Четвер, 4 червня

Трохи більше року тому ми з Даною посварились у фейсбуці. Не повірите: через… Гройсмана. Дана досить різко його критикувала за економічну політику. Але я це сприймала тоді як своєрідну підтримку Петра Порошенка і боротьбу з його прямими конкурентами на виборах президента України. І написала під постом Дани: досить топити за Порошенка. Дана мене видалила з друзів, а я її заблокувала. Така-от банальна фейсбучна історія. Через певний час я сама почала топити за Порошенка, прийшовши в жах від того, наскільки оскаженіло використовуються маніпулятивні технології під час передвиборчих перегонів. Потім ми з Даною Яровою зустрілися в реалі. І проговорили пару вечорів поспіль, вирішивши, що ми збігаємося з нею у більшості ціннісних питань.

Дана (Богдана) Ярова, 42 роки, генеральна директорка компанії Danaya (виробництво дитячого одягу та взуття), має дві освіти – юридичну й економічну. Працювала в «Промінвестбанку», банку «Контракт», компанії з управління активами «Укрсоц-капітал», компанії з управління активами «Конкорд». Досвід роботи у фінансовій сфері – 10 років. У 2010 році створила власне виробництво, зареєструвала торгову марку Danaya. Заміжня, виховує трьох синів. 

«Коли я була малою, мій брат пішов на війну» 

Інтерв’ю почалося все-таки з питання, яке колись розсварило нас.

Дано, скажи, а наскільки змінилася конфігурація, якщо можна так сказати, твоїх друзів, знайомих, оточення з моменту 2014 року? З того часу, який все досить кардинально змінив у нашому житті? 

Моє оточення змінилося на 95 %. 

Нічого собі! Тобто ті люди, з якими ти спілкувалася до цього, пішли з твого життя?

У 2014 році мені було 37 років. Як ти розумієш, це вік дорослої людини, в якої вже є дорослі й усталені стосунки. Коли почалася війна, люди розділилися на тих, для яких війни не існувало, і на тих, хто із головою занурився у війну. Я пам’ятаю ситуацію, коли зверталася до друзів за допомогою, а мені сказали: «Навіщо ти цим переймаєшся? Пішли краще із нами в казино пограєш». Звісно, що для мене такі люди переставали існувати. 

А потім, у травні 2014-го, я зайшла в Ірпінський військовий шпиталь… Знаєш, мій брат старший, служив у Афганістані. Це тяжка тема для мене… Я ніколи не думала, що у віці з семи до дев’яти років я отримаю таку серйозну психологічну травму. Наша сім’я жила від листа до листа, від похорону до похорону. Ми жили тоді в Ірпені Київської області. Дуже багато хлопців звідти поїхали в Афганістан. За статистикою, наскільки я пам’ятаю, найбільша кількість чоловіків, які воювали в Афганістані, були з України. Забирали хлопців-спортсменів, підготовлених, дужих. Мій брат займався велоспортом. Підходив.

 І тут я маю розповісти одну важливу для мене історію. Вона дуже особистісна і болюча. Мій батько на той час був досить відомою в СРСР людиною. Брата відправили в «учебку», і стало зрозуміло, що звідти його відправлять до Афгану. Батько це розумів, знав. Тож поїхав у Москву, до голови округу, який був відповідальним за підготовку та підбір призовників. Поїхав із хабаром, щоб Андрія, мого брата, прибрали зі списку тих, хто мав їхати на чужу війну. І зі списку прибрали. Але тут злий жарт зіграла іронія долі – зі списку прибрали чужого хлопця, в якого були те ж саме прізвище, ім’я, по батькові. Повний тезка. А брат потрапив до Афганістану. І батько всі ці два роки, поки там був його син, не міг себе пробачити… Ми не могли туди дзвонити, не було інтернету. Лише листи. Батьки спілкувалися з родинами хлопців, які там служили. І коли комусь приходив лист звідти, то всі збиралися та читали його. Звісно, що повз мене, семирічну, восьмирічну, таке не могло просто так пройти. Ми всі, вся родина, весь цей час жили у стані постійного цілодобового стресу.

Але цю травму ти усвідомила лише у 37 років?

Ні. Раніше усвідомила. У 37 років просто все знову повернулося. Те, що я, наша родина, відчула й пережила, коли повернувся брат. Спочатку повернувся його товариш. Вони разом займалися спортом. Цей друг підірвався на БТР в Афганістані, втратив селезінку, отримав інші серйозні поранення, пережив складну операцію. Потім повернувся мій брат, і ми не знали, що він отримав контузію. Потім, згодом, розповідав, що коли вони їздили на бойові завдання на один-два місяці, то писали листи додому наперед, залишали їх, і листи надсилали з військової частини, створюючи враження, що все добре. А брат тоді насправді лежав у шпиталі, і ми про це не знали! Брат повернувся і сказав: як я йшов – батьки були нормальні, як прийшов – вони сиві. Я тоді дитиною ходила на похорони. Хлопців привозили в цинкових трунах. І я чітко усвідомлювала, що мого брата теж так можуть привезти. А потім я була в спортивному таборі якраз тоді, коли сталася трагедія на Чорнобилі. Я займалася художньою гімнастикою і нас вивезли на три місяці на тренування в тодішній Ворошиловград (Луганськ – прим. авт.). Ми тоді довго не отримували листів від брата. Я сказала про це своїм подружкам. І одна дівчинка мені дуже щиро промовила: «Та його вже немає!» Як я плакала! 

На щастя, твій брат повернувся з тієї чужої війни. 

