Понеділок, 30 березня

Інклюзивність перестала бути для України чимось абсолютно далеким та незрозумілим. Крок за кроком ми потрохи наближаємося до того, аби не ховати погляд, а діяти, допомагати та перемагати. Перемагати, насамперед, закостенілі упередження, котрі гірше будь-яких палиць у колеса гальмують нас на шляху не так до європейського, як до людяного майбутнього. Говорити про інклюзію потрібно так само, як і вірити в ці слова, розуміти їх: ми всі рівні між собою, ми всі раді одне одному. Щоправда, іноді проговорювати щось не так просто, і тоді нас рятує мистецтво. Про перший інклюзивний кінофестиваль «Єврофест: кіно для кожного», головні картини та прийняття один одного без ярликів та шаблонів – у нашому матеріалі.

… У дитячому магазині дівчинка років семи вигукує до мами: «Мамо, дивись, он Барбі-інвалід! А он товста Барбі! Мамо, ну фу!»

Продавчиня мовчить. А коли дівчинка з мамою відходять убік, каже: «Їх привезли нещодавно. Не дуже беруть цю колекцію. Думаю, в Україні такі ляльки не зайдуть. Хоча це і дуже сумно».

Про цю сценку з магазину розповіла у фейсбуці Христина Біляковська. І підсумувала: «Толерантність треба виховувати. Як і манери за столом. Ви ж не кажете: “Я не вчу дитину їсти виделкою, думаю, їй не зайде!”»

Кожний із нас хоч раз у житті був інакшим – з іншим зовнішнім виглядом, з іншими розумовими здібностями, аніж людина, яка була поруч. Багато хто із нас і справді знає, що саме значить бути іншими. Але як ми реагуємо на інакшість?

Варто навести сумні для нас цифри: така цінність, як толерантність, є важливою лише для чверті опитаних українців. Рівень готовності населення до обмеження прав вразливих груп продовжує залишатися досить високим, і за останні два роки тут не відбулось суттєвих змін. 

Загальнонаціональне репрезентативне опитування дорослого населення України було проведене з 11 по 24 липня 2018 року фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з Центром інформації про права людини. За даними дослідження: 

– 66 % опитаних вважають, що можна обмежувати права наркозалежних людей;

– 56 % виправдовують обмеження прав колишніх засуджених;

 – 51 % готовий до обмежень прав людей із непопулярними політичними поглядами;

– 47 % нетолерантності спостерігається у ставленні до ромів та представників ЛГБТ-спільноти; 

– 28 % проти перспективи прийняття біженців з інших країн.

Українці називають також ознаки, за якими відбувається дискримінація в Україні:

– 40 % опитаних вказують на вік;

– 34 % вказують на інвалідність;

– 24 % – на сексуальну орієнтацію; 

– 25 % – на стан здоров’я;

– 25 % – на стать. 

Про інклюзію в Україні вперше заговорили 10 років тому. Тоді Україною було ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, яка і передбачає права людей в усіх сферах на підставі рівних можливостей.

Інклюзія – це процес справді реального залучення осіб з інвалідністю – фізичною, ментальною – в активне суспільне життя. Користь і важливість такого залучення взаємовигідна для всіх членів соціуму. І головний сенс процесу інклюзії можна сформулювати так: ми всі раді одне одному. 

Інакше – це щоденна нестерпність, біль і страждання. Якщо інвалідність розглядати лише як біологічну особливість і не більше. 

Всі суспільства переживали тему інклюзивності. Ми – не унікальні. Але ми маємо вже перед очима приклади подолання і можливі шляхи, які допоможуть нам, можливо, уникнути помилок і пришвидшитися. 

Залучення людей з інвалідністю, з ментальними порушеннями – це додаткові можливості та ресурси і для таких людей, і для соціуму. Як дорога з двостороннім рухом. І питання інклюзії – це не лише питання держави і керівників. Це тест для кожного із нас на те, наскільки ми люди. 

От саме цьому і був присвячений кінофестиваль «Єврофест: кіно для кожного», який минулого тижня закінчився в столичному кінотеатрі «Жовтень».

