Четвер, 14 листопада

Аді як заговорив дідо Иванчік

Сталося диво, коли цей роман був виданий у 2007 році. Мало-хто міг би здогадатися, що щось таке феноменальне могло існувати. Та й загалом Петра Шекерика-Доникового важко назвати відомою постаттю в українській культурі.

Ну, був такий чоловік, грав у «Гуцульському театрі» Гната Хоткевича, видавав «Калєндар гуцулский», знайомив Михайла Коцюбинського з гуцульським світом – тим, який знаємо з «Тіней забутих предків»…

Роман Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік» вважався втраченим, або ніяк не вважався, бо не так вже й було про нього звісно. Твір був написаний наприкінці 30-х років ХХ століття, остання сторінка датована 20 квітня 1940 роком. А як минуло три тижні, то радянська влада заарештувала автора. На засланні він і згинув.

Коли Шекерика-Доникового забрали, його дружина всім казала, що Петрові рукописи було вилучено і спалено. А сама закопала «Діда Иванчіка» в землю. Пізніше ще кілька разів міняла схованку і заповіла дочці, аби в ліпші часи реанімувати і тата, і його творчість.

Так сталося, аж коли відзначали 110 років із дня народження письменника. Дочка Анна тоді передала рукопис Всеукраїнському товариству «Гуцульщина». Голова товариства Дмитро Ватаманюк у передмові до видання згадує, що довелося багато часу «затратити, аби опрацювати понищені часом й умовами зберігання великі стоси рукописів цього роману». 

За понад 20 років з часу першого видання роман став культовим у колах шанувальників Гуцульщини. Чому кола такі вузькі? На заваді для широкої авдиторії стоїть те, що твір написаний діалектом. Сторічної давнини. Таким, що й теперішні мешканці Карпат не всі слова знають. 

Але ті, хто прочитав цей твір, переконані: це не лише культурно-етнографічна пам’ятка, а й виняткової естетичної сили літературний твір. Його конче треба донести до широкого загалу. 

Я маю ідею, що роман треба перекласти на літературну мову. Виявилося, що така ж думка є і в багатьох інших шанувальників «Діда Иванчіка». З часом цей задум обов’язково реалізуємо.

Але вже нині маємо чудову новину – «Арт-лабораторія Кораллі» створила аудіокнигу «Дідо Иванчік». Гуцульським діалектом її начитав поет і науковий співробітник музею Івана Франка у Криворівні Василь Зеленчук. 

А що проєкт реалізований за підтримки Українського культурного фонду, то на ресурсі українських аудіокниг «Абук» «Діда Иванчіка» можна послухати вже зараз і безкоштовно. Ці обставини і спонукали мене якнайшвидше поділитися радісною звісткою. 

Аудіокнига – справді набагато оптимальніший варіант для сприйняття твору малозрозумілим для широкої авдиторії діалектом. Інтонації диктора і контекст максимально цьому сприяють. А щоб ви розуміли, чому така велика моя радість, трохи оповім про Петра Шекерика-Доникового і його твір.

*

Петро Шекерик-Доників народився 20 квітня 1889 року в селі Голови (тепер Верховинський район Івано-Франківської області). Добрій нагоді таки дивитися на гори і людей стали достатки батька Дмитра. Він був понад 40 років війтом у Головах. Завдяки цьому малий Петро не мусів одразу кидатися у працю на землі, в лісі, ходити в полонині пасти овець і корів. Хоч, безперечно, то був би прекрасний досвід, якого, зрештою, живучи в горах, повною мірою аж ніяк не уникнути. Тому й ці знання були у Петра. 

Але також мав малу нагоду пізнати знань книжкових – закінчив чотирирічну початкову школу. Потім продовжував займатися самоосвітою. Великою мірою завдяки вчителеві Луці Гарматію. Саме він познайомив Шекерика-Доникового з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем та іншими українськими інтелігентами, які в ті часи любили бувати на Гуцульщині.

Вони просили Шекерика-Доникового збирати фольклорно-етнографічні матеріали. Ймовірно, завдяки такому спілкуванню і діяльності прийшло розуміння цінності гуцульського світу, а відтак і умови, підстави і потреба самостійного писання.

В армії Шекерик-Доників (1908-1910 роки) добився, аби українські солдати могли говорити рідною мовою. А служив він у 24-му полку піхоти у Коломиї, Відні та Львові. Після війська якраз був учасником «Гуцульського театру», який започатковував Гнат Хоткевич. Через рік одружився і переселився з рідних Головів до Жаб’я, тому вже не міг гастролювати з театром, але підтримував його матеріально.

