Неділя, 15 грудня

Невдячність

Ті, хто є невдячними, нічого не знають про щастя. Невдячних людей набагато більше, ніж вдячних. Чи існують невдячні народи? 

Кожен народ має своїх праведників і святотатців. Маю моральне право писати лише про тих, до якого належу сам: про українців.

Вибачте за можливу різкість (за Франком, «я ж не люблю її з надмірної любови»), але наш народ, певно, нерідко бував і буває невдячним. Причини ховаються в донедавна вічній ночі нашої бездержавності. Ми, українці, ще не виховали самі себе, ми значною мірою залишаємося вічними переростками, галасливими підлітками, поглинутими гормональним і гармонійним дисбалансом. Відчуття невдячності базується на відчутті нещасливості. І навпаки.

Не знаю, якою була вдячність великим київським князям, рівноапостольному Володимиру та Ярославу Мудрому, проте міжусобні війни, взаємопоборювання потрясало Київську Русь. Не знаю, якою була вдячність посполитих українським гетьманам Петру Конашевичу- Сагайдачному та Івану Мазепі. 

Але коли Полтавська битва завершилася українською трагедією, коли води, вічноспокійні, почервоніли від сорому і крові, немало вчорашніх соратників Мазепи хотіло його здати Петру І, тим самим вимолюючи для себе не лише рабське життя, але й майбутні дрібні вигоди. 

Чи багато читали наших, прижиттєво не надто популярних, а то і маловідомих, видатних письменників? Справжня слава приходить до Тараса Шевченка лише разом із надгробною культовою промовою Пантелеймона Куліша. 

Проте той же ексцентричний Куліш, допустимо, схвалював, що Катерина II Запорізьку Січ «залізною п’ятою роздавила». Незрідка наші найкращі письменники лише віддзеркалювали риси власного інфантильного народу…

Івана Франка як кандидата в депутати при виборах темні галицькі селяни не вибирали, спокушаючись на дрібні підкупи тогочасних політичних аферистів. Так би мовити, «папушу на душу проміняла»… П′єси Лесі Українки прижиттєво не йшли на сценах, терпіли провали, бо їх, бачите, не розуміли. Сором несусвітній…

Загалом українська класична література – заявляю про це з повною відповідальністю! – народилася не завдяки підтримці власного народу, а всупереч, як велике диво.

 Як бачимо, «славетна» наша, навіть дорадянська історія. Але вона все ж є квіточками! Моторошні випробування радянської доби могли би зламати будь-який народ. Могли би змести його і його мову з поверхні землі та Галактики… 

Все ж ми богоугодні творчим силам Всесвіту, бо вистояли. Невдячні люди завжди незадоволені й нещасливі. Їм завжди усього мало. Вдячні люди радіють красі життя, відчуваючи власну співпричетність до Того, що ніколи не завершується. Вдячні люди, як і народи, сприймають із гідністю навіть удари долі. 

Вже у час війни було безліч прикладів, здавалося б, банальних, коли водії бусиків і маршруток не хотіли перевозити воїнів АТО безкоштовно. Мовляв, «ятебетудинепосилав». І небагато із нас думали, що відчували воїни, приїжджаючи у відпустки і спостерігаючи вечірнє ресторанне життя міст, сповнене просто-таки якоюcь засліплено-дитячою безтурботністю, мовби ми живемо не у країні, яка захищається від російської агресії, а десь на Канарських чи неканарських островах, залитих суцільним світлом райського пасторального щастя?

Невдячні люди, як і невдячні народи, не задовільняться навіть економічним дивом. Чому? Бо в їхній душі давно запанувала темна, неплідна порожнеча. Запанувала претензійність шарикових, тотальна невимогливість і сліпота до власних хиб і вад, і така ж інфантильна та голосна вимогливість до інших.