Коли він повернувся з армії, легше не стало. Почалося жахіття. Він спілкувався тільки з тими хлопцями, з якими служив. До нас тоді, а це був 1988 рік, приїжджали з усього СРСР. Приїжджали всі, хто хотів, приїжджали хлопці-інваліди. Брат сам їздив на Урал, до друзів, з якими служив. У нас у сім’ї, де пляшка шампанського була лише на Новий вік, усі ці хлопці сильно пили. Переважно горілку. Потім йшли на дискотеку. Там вступали в бійки. І тато постійно забирав Андрія з відділку міліції. Ми нічого тоді не знали про посттравматичний синдром… Брат нічого не розповідав. Був настільки в собі…

Я пам’ятаю, як я прокидалася від криків уночі – його мучили приступи, снилися кошмари. Брат мав нестабільний тиск – наслідки контузій. Вдома постійно викликали швидку. І це все відбувалося з молодим 20-річним хлопцем! Брат отримав третю групу інвалідності. Коли мені було десь років дев’ять, я вийшла в туалет ввечері, а брат сидів на кухні, пив. Тато його саджав, наливав. І брат сидів поруч і розповідав йому про пережиті жахи. А я причаїлася за дверима і чула, про що саме він розповідав: як йшли якоюсь стежкою; як солдат наступив на міну; як вони збирали його по шматках, щоб хоча б щось надіслати матері додому…

Наш батько тоді просто забув ще про двох своїх дітей і займався лише нашим старшим братом. Тоді я ображалась, але тепер розумію, що він все зробив правильно. Тому що ми не втратили брата. Зараз нашому Андрію трохи більше 50 років. Він не п’є, не палить. І його врятував батько. Він готував його до вступу у виш, він із ним рік розв’язував задачі на підготовчих курсах Київського політеху. Я дуже добре запам’ятала момент – тато з Андрієм сидять і розв’язують задачі, мама натирає моркву, начебто це важливо для мозку. Ми всі оточили його турботою. Потім Андрій пішов складати іспити. Тато нервово ходив коридором та чекав на результати. Аж тут виходить ректор, бачить батька: «Ой, Едуарде Петровичу, що ви тут робите?» Тато відповідає: «Син складає іспити». На що ректор йому: «А чому ж ви не сказали?» Батько одразу попросив: «Прошу вас, не втручайтеся, а то буде горе». Брат вступив сам. І з того моменту, коли він потрапив у студентське середовище, стало легше. Почалося його одужання.

Скільки часу зайняла така ваша реабілітація?

Три роки мінімум.

І це при таких колосальних зусиллях сім’ї…

Звичайно, тільки сім’ї. Тоді ж не було психологів, навіть теми такої не було! Потім вивели війська з Афганістану. Я пам’ятаю, як ми поїхали кудись купувати меблі, Андрій був пільговиком, і продавчиня сказала нашим батькам в очі: «Я вашого сина туди не відправляла». Повір, це ж не просто фігура мови була. 

 «Про перших поранених не хотіли говорити, щоб народ не панікував»

І саме такі відчуття тебе накрили тоді, у травні 2014 року? 

Знаєш, я – інтуїтка. Я дуже боялася Майдану. Мені десь у листопаді 2013 року наснилося таке страшне відчуття – наче на нас навалюється дев’ятий вал. Я тоді одразу сказала, що ми будемо мати війну. Поті був Крим. Волноваха. І як тільки з’явилися перші поранені, я в той же день зібралася, сказала чоловікові, що у військовому шпиталі є хлопц. Ми разом завезли нашого сина до батьків і поїхали купувати все, що могло згодитися пораненим бійцям. Приїхали, роздали. Я записувала, хто із поранених чого потребує. А виявилося, що у нас немає нічого! Усі шпиталі просто не були готові до лікування поранених! Вони востаннє взагалі оперували після подій в Афганістані. Необхідного обладнання в них не було. Пам’ятаю, що першу пластину ми купили Едуарду, якого не могли без неї лікувати далі. Грошей не було. Ти ж пам’ятаєш, що в Державному казначействі на рахунках у країні залишилось близько 400 тис. грн? Тож я спочатку витягувала гроші зі свого гаманця. Потім інтенсивно почали прилітати борти з пораненими. Після Волновахи особливо. В один такий приліт доставили 20 тяжкопоранених бійців – очі, ноги, руки. Це було пекло. Бо хлопці йшли на фронт практично не захищені. 

Те, що вони йшли в гумових шльопках, – теж не фігура мови, а в буквальному сенсі…

От-от. Мені якось Бірюков (Юрій Бірюков, волонтер, згодом – радник президента Порошенка – прим. авт.) розповідав історію: він їхав із Марченком (генерал-майор Дмитро Марченко, зараз затриманий із правом виходу під заставу – прим. авт.), везли жилети, кевларові каски. Це перше, що ми тоді закуповували. Перед Маріуполем їм перегороджують шлях хлопці у шльопанцях, шортах, майках і з автоматами. Запитують: «Ви куди?» Вони відповіли: «Веземо гуманітарну допомогу». А їм ті хлопці кажуть: «Залиште нам! Нас вісім чоловік». Вони залишили. А потім їдуть далі в машині й думають: а кому ми взагалі залишили ці речі? Хто це такі — наші чи ні? Потім виявилося, що таки наші. Уяви собі: вісім чоловік-спецназівців, елітний підрозділ! І ось так екіпіровані… 

У травні, коли почався вал поранених, на вищому рівні було прийняте дурне рішення: аби не підсилювати паніку, не віддавати нікуди з військового шпиталю поранених. Лікарня швидкої допомоги вже була обладнана після Майдану, і там були готові приймати поранених. Олександрівська лікарня, 17-а лікарня стояли на вухах, бригади були готові приймати. Але «лінія партії» була однозначна – нікого й нікуди не пускати, щоб не було паніки. Тихенько всі 15 бортів за добу прийняли в шпиталі й тихенько всіх прооперували. Знаєш якою ціною? Начальник відділення травматології, якому потім дали звання заслуженого лікаря, виходив після операції, курив сигарету, надиктовував мені список того, що треба було терміново привезти. Не було ні ниток, ні навіть одноразових скальпелів. Я сідала в авто, ночами їздила по аптеках, скуповувала все, що знаходила. 

Спочатку, наскільки я знаю, ти винесла всі гроші, що називається з дому.

