усі наші думки і таки відчуває усе те, що відчуваємо ми. Бабця відкриває сумку, щось шукає там, а згодом дістає брошурку «Сторожової башні». Ісус, каже вона, єдиний хто дійсно любить нас. Увіруй. На, візьми! – і я беру з її рук журнал. Дивлюся на усміхненого Ісуса, а вона встає та йде на вихід. Мовчки показує пенсійне й на зупинці на Пироговській зникає в темряву, гублячи свою пір’їну на східцях.

І тепер, коли на зустріч тролейбусу номер дев’ять їде автомобіль, то в дзеркалі заднього виду я бачу фрагмент худого обличчя водія. Чимось він нагадує мені Ісуса, чимось кістляву смерть. Ні, все-таки Ісуса. Він єдиний хто нас врятує.

Валерій Пузік

Залишити коментар