Біографія письменника надзвичайно насичена, тому не випадає називати його лише письменником, бо був активним діячем «Просвіти», у кількох гуцульських селах започаткував спортивно-пожежні товариства «Січ», також мав причетність до кількох інших організацій.

1914 року Шекерик-Доників розгорнув широку кампанію щодо відзначення сторіччя із дня народження Шевченка. Тоді ж організував набір добровольців до Легіону УСС. Після цього його забрали на війну. Спочатку була служба у піхотному полку, а відтак його перевели до військового госпіталю. Там санітар Петро записував у хворих фольклорні свідчення про війну. А після розпаду Австро-Угорщини брав активну участь у встановленні на Гуцульщині української влади. Завдяки його діяльності в час проголошення ЗУНР, панські землі, а також державні та єврейські полонини було продано за низькою вартістю і роздано безкоштовно малоземельним горянам.

6 червня 1919 року, під час окупації Гуцульщини румунами, Шекерика-Доникового арештували, а коли випустили 6 вересня, то він поїхав на Східну Україну, де боровся з денікінцями і більшовиками.

1921 року знову повернувся до Жаб’я після листа від Станіслава Вінценза, який запевнив, що з боку польської влади переслідувань не буде. Після того Шекерик-Доників переважно займався своїм господарством і продовжував збирати фольклорні матеріали. Та через кілька років знову поринув у політичну діяльність, 1928 року його обирали послом до польського сейму. Послом він був два роки, відстоював інтереси гуцулів і ходив на зібрання сейму в гуцульському строї.

Також у той період кілька років Шекерик-Доників був війтом у Жаб’ю, сприяв будівництву обсерваторії на горі Попіван, проводив усіляку культурно-просвітницьку роботу.

15 травня 1940 року його разом з іншими односельцями арештувала радянська влада. Звучали звинувачення в антирадянській агітації, яку, проте, він заперечував, але визнав, що син Дмитро очолює боївку ОУН. Далі тюрма і заслання. Ймовірно, він загинув 1941 року в Сибіру чи на Соловках.

Головний персонаж роману Шекерика-Доникового Иванчік був рідним дідом письменника по матері. У дідового наймолодшого сина (Петрового вуйка), який не пішов набік, а залишився вдома після одруження дотримувати стариню, дітей не було. Через те Петро жив разом з дідом і бабою, вуйком і вуйною.

Із самого дитинства дідо Иванчік був для Петра найбільшим авторитетом, тому що «любив так жити, шоби було людем добре з ним, а йиму з людьми». Иванчік був не простим, а доволі загадковим чоловіком. Дуже любив стрілецтво. Наслідком того стало заняття всякими магічними штуками, щоб захиститися від наслань інших стрільців, які хотіли, щоб Иванчік їм поклонився (визнав їхню перевагу).

А ще в Иванчіка була коханкою лісна. У романі описується, як одної ночі, коли малий Петро спав біля вуйни, а вуйко і бабуся десь на лавицях, то дідо зліз із печі, вийшов надвір, а відтак повернувся з лісною і вони на печі любилися.

Надзвичайно близькими є контакти гуцулів з нечистою силою. Продавши душу, можна було собі мати чорта на господарстві, і той був добрим помічником, за всім дивився. Також можна було мати «того ищєз би» для будь-якого іншого заняття. Маючи в себе на службі нечисту силу, люди обживалися великими маєтками. Власне, присутність нечистої сили легко пояснюється – ті, хто чинили гріховні дії – обманювали тощо, ті і наживалися. Себто дія диявола очевидна, лиш гуцулами була описана з уявленням конкретних істот.

Рівень розвитку демонологічних уявлень, описаних Шекериком-Дониковим, знаходиться на рівні найцікавіших світових міфологій. Мало того, що часто в житті були задіяні нелюдські сили, так ще й існує цілий гуцульський варіант створення світу.

Паперове видання доступне відносно. Можна знайти в інтернеті навіть відскановане одне з видань. Проте авдіокнига «Дідо Иванчік» має ще таку перевагу, що в ній вперше оприлюднено частину тексту, яка не потрапила в жодне із видань. Тому закликаю рушати в мандри цим загадковим старовіцким гуцульським світом стежкою автентичного звучання діалекту.

Василь Карп’юк

Залишити коментар