Спочатку це і справді були наші сімейні гроші. А коли витрати сягнули більше 100 тис. грн, я зрозуміла, що більше не тягну. Тоді я написала перший свій пост, де зізналася, що не можу самостійно все витягувати – дуже багато поранених. Тож якщо в когось є бажання, може надіслати на такий-то номер картки кошти. 

І сталося те, що ми згодом назвем феноменом Майдану. 

Так, люди насправді здійснили подвиг. Через платіжну картку пройшло близько 5-7 млн грн. До того ж була ще ж готівка, перекази з інших країн. Але варто сказати, що були й інші ситуації. Привезли хлопця, в якого виявили якесь інфекційне захворювання, яке не могли ніяк визначити. Субота, мені телефонує заступник начальника відділення та каже, що в них залишилася одна ампула конче необхідних ліків. А капати хлопцю треба було шість ампул на добу. Інакше він просто міг померти. На курс лікування, щоб було зрозуміло, потрібно було близько 100 тис. гривень. Ампул із цими ліками в аптеках вже не було. І тоді я поїхала до виробника – до однієї фармакологічної компанії. Увірвалася, що називається, до кабінету керівника і почала пояснювати ситуацію. Не хочу навіть згадувати, але скажу, що пригрозила Майданом у нього під кабінетом. Після цього було швидко все організовано. Коли я привезла ці ампули в шпиталь, над ними плакали. А хлопця ми врятували. 

А ти підтримуєш взаємини з цими хлопцями?

Так, із багатьма. Була така ситуація. Я збирала аптечки. А, на жаль, не всі ж люди добросовісні. І ми мали випадки, коли деякі бійці, які йшли на ротацію, забирали аптечки із собою і потім їх продавали. А продавали так – фотографували й виставляли на різних сайтах. Ми тоді маркували аптечки наліпками «не для продажу», «для АТО». Вони здирали ті наліпки. І от я, дізнавшись про таке, сиділа і фломастером писала «не для продажу», «для АТО». Написане тяжче вивести, аніж здерти наліпку. Не всім таке сподобалось. Правду кажуть: «Кому війна, а кому мати рідна». Деякі доморощені «бізнесмени аптечок» придумали мені прізвисько «Данка-поганка». 

Знаєш, це така тема! Коли ти не можеш всіх забезпечити, коли ти рвеш жили, коли ти робиш це добровільно й рятуєш життя, але комусь чогось не вистачає – і претензії, образи адресуються не військовому керівництву, а мені. 

Образливо? Не навчилася відсторонюватися, не звертати уваги?

Спочатку було так, образливо. Але знаєш, що рятувало? Якось мені зателефонувала мама хлопця, який хотів зі мною поспілкуватися. Він вийшов із аеропорту, втратив ногу, місяць провів у полоні, але його вдалося досить швидко повернути. І от ми з ним розмовляємо, і він розповідає, як моя аптечка, де я від руки фломастером написала «не для продажу», врятувала йому життя. 

З історії оборони Донецького аеропорту відомий епізод, коли боєць-медик із позивним «Псих» (Ігор Зимич – прим. авт.) залишися із пораненими, відмовився їх покидати й загинув в аеропорту. Йому посмертно було присвоєно звання Героя України. Так от, рятувати можна було тих, у кого із собою були аптечки – у кого вона є, того і рятуєш. Цей боєць, з якими ми розмовляли, сказав мені: «У мене була ваша аптечка, тому “Псих” наклав мені джгут, і тільки завдяки цьому я вижив». 

Я часто думаю, що багато хто із притомних людей всі ці роки жив у своєму персональному пеклі тоді, коли багато хто в країні не брав того в голову, продовжував жити звичним життям… 

Ну от, а ти мене питаєш, чи змінилося моє оточення за цей час. От про що я могла розмовляти з тими людьми, які жили в іншому вимірі?! Люди помирали, а мені пропонували обговорювати відпочинок на морі. Мене так вразила розповідь Романа Сініцина (волонтер, громадський активіст – прим. авт.), який відвозив допомогу на Карачун. Там з одного боку – ліс, з іншого – наші окопи. А внизу, в уголовині, лежать трупи сепаратистів, які ніхто не прибирає. І звідти постійно тхне смородом. Розумієш, а в цей час хтось просто собі лежав на пляжі!

Дано, зараз у нас війна фактично зникла з порядку денного. Хоча люди продовжують гинути, і навіть більше, аніж рік тому. Майже щодня є поранені. Я дедалі частіше чую зараз гірке запитання: а навіщо це все було?

Це жорстке і складне запитання. Я його собі ставила і не одноразово. Саме тому я постійно пишу у фейсбуці досить жорсткі пости. Ми п’ять років віддали задля того, щоб вирватися з кігтів країни-агресора. І зараз просто взяти й здатися?! Мені навіть від цієї думки страшно. Нещодавно в мене був такий випадок: якісь хлопці йшли вулицею, кинули петарду. Я вискочила з машини, тому що подумала, що це граната. 

Усе це вже працює поза свідомістю. На рівні інстинктів. Люди, які захищали і захищають свою землю і свою країну, дуже добре розуміють значення слів «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Вони навряд чи зможуть стати зараз поруч із росіянами, говорити про дружбу і розмахувати прапорами.

Але ж риторика про «нам потрібний мир» превалює зараз. Пропонують помиритися за югославським сценарієм, наприклад. 

Станом на 2018 рік у нас через АТО пройшло 350 тис. людей. Плюс волонтери, члени родини, люди, які давали кошти. Це досить потужна сила, хоча і не така вже численна порівняно із загальною кількістю населення. Але в будь-якому суспільстві пасіонаріїв небагато. Можливо, 5-10 %. Але саме ці люди роблять зміни. 73 % навряд чи підуть захищати свою територію. Вони, коли у нас була війна, пили смузі, відпочивали на морі. І дуже хотіли миру.