 Нам, громадянам України, варто вперто і в поті чола кожноденно тренуватися у творенні всередині себе куточка вдячності. Слід кожноденно, у тиші, наповнювати цей куточок світлом. Приходити до цієї світської божниці всередині себе, щоб вибудовувати там простір вдячності всім, хто не балачками, а справами, по-справжньому розбудовує нашу державу. 

Серед розбудовників є так багато тих, про яких ми не чули, не знаємо, на відміну від горлопанів, яких ми всі знаємо. Бо сказано у Святому Писанні, «відкинутий будівничим камінь стане наріжним». 

Творчі сили життя люблять тих, хто не є сліпим до їхніх чудових дарів.

Степан Процюк

YouTube-канал письменника

2 комментария

  1. Стурбованість автора моральним станом суспільства зрозуміла і заслуговує на підтримку. Особливо вдалим прикладом є наша практично загальнонаціональна невдячність оборонцям, що воюють і віддають свої життя на «лінії розмежування». Ресторани і Канари найбільш невдячних осіб варто доповнити масовим захопленням розважальними(!) телепрограмами під час фактичної війни – всілякими «кварталами», «лігами сміху», «дизель-шоу», «хто зверху» та іншим інформаційним мотлохом.
    Так, дяка, вдячність є вторинними по відношенню до отримуваних матеріальних чи моральних благ. Як немає за що, то й вдячність просто не може виникати. І саме це є дійсно характерним для періоду нещасливості, особистого чи загальнонародного.
    Але чи є правильною зворотня теза? Дуже сумнівно. Бо можна навести скільки завгодно прикладів, коли людина має всі формальні ознаки щасливої (здоров’я, матеріальний стан, сімейне благополуччя, друзі, цікава робота, хоббі), але залищається невдячною. Через свою елементарну невихованість. Це вже питання загальної КУЛЬТУРИ.
    Звісно, їй немає звідки взятися у народу, що віками перебував у поневоленому стані. Проте і в середовищі панівних народів (наприклад, сформованого довкола Москви) переважна більшість населення не є ні культурною, ні щасливою, ні, тим більше, вдячною. Те саме стосується і більшості інших народів.
    Почуття вдячності своїй долі може починати формуватися лише у тих народів, які відчувають себе у гарантованій безпеці, в першу чергу – політичній. Таку гарантію завжди давали вдале географічне розташування (Британія – за Ла-Маншем, Новий Світ — за океаном, Швейцарія – поміж крутих гір, скандинавський світ – за Полярним колом) та сильна армія.
    Україна має абсолютно протилежний стан показників за цими двома параметрами, тому український народ НІКОЛИ не стане повністю убезпеченим реально, і ніколи не буде почувати себе у безпеці (згадаємо хоча б Будапештський меморандум). А, значить, ніколи не стане по-справжньому щасливим. То й бути вдячним йому, у загальному плані, буде ні за що.
    Проте, це не означає, що нам не треба піднімати загальний рівень своєї культури, для початку позбавившись хоча б так званого «співаючого ректора» т.з. університету, а, фактично, розсаднику несмаку (НУКіМ) – Михайла Поплавського. Який вже «виховав» ціле покоління неучів, що насправді не мають жодного відношення до культури.
    Та навіть у цьому відношенні зміни стану справ на краще слід очікувати не раніше, як через 30-40 років, коли усі нинішні вихованці цього «навчального» закладу вийдуть на пенсію.
    Ото такі у нас справи зі щастям і вдячністю.

    • Співчуття,співпереживання — головна основа вдячності. Виховується з дитинства разом з такими рисами як любов до природи, любов до людей. Невдячність йде поруч з егоїзмом. Піклування тільки про себе… А інші повинні робити все для тебе… А щодо невдячного народу — то я б так не висловлювався. Немає поганого народу, є погані люди. Немає невдячного народу, є невдячні люди. А відсоток тих та інших — дивись результати останніх виборів. От багатьом і здається, що наший народ невдячний. Але це не так.

Залишити коментар