Варто сказати, що такий фестиваль був не лише першим, а й взагалі унікальним. Тому що глядачам вперше були представлені вісім європейських кінохітів, які торкаються різних аспектів інклюзивності – віку, раси, гендеру, сексуальної орієнтації. Два фільми були показані з тифлоперекладом (додаткова аудіодоріжка, яка пояснює, що відбувається у сценах фільму, для людей із порушенням зору) та спеціальним субтитруванням (текстова доріжка, що супроводжує фільм написами в нижній частині екрану для людей з порушенням слуху).

«Єврофест» має на меті через кіно підвищити рівень толерантності та рівності в українському суспільстві, а також розширення можливостей дозвілля для людей з інвалідністю. 

Отже, короткий огляд:

Кадр із фільму «Чемпіони»

Перший фільм, показаний в рамках «Єврофесту», – це фільм «Чемпіони» іспанського режисера Хав’єра Фессера. Жанр – трагікомедія. Сюжет нескладний – баскетбольний тренер, засуджений до громадських робіт, отримує завдання зробити чемпіонів із команди людей з ментальними порушеннями. Вражає високий рівень соціалізації таких людей в Іспанії. Цей фільм про самовіддачу і силу людей. Про те, як людина може робити щось максимально. Це тонка комедія, що вражає. Тут багато ніжності та м’якості, турботи і чуттєвості. Фільм заснований на реальних подіях. Це не вигадка. Ще гарно, що фільм на цю тему не був трагічним, як ми звикли. Він – не про страждання, а про можливості. І це дуже важливо – бачити саме такі фільми. Тому що розуміння сприяє зближенню і розумінню одне одного. 

Я сама бачила, як чоловік із глухотою давав коментар журналістці за допомогою перекладачки з жестової мови. Він сказав: «Я зворушений фільмом, я і плакав, і сміявся. Для мене можливість бачити кіно з титрами – це просто щастя. І це дуже важливо для нас, для людей, які не чують, – відчувати все те саме, що і люди, які чують».

Фільм демонструвався з тифлокоментарем і субтитрами для людей з порушенням слуху.

Стрічка Хав’єра Фессера стала тріумфатором іспанського «Оскара» – національної премії Гойя: із 11 номінацій фільм було відзначено у трьох категоріях – за найкращий фільм року, найкращу пісню та найкращого актора-дебютанта. 

Кадр із фільму «Портрет дівчини у вогні»

Другий фільм«Портрет дівчини у вогні» французької режисерки Селін Сьямми. Це історична драма про молоду художницю, яка отримує замовлення на весільний портрет дівчини. Днями вона уважно вивчає свою модель, а ночами пише її портрет. Поступово героїні дедалі більше зближуються… Події фільму розгортаються у французькій Бретані XVIII століття. Це одна із найкращих стрічок року. Це про кохання за межами часу, за межами гендеру. Режисерка отримала нагороду в Каннах за найкращий сценарій. 

Фільм на фестивалі було показано з тифлоперекладом та спеціальним субтитруванням для людей із порушенням слуху.

На Лазуровому березі фільм отримав нагороду за найкращий сценарій і Queer Palm, яка присуджується найкращим фільмам на ЛГБТ-тематику. 

У прокаті цей фільм з 6 лютого 2020 року. 

Кадр із фільму «Лайко: ром у космосі»

Третій фільм«Лайко: ром у космосі». Його зняв угорський режисер Балаш Ленд’єла у жанрі трагікомедії. Йдеться, як ви вже здогадались, про пригоди рома в космосі.

Льотчик Лайош Сербан, відомий всім як Лайко, все життя мріяв про космос. І тут, у 1957 році, Радянський Союз вирішив відправити на орбіту першого угорського космонавта. 

Кадр із фільму «Робота без авторства»

Четвертий фільм«Робота без авторства» німецького режисера Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка. Драма розповідає історію німецького художника Ґерхарда Ріхтера, дитинство якого припало на нацистські роки. І це потім вплинуло на його життя і, відповідно, на творчість. 

Стрічка автора драми «Життя інших» була вперше показана у конкурсній програмі Венеціанського кінофестивалю, де отримала премію молодіжного журі. Фільм був номінований на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою і найкращу операторську роботу. 

У прокаті цей фільм із лютого 2020 року. 