Ну, 73 % точно не відпочивали на морі. Чи не здається тобі, що ми маємо синдром бідних людей, які втомилися від усього, які мало на що впливають, зокрема і на своє життя, і вони просто хочуть банальних речей – того ж долара по 8. 

Не факт, що це синдром так званих бідних. У мене є досить забезпечені знайомі, які готові на здачу національних інтересів, лиш би все було «спокійно». Ти ж пам’ятаєш той період, коли червоною ниткою проходило – «Порошенко усіх дістав, ми хочемо зміни». Добре, «Порошенко дістав». Я теж багато за що не можу пробачити Петра Олексійовича. І я прискіпливо відстежувала результати соціологічних опитувань. 

«Оточення Порошенка і він сам були твердо впевнені, що перемогу отримають вже в першому турі»

Результати соціології точно були не на користь Порошенка. І якраз до соціології в нас немає претензій – вона чітко фіксувала дійсність. 

Так, я з жовтня 2018 року стежила за соціологією. Більше того, я намагалася весь час зустрічатися із працівниками АП. Намагалася пояснювати їм важливі речі. І пояснити їм основні речі. Знаєш, що мені відповідали? Востаннє ми зустрілися в грудні 2018 року, пили каву, і я почула: у першому турі Порошенко виграє. У мене просто випала ложка з рук… 

Тобто ти мала постійний контакт із чиновниками, радниками президента з Адміністрації президента? 

Ну, ми п’ять років спілкувалися. Вони думали, що я просто гіперболізую, нічого не розумію. Адже Порошенко, армія, віра, мова – і все очевидно. Я казала, що цей лозунг діє тільки для певного відсотка населення. По суті, тільки для своїх. Мене не чули.

Дано, ми ж розуміємо, що, окрім очевидних речей і відвертих факапів колишнього президента і його команди, ми ще маємо й хакнутий мозок країни. У суспільстві постправди і політтехнологій треба бути ідіотом, щоб не розуміти очевидних речей і фігури Голобородька, правда ж? 

Ми це розуміли, а він (Порошенко – прим. авт.) – виходить, ні. І я досі не знаю відповіді на запитання: чому? У нас в березні 2017 року була зустріч блогерів, активістів, волонтерів із президентом. Я тоді попросила Романа Доника (відомий волонтер – прим. авт.) виступити та сказати Петрові Олексійовичу, що він просто не чує та не помічає основного. Рома дуже жорстко йому про це сказав. На що Порошенко відповів: «Я все оцінюю реально». Коли прийшла моя черга виступити, я сказала: «Коли будете тонути ви, ми будемо тонути теж. Ми всі потонемо разом. Просто хороші будуть висіти із правого боку, а погані – із лівого. Але висітимуть усі». Він тоді так відмахнувся легковажно.

Перед виборами я вже на зустрічах не була. Не бачила сенсу. До грудня 2018 року я ще якось намагалася переконати, донести. Вони тоді ініціювали зустрічі, просили підтримувати Порошенка. Я була повністю за нього, але говорила, що вони програють. Так, я голосувала за Порошенка і писала, що бачу його президентом. Але водночас я завжди писала чесно про все, що він робив погано чи недостатньо добре. Наприклад: «Петре Олексійовичу, ви пообіцяли бізнесу, що ви підштовхнете цей ПнВК (податок на виведений капітал – прим. авт.). Ви обіцяли це зробити перед залою, де сиділи 500 представників великого бізнесу. Ви його внесли як першочерговий. Але далі ви влаштували цирк. Тому що не відбулося нічого!»

«Коли я їздила до Китаю, то зрозуміла, де живе працьовита нація»

У тебе є бізнес, ти власниця і директорка торговельної марки Danaya. Як тобі зараз працюється? 

У мене є такий сумний жарт: все одно прийдуть за всіма. Але поки не прийшли (усміхається). Я працюю чесно, інакше, повір, я не змогла б писати стільки всього у фейсбуці. Але точно можу сказати, що в Україні бізнес можна знищити досить швидко. 

Візьмімо, наприклад, таку сферу, як захист праці. Важливо? Так. Але нормативна база і підходи – це спадок ще Радянського Союзу. Всі технології уже змінились 100 разів. Приходять пожежники, наприклад, які діють за інструкціями 1978 року. Їм потрібний червоний вогнегасник. І їх не цікавить, що вже давно в нас є система розпилення суміші для гасіння пожеж. Які вогнегасники, відра і багра?! Або візьмімо, наприклад, трудове законодавство. Ти знаєш, що на роботі має бути «амбарна книга», в яку мають вписувати «вісімки» всім, хто прийшов на роботу – вісім годин робочого часу. Книга обліку трудових книжок обов’язково має бути. Які там електронні реєстри! Ні-ні, все від руки, гарним почерком. І для цього треба взяти ще додатково десяток людей, щоб вони вели особові справи, автобіографії кожного тощо. І ніхто всього цього не спростив.

Слухай, ну це ж якісь абсолютно несерйозні речі…

Несерйозні? Це дуже серйозні речі. За порушення норм захисту праці штрафи дорівнюють 5 % від фонду заробітної плати за попередній рік. Тут навіть податкова не така страшна, як орган, що захищає працю. Ба більше, я вже із цим зверталася до Нефьодова, Арахамії. Я прокидаюся зранку, йду на виробництво і почуваюся злочинницею. Чому? Наприклад, ГОСТи скасували, однак залишилися санепідемнорми. За ними я маю шити дитячий одяг до трьох років швами назовні. Як я такий одяг продам? Ти знаєш, що у нас заборонено в дитячому одязі використовувати третім шаром синтетику? Зимові комбінезони треба шити на ватній підкладці! Можеш уявити цей маразм? І ніхто цього не скасовує поки що. Повір, таке практично по всіх галузях. Житомирський завод, який виготовляє шкарпетки, ледь не влаштував революцію, щоб їм дозволили до 20 % еластану додавати в шкарпетки. Весь світ носить еластан, а у нас – ні. 

