Вівторок, 24 листопада

Він ніколи не сумнівався в тому, ким хоче стати. Замість святкувань та відпочинку він завжди йшов до храму. Саме він будив дзвонами Київ, аби зупинити наступ на Майдан. Про погляди та переконання Івана Сидора – у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про рішення присвятити себе церкві

Ще з дитячих років батько мене завжди брав до церкви, він давав мені свічку, я прислуговував (він каже, що це було з трирічного віку)…

Все своє свідоме життя я щонеділі, кожного свята – до храму, а з часом це переросло у щось більше: батько казав, що я колись буду йому дякувати за таку науку. Коли студенти, учні святкували чийсь день народження, а часто це було в неділю, то я мав іти до храму.

Коли довелося обирати виш, переді мною не стояло навіть питання, ким я хочу стати.

Про Майдан

Ми десь розуміли, що влада піде на вбивства у січні вже були вбиті Жизневський та Нігоян. Але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч з 19 на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (мається на увазі семінарії). Хотіли чимось накрити. Побігли в гуртожиток – взяли простирадла та покривала…

Потім хтось каже, що нам слід взнати їхні імена, а тому шукайте по кишенях документи. Ми знаходили документи та писали на тих простирадлах маркером імена загиблих.

Я запам’ятав ще такий епізод. Син на плечах приніс застреленого батька. Ми прийняли його тіло, а він каже: «Зачекайте. Я не хочу, щоб потім йому приписали смерть від серцевого нападу. Всі мають знати, що його вбили». Він попросив принести камеру, перевернув його на живіт і дістав дві великі свинцеві кулі. Випущені зі зброї, з якою ходять на полювання на хижого звіра…

Мені часто кажуть, що, мовляв, дякуємо церкві та монастирю, що були відкриті та віддані. А я кажу, ні. Давайте подякуємо нашим хлопцям, всім отим, які жертвували собою, щоб змінити наше життя і дати нам цю надію.

Для Церкви час Майдану буде хоч і драматичною, але найсвітлішою її історією. Деколи мені здається, що саме тут із Майдану почалася наша визнана автокефалія.

Гідність і свобода ​це те, чим Творець наділив кожну людину. Революційні події 2013–2014 років стали реальним переломним моментом для нашої держави, бо саме з них починається справжня незалежність: не в актах, документах, а в наших головах. 

Іван Сидор: «Наша автокефалія почалася з Майдану»

Фото: Ганна Грабарська / Українська правда

Про рішення бити у дзвони

Та ніч була надзвичайною, починаючи з того, що почали дзвонити люди з усіх куточків світу, із США, наприклад, з української діаспори. Мабуть, дивилися прямі телетрансляції. Мовляв, що там у вас, у Києві? Треба, мовляв, бити у дзвони, скликати людей, бо Майдан заблокували з усіх боків. 

Я знав чітко, що треба робити: подзвонив до владики, намісника монастиря аріхієпископа Агапіта, одержав його благословення. Відчинили дзвіницю і почали дзвонити. Тоді було дуже холодно, людей було дуже мало на Майдані. Але таксисти почали працювати безкоштовно, і на ранок вже майданівців значно побільшало. Я, коли дзвонив, написав смс своїй дружині: «Ми б’ємо у дзвони!»

Було якось так щемко на душі. Серед зими, серед ночі ми б’ємо у дзвони. Це добре,бо Майдан переміг, і зрештою ми домоглися того, чого хотіли. Але залишилися питання, які вимагають часу для вирішення: реформи, на жаль, затягуються.

Я був дзвонарем Михайлівського монастиря впродовж шести років, тому вмію робити цю справу. Ще так пощастило, що я був у той момент адміністратором сайту монастиря, і на веб-сторінці був номер мого мобільного.

Телефонуючи в монастир, люди не знали, до кого вони звертаються, вони просто просили бити у дзвони. Оскільки я тоді був дзвонарем, то дуже швидко це все й відбулося. За історичними свідченнями, востаннє дзвони монастиря били набат у 1240 році, коли була навала монголо-татар.

Особливість тих дзвонів була в тому, що ми намагалися бити сильніше, гучніше, хотілося, щоб наш дзвін долинув до Майдану, щоб його почули всі – щоб люди, які були на Майдані, знали: вони не самі. Щоб дзвін збив із пантелику лиходіїв. Дзвони мають здатність проганяти злі думки. Чуєш дзвін – і якась така радість виникає. Це як щось освячене згори і в певному сенсі таке, що являє присутність цієї сили, дзвін голос Божий.

Про підсумки та результати революції

Усе, за що стояв Майдан, виконано. Активісти з часом розійшлись, але часто ми можемо почути, що Майдан ще не завершився: люди обіцяють у разі потреби зібратися ще раз. І тепер ми всі розуміємо, що український народ став свідомим і може консолідуватися будь-якої миті. Багато завдань дійсно не виконано, але й багато чого змінено в позитивний бік.