Кадр із фільму «Зимові мухи»

П’ятий фільм «Зимові мухи» словенського режисера Олмо Омерзу. Трагікомедія розповідає про двох хлопців-підлітків, які вирушають у непросту подорож, котра прогнозовано перетворюється на історію про дорослішання, сповнену імпульсивності, нестримності та невинності. Це історія про дітей, яким не вистачає уваги і турботи батьків. І це ті теми та проблеми, які актуальні і для нашої країни. Українські діти розповідають про те, що батьки до них не дослухаються, не чують, не сприймають серйозно їхні проблеми, інтереси. Незалучення дітей у вирішення проблем, які стосуються їх самих. Позитивне батьківство – от як називається тренд, який створює можливості батькам і дітям в колаборації вирівнювати своє життя. А ще важливо мати друзів, родичів, які підтримують. Коли є сприятлива і доброзичлива атмосфера у школі. Фільм – про переживання підлітків.

Світова прем’єра стрічки спільного виробництва Чехії, Словаччини, Польщі, Словенії та Франції відбулася на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, де Олмо Омерзу отримав премію як найкращий режисер. 

Кадр із фільму «Зжерті левами»

Шостий фільм«Зжерті левами» британського режисера Джейсона Вінгарда. Жанр – комедія. І, як і личить комедії, це весела, хоч місцями і сумна історія нерідних братів Піта і Омара.

Після смерті своєї бабусі хлопці хочуть жити разом. Але тітка Піта не бажає приймати Омара в свою сім’ю. Тоді брати вирушають на пошуки батька Омара, знаючи лише, що його звуть Малік і він живе в Блекпулі.

Кадр із фільму «Сини Данії»

Сьомий фільм«Сини Данії», соціальний трилер, як назвав його данський режисер Улаа Салім. Дія фільму відбувається в 2025 році в Данії. Тут після страшного теракту в Копенгагені різко зросла расова нетерпимість. Напередодні парламентських виборів рейтинг крайнього правого націоналіста Мартіна Нордаля стрімко злітає вгору. Закарія вступає в лави радикальної організації, де знайомиться з Алі. Мета організації – будь-як запобігти приходу до влади неонацистів. Молоді люди готуються до найрішучіших дій, не розуміючи, що вони – всього лише пішаки у великій політичній грі.

Режисер «Синів» Улаа Салім – син біженців з Іраку, який народився у Копенгагені; стрічка заснована на його власному досвіді міжнаціональної ворожнечі. 

Кадр із фільму «Обскуро Бароко»

Восьмий фільм – «Обскуро Бароко», і це єдина документальна стрічка на фестивалі. Її зняла грецька режисерка Евангелія Краніоті. Творці фільму зняли романтичну кінопоему, в центрі якої Луана Муніс (1961-2017), трансгендерна активістка з Бразилії. Події розгортаються у Ріо-де-Жанейро, із його політичними конфліктами, карнавалами та новітніми тілами, трансформації яких більше не визнають гендерних розмежувань.

Фільм спільного виробництва Греції та Франції був відзначений призом журі «Тедді» на Берлінському кінофестивалі.

У прокаті фільм з 1 травня 2020 року. 

Варто зазначити, що всі фільми фестивалю «Єврофест: кіно для кожного» демонструються мовою оригіналу.

Чому ми говоримо про цей фестиваль як про унікальну подію? Тому що вперше були зібрані кінострічки, які об’єдналися однією ідеєю: ми різні, несхожі, незручні, незвичні, але ми всі, передусім, люди, які мають право на життя і на самовираження. 

До того ж в українському кінопрокаті не існує можливостей дивитися кіно людям із вадами слуху чи зору. 

«Громадське» зняло сюжет про Наталію Гаркаву, громадську активістку, яка бачить лише на 3 %. Для того щоб дивитися кіно, їй необхідний тифлокоментар: спеціальна аудіодоріжка, яка пояснює глядачеві все найважливіше, що відбувається на екрані. Саме тут вперше Наталія отримала таку змогу під час перегляду фільму «Портрет дівчини у вогні». 