Ти в бізнесі 10 років, і левова частина твоїх зусиль направлена на боротьбу? 

Останні два роки, в основному. Якось Нефьодов, ще до того, як він зайняв нинішній пост, попросив прислати йому всі постанови по штрафам. Я прислала – і нічого. 

У тебе який бізнес – середній, великий?

Середній. Я займаюся виробництвом дитячого одягу. Це виробництва в Києві та Чернігові. 

До цього ти досить довго працювала на відомих та серйозних людей у країні. 

Так, на олігархів (сміється – прим. авт.). Це були фондові ринки. А потім я вийшла з цього. У 2007 році я поїхала до Китаю, і це стало важливим поштовхом для думок про свій шлях далі. А потім я поїхала до Таїланду. Тоді починалася криза, я вперше їхала за кордон, не маючи чіткого плану і відповідей на питання: чого я туди їду? Але саме там я зрозуміла, що буду займатися дитячим одягом. Спочатку замовлення робили в Таїланді, потім – у Китаї. Зробили торговельну марку, дизайн. Туди їздила і розміщувала замовлення – там нам шили. Потім, коли в Китаї ціни на зарплату стали досить високими і собівартість продукції теж, ми зрозуміли, що все треба вибудовувати в Україні. Виробництво починалось із трьох швачок. Я робила помилки. У мене юридична й економічна освіта. Це вже зараз я розумію, що і до чого. Але без відповідної освіти побудувати виробництво важко. Потім я проїхала всю Україну зі зразками, уклала договори. Тож ми працюємо зараз на Україну. 

А думаєш про вихід за кордон?

Ми працюємо над експортом. Я б цього хотіла, тому що рівень і якість нашого виробництва нам цілком дозволяють бути конкурентними на Заході. 

Практично всі сегменти бізнесу зараз втрачають кваліфіковані кадри – люди продовжують їхати з країни. 

Мені здається, що нині це найбільша проблема. Усі інші порівняно із цією – просто ніщо.

Що ти персонально плануєш із цим робити?

Це питання не до мене, а до політики і пріоритетів держави. Я знаю про досвід Китаю, наприклад. Південь у них розвивався краще, північ – гірше. Що вони робили? Стимулювали тих виробників, які брали із півночі працівників та влаштовували їх на роботу на півдні. Мають бути створені державні механізми. 

Тепер Польща думає, як заохочувати українців, які працюють у Польщі й починають їхати далі, в Британію, Німеччину. Тому що для поляків втрата робочих рук – це удар по національній безпеці. Вони за українців переймаються, тому що це серйозна кваліфікована сила. 

А наші що? Що сказав Гройсман, через якого ми з тобою посварилися? «Давайте гроші!» А звідки нам їх взяти? Ми ж не державне виробництво. Те, що ми заробили, – те ми й з’їли. Це ж не продаж нафти, тютюну, алкоголю. 

Можливо, тоді треба зустрічатися, входити в якісь ради, обговорювати це?

Із тими, хто каже: «Вірте нам!» Добре, зустрінемося. Вони скажуть: «Ми знаємо, що робити. Вірте нам!» Далі що? На фразі «вірте нам» завершується будь-який діалог. А, «ідіть до нас в команду, ми вам будемо фрагментарно показувати якісь шматки, ви їх робіть, а ми потім картину самі складемо». Почекайте, я не можу свою репутацію повністю знищити. 

А що ти робиш, щоб зберегти своїх працівників? 

Піднімаємо зарплатню. Постійно займаємося навчанням і підбором кадрів. У нас в режимі нон-стоп відкриті позиції. Ми беремо новачків – і навчаємо їх. Якщо людина хоче отримати роботу, то за два місяці всьому навчиться. Але, на жаль, ми досі продовжуємо триматися за міф про те, що ми «дуже працьовита нація». Коли я їздила до Китаю, то зрозуміла, що це не так. І не тільки в Китаї. Так само працює Таїланд, Туреччина. Якщо потрібно, то люди серед ночі виконують твоє замовлення, тому що це – бізнес. Ми так не вміємо. 

«Влада сама всередині хитається – не розуміють пріоритетів, не знають, яку країну ми будуємо». 

Якось Оксана Забужко сказала, що курс, обраний одного разу, може дуже легко змінитися. Бо у нас іноді люди змінюють курс, коли приходять у міністерства. 

Навряд чи хтось дасть змінювати курс, який ми вже одного разу обрали. До речі, ми всі помітили, що Зеленський почав дублювати політику Порошенка – «Армія, мова, віра». Скоро вже буде говорити досить чітко, що Росія – агресор. Ми поки що не бачимо чіткого курсу. Мене вже кілька разів кликали на обговорення, але я не хочу ходити, тому що не бачу пріоритетів і напрямків. 

Ти – досить упереджена. І ми всі, оскільки заздалегідь не прийняли того, що сталось. Я пропоную тобі спробувати озвучити все те хороше, що зараз відбувається. 

Я досить часто пишу пости, за які мені дорікають то порохоботи, то зеленоботи. Але я пишу про те, що бачу, знаю і відчуваю. Поки що я не бачу нічого хорошого. Наскільки я зрозуміла, нинішня влада сама всередині хитається – не можуть показати пріоритети, не відповідають на запитання, яку країну ми будуємо. 

Якщо вже наступати собі на горло, то скажу, що закон про зняття депутатського імунітету – це добре. Але якщо про смисли, то про це говорили ще за часів Кучми. І про скорочення кількості депутатів. Якщо говорити про те, що прийшла молода команда, – це так. Але бути молодим – це ще нічого не означає. Позиція партії «Слуга народу» приблизно така: ми нічого вам не скажемо – просто нам довіряйте. Що це за позиція? Аби вірити – покажіть нам, наприклад, як ви 7,5 % ВВП збираєтеся забезпечувати, який шлях обрали для досягнення результатів? Неможливо ж нічого оцінити. 

Давид Арахамія, керівник фракції «Слуга народу», – твій товариш. Ти його нещодавно видалила з друзів. 

Так. І це для мене досить болюча тема. Я не збираюся його виховувати і спілкуватися більше не хочу. Я просто така людина: якщо розчаровуюся в комусь, то прибираю цю людину зі свого життя. 

Про Давида Арахамію, відомого волонтера Давида Брауна, ти мені кілька місяців тому розповідала, що ти маєш надію, оскільки в нову владу пішли моральні й авторитетні люди. 

Я саме так думала. Але в мене надії більше немає. Перший дзвіночок – обшуки на криворізькому заводі «АрселорМіттал», у суботу, з масками-шоу. Він мені сам писав, що там відбулась якась несправність, тому пішов викид радіації, надіслав фото дозиметра. Насправді все було не так.

Другий дзвіночок – оте судилище в Верховній Раді щодо Ірини Геращенко. Якісь ганебні партійні збори, КДБ. Потім його заява про те, що «ми знаємо, що гральний бізнес є у Луценка та Авакова. Тільки у Авакова бізнес легалізовують, а у Луценка – закривають». Що це таке? Дикість. Не спілкуюсь і викреслила. Навіть якщо він звідти вискочить. А я думаю, що так і буде. Причому скоро.

Знаєш, у всьому цьому є один дуже важливий момент – ми всі були з одного середовища, ми всі вважали одне одного посестрами та побратимами. А зараз я не впевнена, що потисну руку при зустрічі. 

«Я не можу зрадити тих хлопців, яким пообіцяла, що їхні діти будуть рости в нашій, але кращій країні»

Скажи, а є речі, яких ти боїшся?

Звісно. Це погрози моїм дітям.

Це якраз зрозуміло. А якщо в глобальному сенсі?

Дуже боюся громадянської війни. І це не просто ірраціональний страх – це усвідомлення неминучої можливості. У разі, якщо влада різко повернеться в бік Росії. От я дуже боюсь такого повороту.

А які в тебе є підстави так думати?

Чекай, а хто найбільше зацікавлений у такому повороті? Кому такий конфлікт потрібен? У Путіна є конкретна ціль – зібрати всіх під своєю егідою, «збирач земель російських». Якщо ми будемо йому підігравати, то це однозначно громадянська війна. Вона не матиме нічого спільного з нашим Майданом, як зараз іноді проводять паралелі. На Майдані ми були екіпіровані саморобними щитами і лижними палицями. Зараз все буде значно гірше. Країна нафарширована зброєю. 

Путіну саме це й потрібно, хіба ні?

Йому точно потрібно. Для нього все це – лише шахівниця, де пішаки не мають жодного значення. Він грається. Але чи потрібно це нам? Відповідь однозначна – ні.

Якось два роки тому я була на зустрічі з бізнесом, і одна бізнесвумен розповідала про те, як СБУ кошмарить бізнес. І там цю жінку запитали: що вона буде робити, якщо ситуація не зміниться? Вона відповіла коротко: «А ви знаєте, ми поїдемо. Ми зуміємо побудувати бізнес в будь-якій країні світу».

Хочу тобі відповісти так: я космополітка. Я проживала по місяцю в Китаї, і мені там було добре. І я не відчуваю жодного дискомфорту ні у В’єтнамі, ні в Камбоджі, ні деінде. Мені всюди було добре. Я дуже швидко знаходжу спільну мову. Тому я так само можу сказати, як і та бізнесвумен: бізнес я зможу побудувати в будь-якій країні. Тому що в багатьох країнах його будувати значно простіше і легше. Однак мене тримає наша земля. 

Знаєш, до війни я пропонувала своєму чоловікові виїхати. Я дуже хотіла виїхати. У мене мама – полячка, врешті-решт, тато наполовину поляк. Частина моїх родичів живе в Польщі. Але зараз я не можу поїхати. Розумієш, не можу! Це буде зрада. Нехай це не звучить як гасло, але я не можу зрадити тих хлопців, яким я персонально пообіцяла, що діти будуть рости в іншій країні. Це ніби буде угода із совістю. Я не можу її порушити. 

Я знаю, що ти підтримуєш сім’ї загиблих бійців. Допомагаєш їм не лише морально, а й матеріально. 

Дана мовчить певний час. Потім каже, що не хоче про це розмовляти. Я наполягаю

Розумієш, це ж мої рідненькі всі. Це мій особистий список. Мені ці сім’ї кажуть: та не треба вже, облиш, у тебе ж самої діти народились, ми далі якось самі. Так-так, самі. Але я поруч із ними…

Скажи, а оце усвідомлення рідної до щему країни, своєї землі – це ж не вроджене у тебе. Ти ж пройшла певні трансформації. Ти навіть виїхати хотіла. 

Я ж тобі кажу, що я космополітична. Мені де завгодно добре. Але зараз, пройшовши цей важкий шлях, борячись за кожен сантиметр землі, це все ніби виносити, народити та виховати до п’яти років дитину. Як цю дитину можна покинути?! Мені здається, що я краще піду воювати, аніж поїду з України. Якщо поїду, зжеру себе зсередини. Я не зможу там жити, навіть у найкращих умовах. 

Я знаю, що ти їздила практично до лінії фронту? 

Так.

Скільки разів?

Я не рахувала. Сідала – і їхала. Одного разу поїхала, бо треба було, в день народження чоловіка. Поклала йому під подушку подарунок і поїхала. Він, до речі, навіть не знав. 

Думаю, він не дуже схвально ставився до цих твоїх небезпечних поїздок…

Він поставився до моєї діяльності з дуже великою повагою. І він мені весь час допомагав. Одного разу я повернулась о третій годині ночі. Лише лягла, заснула, а він мене будить: «Дан, Азов обстріляли…» Нам телефонували, просили терміново медикаменти, бо вилітав гвинтокрил. Він зібрався і поїхав пакувати ліки, бо я не могла фізично піднятися. Або коли в нас були ампутації в полях, в оточенні, і потрібно було не тільки об’їжджати аптеки, а і придумувати способи, як це все передавати. Ми поруч одне з одним були весь той час. І підстраховували одне одного. Я ж тобі розповідала ситуацію, коли ми з Росії забирали наших хлопців? 

Ні, не розповідала.

Должанський КП. Він був заблокований сепаратистами. Росія обстрілювала «градами» зі свого боку, сепари – зі свого. До наших хлопців не було змоги пробитися. А там було дуже багато поранених. Ми перебували в Луганській ОДА – (Георгій Тука – волонтер, згодом голова Луганської ОВЦА, Роман Синіцин – волонтер – прим. авт.). Що робити? Мені Тука каже: «Послухай, а ти можеш зателефонувати своїм знайомим прикордонникам, щоб вони вийшли на зв’язок із сепаратистами, та запитати, чи можуть вони, прикордонники, забрати наших поранених?» Нам з оточення телефонують і кажуть, що помирають, стікають кров’ю. Так і зробили. Прикордонники домовились. А ми швидко обдзвонили усі бригади, які там стояли, сказали: «Хлопці, швидко збирайте усіх своїх 300-х. Місце збору там і там». Це була наша самодіяльність, Генштаб дізнався про це все лише наступного дня. Ми рятували всіх, кого могли. 

Я знаю, що тебе запрошувала на різні високі посади, зокрема в Міноборони. Які були найбільш привабливі пропозиції?

Начальниця з відділу закупівель в Міноборони.

Чому ти не погодилась? 

Я не вмію плекати процес заради процесу. Мені потрібен результат. І свобода дій. На жаль, часто в державних структурах працює «процес заради процесу», результат там нікому не потрібний, або якщо й потрібен, то в іншій формі. Я кажу, наприклад: «А давайте зекономимо бюджетні кошти». А мені: «Ти що, дивна? Ми їх ніколи не економили». У мене саме такий діалог був у Міноборони. Або я кажу: «Чому ви не стягуєте штрафні санкції за договорами зі зриву постачань?» А мені відповідають: «Дано, у мене 837 млн не освоєно, а ви мені про якісь 6 млн кажете!» Я б не змогла займатися такою маячнею. 

А що ти дізналася сама про себе за ці останні п’ять років?

Дізналася, що я дуже багато можу зробити. Це як у тренінгах, коли тебе виводять із зони комфорту і ти розумієш, що ти можеш бути ефективнішою на 20 %. Саме війна мені показала, що я можу бути ефективнішою на 200 %. І не існує жодної ситуації, з якою я б могла не впоратися. Тобто я можу трошки зависнути від складності ситуації, потім я все одно її якось вирішую, шукаю можливості. Взагалі війна – це був просто шалений вихід із зони комфорту. Просто шалений… 

Влітку 2014 року я зустрічалась із помічником Царьова (Олег Царьов – ексдепутат ВР від «Партії регіонів» – прим. авт.) у Києві стосовно повернення тіл наших хлопців. Міноборони на той час цим не займалося, матері сходили з розуму, хотіли поховати тіла. Я поїхала на зустріч і нікому про це не сказала – ні офіційним структурам, ні своїм, ні волонтерам. Знала, що якщо скажу, то мене просто ніхто не пустить. Бо мені тоді кричали таке: «Що ти ще займаєшся тілами?! Тобі що, нічим зайнятися?! Рятуй живих!» А я не могла, мені матері телефонують та просять: «Дайте хоча б щось!» Мені потім сказали, що я дурепа, бо мене могли просто запхати в авто і я би опинилась на тому боці за три секунди… 

Постравматичний синдром, адреналінозалежність – що скажеш про це?

О, все це є, звісно. Але якщо ти усвідомлюєш посттравматичний синдром, то це вже початок одужання. А якщо ти не усвідомлюєш, а продовжуєш ковбаситися в усьому, то… Знаєш, я дуже вдячна сама собі за те, що коли почалася війна, я не покинула свій бізнес. І це мене дуже врівноважувало. Я чітко усвідомлювала, що в мене буде місце, куди я зможу повернутися після війни. І це дуже важливо. 

А коли ти займалася волонтерством, хто займався бізнесом?

Мій чоловік. І от ще чому навчила мене війна – треба вибудовувати виробничі процеси так, щоб можна було туди навіть не дзвонити. Хоча, звісно, не все так прекрасно було. І проблеми з’являлися, і помилки виникали. 

Скажи, а ти взагалі припускалася помилок по життю?

Щодня. Дуже шкодую, що затягувала процес народження другої дитини. Це потім перетворилося на тяжкезні пологи. Перша моя дитина померла. Свого сина Андрія я народила через 10 років після цієї трагедії. І після Андрія, знову через 10 років, народила своїх близнюків. І оці всі затягування вилилися в серйозну проблему зі здоров’ям. Та із грошима теж. Тому що мої близнюки – це екозапліднення.

Ти дуже хотіла ще дітей? Вибач, будь ласка, що так безцеремонно про це питаю у тебе.

Я дуже хотіла ще дітей! Я чотири роки ходила по клініках. Три спроби, викидні… Я пройшла свої персональні кола пекла. Навіщо? Війна завжди підштовхує до народжуваності – прямий взаємозв’язок. Коли ти надивилася на смерть, тобі чого хочеться? Подарувати життя. Мене заклинило так на цій темі, що мені нічого іншого не хотілося! Мені хотілося дітей. І коли вони в мене з’явилися, то я відчула себе як та, яка довгі роки носила камінь – з моменту смерті своєї першої дитини. А потім, коли народилися мої сини-близнюки, я цей камінь скинула. Через 20 років. Я нарешті змогла відпустити мою старшу дитину. Я з ним попрощалася. 20 років не могла цього зробити. Весь час рахувала, скільки йому років зараз. Розумієш, я вийшла в свої 20 років із полового будинку з порожніми руками. Я ворогу не побажаю пережити те, що я пережила. І ніхто мене не відправив ні до психолога, ні до іншого лікаря, який би мені допоміг. Мені навіть не дали можливості попрощатися з дитиною! Мені тіло не віддали! Уже зовсім дорослою я з психологом пропрацьовувала прощання з моєю мертвою дитиною… І кол, нарешті справилась, сказала: «Синочку, ми з тобою ще зустрінемося, але не тут».

Ми з тобою зараз зачепили дуже важливу тему – психологічної допомоги. 

Так, звертатися за фаховою допомогою у нас, на жаль, не прийнято. Я працюю із психологом. Саме вона мене навчила казати «ні», коли немає ресурсу, коли його потрібно поповнити. Тому я практикую усамітнення і відпочинок від фейсбуку. Щоб накопичити ресурс. До речі, я досить відверто про все це пишу, розповідаю. Щоб люди знали, що треба просити про допомогу і треба її приймати. Є ж дослідження, які свідчать про те, що люди, які переживають посттравматичний синдром, мають багато інших фізіологічних порушень. Мені розповідали наші медики, що перша хвиля мобілізації спричинила до 30 % онкозахворювань. Ти ж сама, певне, помітила, що багато хто з наших людей вижив під час боїв, а потім згорів від раку. Жахливо, що з нашим тілом робить наша психіка. Тому коли я кажу, що я сама ходжу до психолога, хтось точно подумає: «Ну, якщо Ярова ходить, то все нормально». Це життя. І воно ось таке. Не варто приховувати проблеми. Не варто ходити, опускаючи очі чи ставлячи свічки в церквах. 

Ти от сказала, що будеш рада, якщо хтось прочитає про твій досвід, зокрема і психотерапевтичний, і скористається ним, рятуючи себе в такий спосіб. А от хто для тебе є таким прикладом?

Чесно, не думала над цим… Знаєш, у нас не прийнято проговорювати успіхи одне одного. Прийнято звинувачувати і висміювати.

До речі, класичний приклад – Юлія Тимошенко. 

Так, якраз вона – яскравий приклад ставлення до жінок в політиці. Її можна звинувачувати багато в чому, але найчастіше її відправляють додому сидіти з онуками. Або обговорюють зовнішність. У нас взагалі ставлення до жінок, які займаються бізнесом чи політикою, досить зневажливе. Я думаю, що, може, і тому теж багато дівчат-підлітків чи молодих жінок говорять про те, що їм подобається займатися домом, красою, затишком, а фемінізм – це щось неважливе і непотрібне. Сумно це все. У нас дві крайнощі: жінка-берегиня або супервумен. Коли я читаю про якусь ідеальну жінку, про успішну переможницю по житті, я розумію, що там 100 % неправди. Тому що будь-який успіх – це піт, кров, сльози, соплі, депресія. Знаєш, чим мені інстаграм не подобається? Там все дуже гладенько. Ерзац життя. 

Дано, а як би ти розповіла про себе тим, хто тебе не знає? Ти хто?

О, це тяжко. Зараз згадала. Як під час волонтерства я соромилася зізнатися щодо свого бізнесу. Наче то щось неважливе. Наче вся моя публічність почалася саме з волонтерства. Насправді це не так. Пам’ятаю, у 2014 році мене запитали: «Ну,і як тобі вся ця публічність?» А ніяк. Бо у мене був період, коли я працювала на фондовому ринку, була в двадцятці перших, я знала всіх перших персон у країні, я давала інтерв’ю Forbes. Але потім, коли почалася війна, мені було соромно зізнаватися, що я ще й успішна людина. Через це, до речі, з’явилися плітки, що бізнес у мене з’явився саме після 2014 року. 

А якщо конкретно відповідати на твоє питання, хто я… Я – мама. Щаслива мама. Часто (сміється). Я – бізнесвумен. Змогла організувати виробництво. Нехай і не найбільше – у мене працюють 100 людей, за яких я несу відповідальність. Я дуже люблю займатися дизайном. Просто шалено. Для мене творчість – це моє повітря. Мені подобається писати останнім часом. Я дуже сподіваюся, що напишу книжку, бо є про що. Я – дружина. І достатньо активна громадянка своєї країни. Я – важлива сама для себе і цікава сама собі. Я наполеглива. Але ця наполегливість така, що якщо я бачу, що треба обійти, то я обійду. Тобто не рогами впираюсь. Якщо треба між краплями – буду між краплями. Якщо треба тиснути – буду тиснути. Якщо треба прогнутися – буду прогинатися. Залежно від того, що на кону стоїть. Я працелюбна. Не вмію зупинятися, не вмію відпочивати. Вчуся цьому за допомогою психолога. Я досить сімейна людина. Сім’я – це моя одна з основних цінностей. Сім’я і моя країна, моя земля. Бо тут же калина росте, коріння тут. 

От я слухаю тебе і думаю, що люди, які читатимуть наше з тобою інтерв’ю, подумають: у Дани все склалось, у неї таке цікаве і насичене життя! Вона розумна, красива, реалізована, успішна! Слухай, мені здається, що тобі вже немає чого прагнути. 

Є. Книжку ще не написала. 

Ну добре, напишеш. Це швидко, три місяці.

Я довгий час займалася керамікою. Я ліпила. Закінчувала в дитинстві художню школу. Тому я хочу це відновити, коли в мене з’явиться більше часу. Я дуже хочу займатися своїм садом, який у мене нарешті з’явився. Хочу садити квіточки. У мене ніколи не було якогось довгострокового планування. У мене досить швидко народжуються ідеї, і я їх дуже швидко втілюю. А куди мене занесе далі – я не знаю. Те, що я не буду сидіти вдома, – це однозначно. Хоча… Років у 75, може, і заспокоюсь і сяду вдома з великою кількістю онуків. Може, мені пощастить, і в мене таки народиться онучка 😊

Розмовляла Зоя Казанжи

Фото надані героїнею публікації

1 комментарий

Залишити коментар