До позитивних змін можна уналежнити той факт, що з’явилося українське військо. На жаль, це сталося через початок війни, але раніше війська не було. Після Майдану ми отримали потужну армію. 

Другим позитивним моментом хтось називає безвіз, але я як духовна особа хотів би виокремити той факт, що у нас з’явилась єдина Церква. Це є також заслуга Майдану. Після Майдану дозволили молитися в Софії Київській та її Трапезному храмі. Впродовж 70 років на території заповідника «Софія Київська» молитва не лунала, а якраз після Майдану підняли питання, чому «Софія» духовно мертва. 

Іван Сидор: «Наша автокефалія почалася з Майдану»

Фото: Ганна Грабарська / Українська правда

Української мови всюди стало більше: на телебаченні та радіо. Крім того, пройшла чітка межа між Україною та Росією. Пам’ятаю, коли на святкування 1020-річчя Хрещення Русі до України, у Київ, приїжджав митрополит Кирило, тоді на сцені на Хрещатику він виголосив, що Україна, Росія та Білорусь – це єдина Русь. Він декілька разів це повторював, а серед натовпу стояли люди з російськими прапорами. Чи зараз таке можливо? Щоб хтось казав, що це єдина Русь під російськими прапорами на Хрещатику. 

За 10 років відбувся колосальний злам свідомості: що ми українці, і є інша країна – Росія. Прийшло розуміння, що ми не єдиний народ і важко сказати, що братній, адже брат ніколи не буде вбивати брата.

Про церкву та політику

Проблема в тому, що українців дуже легко купити. Здавалося б, гречка, паска – і він готовий віддати голос. Це свідчить про те, що багато українців не мають власної думки. Добре, якщо українець це бере, але має свою думку і голосує свідомо. Але є ті, хто загубилися в політичному просторі та просто не знають, що робиться в державі. А гречку ж може дати і москаль. Це дуже негативна сторона.

Те, що церква бере участь у якійсь агітації, – питання дуже делікатне. Церква, коли до неї звертаються по освячення пасок чи по освячення військового одягу, завжди долучається до цього, бо це є допомога ближньому.

Якби мені пропонували участь у якихось політичних іграх, я особисто не брав би в цьому участі. Тому що це не відповідає моєму служінню. Моє служіння – це церква, молитва і парафіяни.

Політики хай займаються політикою, а священники хай займаються церковними справами.

Іван Сидор: «Наша автокефалія почалася з Майдану»

Фото: Григорій Кубланов

Про церкву та війну

Якщо в нас основна маса населення підтримує православ’я, то треба цих православних об’єднати. Думаю, держава зацікавлена, щоб суспільство було сконсолідованим, тим паче в час війни. Бо коли ми єдині, то й народ сильніший, і держава сильніша, і перемогти нас неможливо.

Можна сказати, що питання автокефалії нагору підняла і війна. Якби не було війни, впевнений, досі б це питання не порушувалося. Під час війни ми побачили, яка церква за Україну і яка – проти.

Про найважливішу заповідь для України

Любити Бога і любити ближнього. Ці слова актуальні в усі часи, і в наш особливо. Ми нарешті починаємо цінувати свою незалежність. Я впевнений, що ми цю незалежність втримаємо, бо українці дуже велику ціну платять за неї. Якщо з нами правда, значить, з нами Бог.

Бо Бог може бути тільки на боці правди. А там, де Бог, там завжди перемога. Ці слова патріарха Філарета завжди вселяють надію. Має статися так, що ця війна закінчиться.

Найважливіше – це є віра в серці, і наші люди є глибоковіруючими людьми. Про це можна судити, бачити по тому, як люди ходять до храму, як вони моляться, І після Євромайдану ця духовність у людей зросла значно більше, ніж була до Євромайдану. 

З особистого досвіду скажу, що після дзвонів, які ми били у набат у ніч на 11 грудня 2013 року, коли мали зачищати Майдан, після тих дзвонів багато людей писали мені у фейсбук, телефонували і дякували, що церква повернула їм віру в Бога

Навіть атеїсти знайшли Бога, Бога, в якого ніколи не вірили. І тому я можу з упевненістю сказати, що ми рухаємося, Україна рухається в правильному напрямку. І хоча зараз така ситуація незрозуміла, але якщо подивитися історію, будь-яка війна закінчувалася, і жертва агресії зазвичай була виправдана, і потім ця країна процвітала, а імперія агресора або розпадалася, або держава зазнавала якихось втрат. 

Ми щиро бажаємо, щоб усі жили в мирі і злагоді, але тільки в тому разі, якщо ми всі живемо в мирі. А коли на один народ нападає інший народ, то не можна сидіти, склавши руки, оскільки загрожує небезпека нашим рідним, нашим друзям. Ми знаємо, Ісус Христос казав, що немає більшої любові тої, як хто душу свою покладе за друзів своїх.

Іван Сидор: «Наша автокефалія почалася з Майдану»

Фото: Ганна Грабарська / Українська правда

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар