Неділя, 15 грудня

Вона одна з найвідоміших ведучих новин на українському телебаченні. Вона встигла стати символом каналу, на якому працює, але запевняє: ніколи не казала в ефірі того, з чим не згодна. Нещодавно вона зізналася, що має злоякісну пухлину, але додала: починає боротися. Про кар’єрний шлях, ТСН, особисті погляди та хворобу – зі слів самої Алли Мазур у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про побудову кар’єри

У шкільні роки я писала для нашої районної газети, потім працювала на радіо. Там, у темній студії перед мікрофоном, я і долала страх перед прямими ефірами.

Вперед мене завжди підштовхувала цікавість. І відчуття, що будь-які зміни просто відкривають перед тобою нові двері, нові можливості. Тому й не варто боятися змін. 

Ведучою і репортером я стала ще у шкільній радіостанції. Тому проблеми з вибором спеціалізації в університеті не було.

Більшість моїх однокурсників хотіли потрапити на телебачення. І коли я побачила цю довжелезну чергу на проби, вирішила, що знайду собі не менш цікаву справу. Бо стояти довго у черзі в принципі не люблю. Тому із задоволенням пішла на радіо.

Професійним репортером стартувала на головному тоді Першому каналі Українського радіо: в одній із найрідніших редакцій.

Практичній журналістиці та життю вчилась я на радіо років шість. І десь роки три з них – переманювали на телебачення: воно таки знайшло мене.

Зважувалась я довго. І пішла в той момент, коли відчула, що на радіо стало вже тісно — освоїла практично все. Захотілося спробувати ще й мову відео.

У прямі ефіри виходили тільки досвідчені журналісти  це було великим привілеєм. Але в один із вихідних днів працювати було нікому, тому цю роботу запропонували мені.

Перші мої ефіри це був жахливий переляк. Після них я вранці виходила на вулицю і думала: «Боже, все стоїть на місці – будинки не обвалилися, машини їздять, люди ходять, а я пережила цей ефір».

Просто потрібно витерпіти певну кількість перебування біля мікрофона, щоб це хвилювання зникло. Далі все стало краще, і я стала керівником цілої зміни.

Мені ніколи не подобався пафос, притаманний радянським дикторам.


Про роботу в ТСН

ТСН починалася з порожньої кімнати, де навіть не було стільців. Ми працювали без вихідних, азарт був неймовірний, хотілося зробити щось, що відповідає внутрішньому максимуму.

Головне завдання ведучого новин за всі роки не змінилося: пропустити через себе потік подій за день або тиждень, виокремити головне і зуміти про це головне розповісти цікаво, об’єктивно й переконливо. Разом із колегами, звісно.

Принцип спілкування з глядачем змінюється – і просто на наших очах. Бо з розвитком всіляких «гаджетів» новини стають особистою справою кожного. Будь-яка небайдужа людина може зняти своє відео на телефон, викласти його в інтернет – і стати джерелом унікальної інформації. 

Приховати що-небудь у наш час майже неможливо: і скандальних сюжетів в ефірі стало набагато більше. На цьому тлі ми починаємо відчувати дефіцит телеаналітики, щоб за окремими радикальними спалахами  побачити загальну картину – і це новий виклик для сучасного ТБ.

Сперечаємося часто і з задоволенням. І з редактором, і на загальних летючках команди «ТСН. Тижня». Випуск формується щоразу з нуля. І про все найцікавіше, що відбувається, у кожного своя думка. У цих суперечках справді «народжується істина»: бо треба навести такі вагомі аргументи й розповісти свою версію подій настільки захопливо, щоб цим загорілися всі.

Мені не хамлять. Може, тому, що і я обходжуся без хамства і не кокетую з політиками, спілкуюся рівновіддалено з усіма запрошеними. Ну і, крім того, до студії «ТСН. Тижня» приходять, як правило, персонажі ключові, а вони намагаються себе контролювати. Та й мій статус господині на телевізійному майданчику визнають.

Працівники медіа, мої колеги-журналісти справді впливають на уми і серця своїх співвітчизників. І поки це так – у країни є надія вибратися зі скрути, як би не корчило від цього багатьох героїв наших репортажів і розслідувань.

Ми всі шукаємо якісь зачіпки. Нам важливо не тільки дати дві точки зору, але й розповісти цікавіше, більше, глибше, при цьому не втрачаючи довіри глядачів.

Того, з чим я не згодна, я не говорила. Ніколи. Це моя принципова позиція, яку знають усі, хто зі мною працював. Були часи, коли ми говорили менше, ніж хотілося.

Про особисті погляди та переконання

Мені надзвичайно пощастило на вчителів. Це вони у нашій Зіньківській середній школі дали відчуття причетності до всього світу і досить міцні базові знання, що дозволили мені не розгубитися у столичному університеті. І, певно, також зі сфери везіння – сильні професійні колективи, в яких вдалося по­працювати.

Моє найбільше досягнення – це син.

Я по життю рухаюсь інтуїтивно. І стати журналістом, та ще й неодмінно на телебаченні – такого категоричного завдання ніколи собі не ставила. Головне, що знала точно – буду займатися тим, що мені цікаво, і викладатимусь на повну.

Так само я знала, що колись у мене будуть діти. Але чітке усвідомлення того, що хочу народити дитину саме з цією людиною, прийшло не дуже рано. Власне, тоді, коли воно з’явилось,  і прийшов у моє життя Тьомка.

Наш загальний найбільший провал і мій зокрема – це те, що ми все ж таки програли російській пропаганді. Ми знали, що Донбас від нас дещо відгороджений інформаційною стіною. І ми недостатньо розповіли, що відбувається у країні. А потім дізналися, що це подавалося там у кривому дзеркалі.

Є такий цікавий вислів: далі всіх зайде той, хто не знає, куди йти. Не бійтеся ризикувати, не бійтеся починати з нуля, стукати в різні двері та використовувати шанс.

Робіть те, що вам подобається. І не дозволяйте, щоб хтось написав сценарій вашого життя за вас.

Не потрібно боятися ризикувати і йти більш важким шляхом – цього мене навчило життя. І навіть якщо ти дуже боїшся, але тобі дають шанс, все одно використовуй його.

Якщо вас критикують, подякуйте тому, хто це робить, і винесіть зі слів критика щось для себе.

Про війну, захисників та Україну

Наша незалежність  досі бій. З тими, хто хоче стерти Україну з мапи світу. З тими, хто підігрує їм всередині держави. З тими, хто, прикриваючись гарними гаслами, розкрадає країну, роблячи її біднішою і слабшою.

Все рідше вдається себе втримати, тому що нерви знаходяться на межі. Коли я бачу подвиги наших бійців, які під обстрілами намагаються якось відбитися, мене регулярно збиває на сльозу. Зараз також я не в найкращому стані.

Наші вояки – великі романтики. Коли тільки закінчилася кримська кампанія, з одного нашого крейсера мені привезли великий букет орхідей. Його попросив передати мені екіпаж судна, що мене надзвичайно зворушило. Пізніше, коли бойові дії перемістилися на Донбас, мене вразило, що бійці передали нам запобіжники від снарядів, які на фронті слугують маленькими стопочками.  

Ніколи раніше ми не чекали так допомоги з неба, як в останні роки. І слово «захисник Вітчизни» – у ці останні роки промовляємо особливо. Бо ці захисники – наші найближчі, найрідніші.

У нас ніколи не виникало бажання зазіхнути на чуже, бо у нас свого вистачає з головою… Ми вміємо садити, ростити, любити – за це я і люблю свою Батьківщину.

Не можна весь час посипати голову попелом. Наші вороги зацікавлені в тому, щоб сказати: нічого у вас не вийде. Все валиться у вас, подивіться.

Ми маємо зберегти здорову психіку, не стати загнаною, переляканою країною, як того хоче Путін.

Спіймала себе на тому, що розучилася посміхатися. За останні два роки атрофувалися м’язи, бо ти постійно в проблемах, ходиш, турбуєшся, постійно думаєш про те, що відбувається.

Про боротьбу із хворобою

Про це в нас не люблять говорити публічно. Воліють залишити в колі близьких друзів і родини. І згадують у кращому разі тоді, коли вже все минулося.

Я теж піймала себе на бажанні закритися в собі й певний час так робила. Але згодом зрозуміла: не можна боятися. Ми мусимо змінити ставлення до онкохвороб у суспільстві. Ми мусимо змінити ставлення до онкохвороб у суспільстві. Навчитися говорити про них відкрито і спокійно. І з рівня трагедії – переводити на рівень проблеми, яку можна вирішити.

У мене виявили злоякісну пухлину. Вони, виявляється, є безсимптомні. І я починаю боротися.

Вдячна собі, що таки знайшла час для огляду. Вдячна українським лікарям, які вчасно відправили на біопсію, виконавши міжнародний протокол. Вдячна за допомогу моїй родині, моїм друзям, моїм колегам із ТСН, готовим підставити плече у важку хвилину.

Боротьба почалася, і я вже відчула: шлях не буде легким. Але я планую працювати далі, не випадати з життя.

Вірю, що наступний пост на цю тему – нехай і через певний час – буде про перемогу.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар