Неділя, 15 грудня

Oh my dear ВСЛ

Якось у дитинстві пацани з двору вирішили пожартувати і пробити заднє колесо мого новенького велосипеда. Трагедія на ті мої роки, безумовно, велика, але не смертельна. За кілька годин я вже міг знову стрибати на свій ровер та розсікати повітря тихого провінційного містечка. Щоправда, кожні декілька метрів я обертався, аби перевірити, чи все з тим колесом нормально, чи не спускає воно. Обертався так часто, що, зрештою, влетів у дерево і заробив собі солідну подряпину на половину обличчя. А міг же просто їхати прямо, не озираючись назад.

Щось подібне я відчуваю і в ситуації з «Видавництвом Старого Лева». Одне з найбільших та найавторитетніших видавництв України чомусь вирішило продати права на кілька книг у Росію. Це, звісно, не пробите колесо. І навіть не роздерте обличчя. Це щось набагато більш серйозне, що не виходить із моєї голови останній тиждень. І коли я щоразу проходжу повз книгарню-кав’ярню ВСЛ, я ставлю собі лише одне запитання: а чи хочу я купити там щось ще?

Моя книжкова полиця на відсотків 70 наповнена саме їхніми книгами. Недооцінювати внесок ВСЛ в українське книговидання чи замовчувати важливу роль цього видавництва для України було б несправедливо. Так, вони не єдині (на щастя), хто друкує та популяризує українську та україномовну літературу. Але це ключовий гравець на ринку, без якого нам було б значно складніше звільнятися з кайданів биково-висоцьких традицій.

Узагалі, коли ти їдеш на ровері, то озиратися назад – найтупіше з можливих рішень. Ти можеш встановити собі невеличке дзеркало, аби контролювати, що відбувається позаду, але повертати голову і тим паче розвертатися, сумніваючись, що колесо таки витримає, – дурість очевидна й наївна.

От і ми ніби рухаємося на Захід, а відірватися від совково-російського минулого ніяк не вдається. Не тому що колеса крутяться з надто повільною швидкістю. А тому що хтось час від часу воліє якщо не розвернутися, то бодай повернутися та повтичити: а що ж там відбувається? Ми скандуємо «Україна – це Європа», але боїмося нарешті остаточно перерізати цю пуповину, котрою утримує нас Кремль. А як тільки перерізаємо, хтось обов’язково зшиває її. Грубо й нерівно, шматуючи свіжі надрізи, але зшиває. Навіщо?

Чомусь складається так, що ми згадуємо і думаємо про Росію навіть тоді, коли особливих приводів немає. «Права на видання серії книжок творчої майстерні “Аґрафка” “Голосно, тихо, пошепки” та “Я так бачу” придбали 22 країни, серед яких Японія, Франція, Іспанія, ОАЕ», – пише ВСЛ. І це прекрасно. Світ читає українську книжку, наших авторів. Це тішить і радує. Але навіщо до цього переліку 20+ країн додавати Росію? Культурна експансія, контрпропаганда, серйозно?

Нам не завжди вдається достукатися до європейських країн, а хтось вірить у те, що ми зможемо увірватися в російський «культурний» контекст і диктувати власні правила гри? Я вас засмучу, але всі правила там давно вже прописані, судді стежать лише за чіткістю їх виконання. «Хочемо, щоб українську книжку знали і визнавали скрізь, як і нашу державу. Така наша позиція», – пише знову ВСЛ. І позиція прекрасна. Але якщо перед вами (нами) цілий світ, то навіщо згадувати про РФ? Краще популяризувати українську книгу в країні, де мало що знають про нас, ніж там, де мріють відшматувати ще один шматок нашої території.

Ми намагаємося втекти на Захід, але іншою рукою міцно тримаємося за «великого брата». Намагаємось експансувати до нього культуру, котру він систематично і багаторічно нищив, шматував та вбивав. Намагаємось виправдати продаж прав книг контрпропагандою в інформаційній війні, котру програємо вже не перший рік. Ми не посилюємо власні позиції, а боремося з вітряками, поки проти нас воюють снарядами.

Якщо ми і справді хочемо бути незалежними та вільними, слід не тільки мріяти про європейські цінності та стандарти, а й сповідувати їх. Не тільки говорити про незалежність, але й бути незалежними. А незалежність для України – це, зокрема, й існування поза російським контекстом. Існування на тому рівні, коли наші кола не перетинаються в жодній із площин. Або ми розтискаємо цю руку, котра вхопилася за совково-тоталітарне минуле, або ми її ампутуємо. Інакше наш ровер просто стоятиме на місці. У кращому разі ми будемо їхати по колу, щоразу набивати одні й ті ж самі синці на лобі та сприймати зациклений рух за незалежність. А неможливо бути незалежними, узалежнюючи себе від інших. Тим паче – від ворога.

Перемога в культурній війні – це не задавити ворога нашими книгами, перекладеними російською. Це відкрити нашу культуру і, зокрема, наших авторів світу нормальному, цивілізованому, здатному мислити та сприймати все критично й об’єктивно. Перемогти в цій площині – це не підписати договір із російським видавництвом. Це самодостатньо існувати та розвиватися, відмовившись від відносин з агресором. Але поки що, на жаль, до нас продовжують приїжджати російські «ліберали» на кшталт Бикова та Доліна. Продовжують розповідати про «неможливість існування поза російським контекстом». Перемогою буде не просто порожня зала на виступах московських гастролерів і навіть не стільки заборона на їхній в’їзд. Перемогою буде існування в своєму, українському контексті, його інтеграція в контекст європейський. А росіяни, повірте, якось проживуть без текстів наших авторів.

Я не хочу закидати ВСЛ камінням, бойкотувати їх чи влаштовувати полювання на відьом. Я люблю це видавництво і усвідомлюю, що, попри цей крок назад, їм вдалося зробити сотні кроків уперед. Завдяки ним в Одесі з’явилася друга на все місто книгарня, де зі мною вітаються і спілкуються українською. Місце, де збираються близькі за цінностями і поглядами люди. Завдяки ним я прочитав українською тексти Сенцова і Марша, Херсонського і Гемінґвея, відкрив і відкриваю для себе нових авторів, впевнений, що робитиму це надалі.

Так само я усвідомлюю, що кейс ВСЛ – це просто частина того з видавничого ринку України, що встигли помітити та винести на широкий загал. Цілком ймовірно, що поки весь фейсбук тиждень обговорює цей кейс, якесь інше видавництво підписує в рази більше договорів із російськими «колегами» і радіє залишатися в тіні скандалу, рахуючи гроші. Але вистрілив зараз саме кейс ВСЛ. І вистрілила очевидна помилка, котру треба визнати, а не виправдовуватись. Ми вміємо розуміти і вміємо пробачати. Але діалоги мають бути чесними. Активно комунікувати в мережі мають не автори та друзі видавництва, а саме видавництво. Не страшно й не критично помилитися чи оступитися. Страшно не визнавати цього. Гірше лише стати знову на ті ж самі граблі.

До певної міри вчинок ВСЛ – це постріл у самого себе. Але, скоріш за все, обійдеться легким пораненням. На щастя, життєво важливі органи не зачепило, рана з часом загоїться. Щоправда, залишиться шрам, котрий час від часу нагадуватиме про те, що перш ніж тиснути на гачок, варто добряче подумати.

А на ровері дійсно краще не озиратися назад. Бо хтозна, що там попереду.

Дмитро Журавель

Залишити коментар