Наталія Гаркава: «У країні є багато людей, які не бачать, не чують, мають порушення руху, ментальні порушення. Вони практично повністю вилучені з життя, з активного дозвілля»

Наталія розповідає: «Такий пристрій дуже важливий для мене. Тому що він мені пояснював, що відбувається на екрані. Як і хто рухається, що робить. Така аудіодоріжка з описом дій допомагала уявити собі повну картинку, і це значно полегшувало сприйняття фільму. Тифлокоментар допомагав зрозуміти те, що відбувалося, не дивлячись на екран. Є таке поняття – універсальний дизайн. У країні є багато людей, які не бачать, не чують, мають порушення руху, ментальні порушення. Вони практично повністю виключені з життя, з активного дозвілля. Та навіть мами з візочками, люди похилого віку – вони мають певні просторові обмеження. Приміщення кінотеатрів, концертних зал, драматичних театрів, навіть розважальних комплексів не пристосовані для тих, хто не вписується в норми для всіх. Зручність і доступність – ось що важливо». 

Перед сеансами глядачів пригощали печивом – його приготувала пекарня Good Bread From Good People. У пекарні працюють люди з ментальними порушеннями розвитку. Юрій Нецький, менеджер пекарні, розповідає, що люди, які працюють тут, дуже цінують свою роботу і з великою любов’ю виконують її. Працюють пекарями, кур’єрами, адміністраторами. 

«Купуючи кекс, ви даєте нам роботу і можливість бути корисними»

Юрій зауважує: «Робота у нас – чи не єдиний шанс таким людям соціалізуватися, бути в колективі, дорослішати і не відчувати себе вилученими з життя. Наша пекарня створювалась якраз для того, щоб працевлаштувати людей із ментальними порушеннями. І ми скоріше є винятком із правил. Варто б іншим бізнесам серйозніше подумати над соціальним складником своєї діяльності. І люди мають знати, що вони приходять у пекарню не лише тому, щоб купити кекси. А й тому ще, щоб дати нашим людям роботу».

Варто сказати, що кінотеатр «Жовтень» – одне з небагатьох поки що місць, де люди з інвалідністю могли б безперешкодно подивитися кіно. На жаль, незважаючи на значні зусилля організаторів, у залі було небагато таких глядачів. Тотальне ігнорування проблем у цій царині створило певну недовіру з боку людей з інвалідністю. І повернення до активного життя, до участі в культурних подіях займе певний час. На щастя, початок вже покладено. І завдяки темі фестивалю – розширення можливостей дозвілля для людей з інвалідністю, – це досить наочно було продемонстровано. 

Тетяна та її син Володимир. Хлопцю 14 рокiв, у нього синдром Дауна, тетрапарез, епілепсія. «Тривалий час я була переконана, що маю з усім впоратися сама. Це моя дитина, моя доля, моя історія. З’являлися люди, які хотіли мені допомогти, а я від них закривалася. Володя навчив мене приймати допомогу». Фото: Сергій Сараханов

З нагоди фестивалю у кінотеатрі «Жовтень» також пройшла виставка фотопроєкту «Будь собою» від київської барахолки «Кураж Базар». У ньому поєдналися 46 різних історій, і головна його мета – допомогти людям знайти свою історію з-поміж інших. Полюбити та прийняти себе й оточення. Фотопроєкт створено за участі фотографів Романа Пашковського, Сергія Сараханова, Дарії Шрамко та Ксенії Каргіної.

Настя, 40 років, трансгендерна жінка, активістка. «У поліклініці, коли у тебе прізвище, ім’я, по батькові чоловічі, а на вигляд ти жінка, лікарі часто голосно про це говорять – так, щоб уся черга чула». Фото: Сергій Сараханов

Ще один важливий момент. Після закінчення фестивалю активісти та керівники кіноклубів по всій Україні зможуть провести покази фільмів «Єврофесту» у своєму місті в рамках проєкту «Кіноклуб. Всеукраїнська мережа». Для цього потрібно буде подати заявку на сайті ось за цим посиланням.

«Єврофест» організувала українська кінокомпанія Arthouse Traffic, яка спеціалізується на прокаті арт-кіно. Проєкт профінансований програмою Європейського Союзу «Культурні мости»/Culture Bridges. В Україні її здійснює Британська Рада у партнерстві з EUNIC – мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Текст: Дарина Смиренко

Залишити коментар