Четвер, 14 листопада

На початку минулого століття єврей Шмуель Аґнон у своїх книжках ретельно згадує, як велося життя в його рідному місті на Галичині. Згодом він першим із івритомовних письменників отримає Нобелівську премію з літератури. А вже у 2015 році мешканці Бучача започаткують Літературний центр імені Аґнона, через рік – літературну резиденцію. Тепер запрошують до міста українських письменників, яких особливо хочуть почути. Для авторів це не лише можливість залишитись на тиждень і записати про Бучач власні тексти, а й спроба доказати декілька своїх слів до українсько-єврейського діалогу. Зокрема, на запрошення до резиденції Василь Махно прилітає із Нью-Йорка, де живе майже 20 років. Про один день із письменником у Бучачі для Opinion згадує Марта Коник. 

Атмосфера простору

Центральна вулиця, автобусна станція поряд із двірцем. Пам’ять змальовує місто сірим, але не чужим. Старовинні клямки на дверях, самі двері – старовинні. Тепер побачити можна не всюди – їх поміняли, як і вікна. До столітніх, подекуди майже півторасталітніх будинків з осучасненими входами-виходами й досі веде старий порозбиваний асфальт. Метром друга чи третя зупинка від центру – віддалений квартал Стамбулу – тепер нагадує Василеві Махну одна з прилеглих до ратуші вуличок Бучача. 

Фото: Алекс Нагоргий

– Я там опинився випадково. Хотів побачити культурну столицю сам, поза туристичними маршрутами. 

Я опинилася в Бучачі за компанію. Мар’яна Максим’як – засновниця Літературного центру має сьогодні творчу зустріч із Василем Махном у бучацькому «Арт-дворі». Для цього о 8-й ранку виїжджає з чоловіком зі Львова. Для мене в останній момент знаходиться місце в їх машині.

– Ця поїздка задає атмосферу, – скаже потім Василь Махно. – Атмосферу простору творять запахи і звуки. Письменник не може відчути подібне через соціальну мережу. Це сильна підзарядка на якийсь час. Вона потрібна для прози, особливо потрібні інтонації. Не те, щоб я їх не пам’ятав. Вони завжди зі мною, але зовсім інакше – могти спостерігати і слухати в реальності.

Фото: Василь Махно

Друге знайомство, перша зустріч

Початок 1990-х. Телефонує Юрко Андрухович: «Привіт, у Станіславові перебуває дочка Шмуеля Аґнона з чоловіком, а французьке телебачення знімає про них кіно. Хочуть їхати в Тернопіль. Ти можеш зустріти?»

– Гаразд.

Фото: Алекс Нагоргий

30 років тому Василь Махно ще небагато знав про Аґнона. Ознайомився з одним романом у перекладі російською мовою – українською на той час нічого не було. Після дзвінка Андруховича розпитує в місцевого краєзнавця, який «шось чув», про єврейські місця у Тернополі. Домовляється про зустріч. Завозить усіх на тернопілький кіркут. Серед мацев дочка Шмуеля знаходить плиту ще одного свого родича. Через багато років Василь Махно напише вірш «Нью-Йоркська листівка Богданові Задурі» з рядками:

чи не про той Бучач писав Шмуель Аґнон?
чи не той Бучач я шукав разом із його дочкою Емою Ярон на вцілілих рештках гебрейського цвинтаря у Тернополі
а французьке телебачення знімкувало коли вона пальцем протирала затерті й позеленілі літери на могильній плиті якогось свого далекого родича?
і притулившись до неї довго щось шепотіла

Фото: Василь Махно

Контури Бучача

Пізніше, будучи в Єрусалимі, в Домі Аґнона, Василь Махно побачить на 50 ізраїльських шекелях кілька будинків – контури Бучача. В Ізраїлі на грошовій валюті що 20 років змінюється картинка: письменник чи політичний діяч на тлі місця, з якого він походить. Через Бучач Махно колись їздив із дому до Тернополя. Одного разу дорогу перекрили, бо лагодили комунікації, і довелося їхати по об’їзній. Звідти враз став помітним величезний кіркут із тисячами мацев. В автобусі почали перемовлятися про єврейський цвинтар. 

– Я таких плит ніколи не бачив, мав 18 років. Приїхав до своїх діда й баби – почав розпитувати. Почув про євреїв, які й у нас мешкали, та під час війни поїхали. Вислухав історії їхньої молодості. Там жила якась Альтма, а там – Тея, на онтому місці був склеп, до якого всі ходили за покупками. Баба з дідом говорили про них тепло.

Фото: Алекс Нагоргий

Малі місця

Василь Махно майже 20 років мешкає за кордоном. Раніше він викладав у Тернопільському університеті. З-поміж усіх попередніх учасників літературної резиденції мав найбільше шансів побувати в містечку, але жодного разу не мав нагоди залишитись. Тепер приїхав до міста з новим романом «Вічний календар», де малі місця – села Бучач, Язлівець і Базар, місто Чортків, що на Тернопільщині, – складають географію тексту поряд із Єрусалимом, Стамбулом і Нью-Йорком. За розмовою з Мар’яною в «Арт-дворі» письменник зауважує:

«Мені хочется, щоби Бучач ставав більш артикульованим українською мовою, поряд із єврейською, перекладеною англійською чи польською. Це той випадок, коли усвідомлення того, що ми не самі, дозволяє виокремлювати найвластивіше. Я колись писав, що поляки жили у своїй державі, євреї жили у своїх книжках, а українці жили на своїй землі. Найголовніше, на мій погляд, – про ці речі треба відверто говорити власною мовою, а не творити міфологію». 

Фото: Василь Махно

До контексту

Літературний центр імені Аґнона Мар’яна Максим’як почала у Бучачі, коли сама вже мешкала у Львові понад 10 років. Тепер вона працює на обидва міста, хоч і нарікає на брак професійних кадрів, які б могли замінити її чи підстрахувати у роботі з центром.

– У 28 років мені хотілося всім розказувати, що в моєму Бучачі народився Нобелівський лауреат, – згадує Мар’яна. Хотілося мати змогу привозити до міста сучасних письменників, українських та іноземних. Влаштовувати дискусії та презентації, повертати місто до літературного контексту. А коли проєкт запрацював, а відтак – розрісся до літературної резиденції, я зрозуміла, що роблю більше, ніж спочатку думала.

Окрім просвітницької та культурницької складової літературного центру, він є важливим самим своїм існуванням. Пам’ять ословлюється та повертається до контексту усної історії міста, переплітається і так стає самодостатньою.

В ритмі Бучача

– На мешканця мегаполісу, де часу для всіх не вистачає, за нього на льоту хапаються, ритм Бучача впливає як заспокійливе, – провадить Василь Махно, приміряючи на себе роль бучацького екскурсовода. Показує мені вулички з будинками-артефактами, яких ще декілька днів тому ніколи не бачив. Розповідає про місцевих людей, які нікуди не поспішають. 

Фото: Василь Махно

– У цьому ритмі виникає нагода зосередитися на важливому. На перший план проступають шари міста, які мені, ніби археологові, хочеться розкопувати – історичну пам’ять і слово. Тут вели війни, зводили й нищили зáмки. Тут розмовляли різними мовами: українською, польською, євритом, їдиш, німецькою, російською. Мені необхідно бачити й розуміти ці шари – як для себе, так і для свого письма. Вони дають усвідомлення того, що ми не самі жили на цих землях. 

Текст: Марта Коник

Залишити коментар