Четвер, 26 листопада

Український письменник і засновник Донецького слему Олексій Чупа цієї осені презентував німецькомовний переклад книжки «Казки мого бомбосховища” на виставці Buch Wien 2019 і взяв участь у резиденції від Літературного центру імені Аґнона в Бучачі.

12-тисячний районний центр у Тернопільській області має свою літературну резиденцію, як і має свого Нобелівського лауреата з літератури. У Бучачі народився Шмуель Йосеф Аґнон – перший із івритомовних письменників, який отримав цю премію за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами». 

У своїх творах Шмуель Аґнон пише про Бучач, але в 1966 році, під час Нобелівської промови, письменник називає його місцем вигнання. «Через історичну катастрофу народився я в одному з міст вигнання. Але повсякчас думав я, буцім народився в Єрусалимі…»

Ми поговорили з Олексієм Чупою після його повернення з Бучача та розпитали про дім зі слів і можливість повернення теми, над якими автор продовжує працювати після закінчення літературної резиденції.

Дім Шредінгера

Ніколи не задумувався над тим, що от зараз я візьму й опишу типові характери донбаситів. Це моє життя. Попри те, що я маю літературознавчу освіту, особливо не парився. Писав для своєї розваги більше, ніж для якихось серйозних цілей. Можливо, саме тому що наді мною не висіли теоретичні рамки, «Бомжі Донбасу» і «Казки бомбосховища» книги доволі цікаві в змалюванні місцевих типажів. Але досі я не проводив паралелі між донбаситами і євреями з компактного довоєнного світу, який описував Аґнон. 

Він є геніальним письменником у тому, що зумів передати дуже-дуже маленький світ, який при цьому є просто безкінечним. Починаєш читати Аґнононові книги й розумієш, що написано про кілька районів, кілька невеликих місцевостей, але при цьому вкладено стільки мудрості, що її можна застосувати до багатьох-багатьох подій, місць і характерів, які трапляються в житті. 

Мені важко писати про повернення, бо вкладаю в це письмо дуже багато сподівань. По суті, я свій дім замінюю словами. Тобто сублімую над цим усім. Це важке відчуття, коли задуматись. Фізично моя рідна квартира, мій будинок, мій район є, але в моєму розпорядженні тільки слова, якими я їх можу описати. Важкість відчуття складається з роздвоєності. Дім Шредінгера фактично. Ти не знаєш, чи він живий, чи мертвий. 

Якщо таки уявляти повернення в Макіївку через 20 років, то ситуація, напевно, буде нагадувати коротку Аґнонову мандрівку у справах до Бучача. Картина старого, зовсім зруйнованого, повоєнного життя на мене й чекає.

Дикий сміх

«Щоб не плакать, я сміялась», Леся давно все сказала. Сміх – це найкраща зброя. Абсолютно нормальна реакція, шокова, звісно, але абсолютно нормальна. Чому не сміятись, якщо все одно більше нема інших занять? В нас і так всі довкола тільки те й роблять, що ниють. Навіть найщасливіші люди. В моєму колі заведено сміятись. Ми літали до Відня на книжковий ярмарок. Перед цим ночували у знайомих переселенців. Із таким реготом, такими смішками розказували про те, як нашому одному, що працював у водоканалі, в будку попав снаряд. «В тебе подачі води нема», телефонують йому і кажуть. Його не було на роботі. Приходить і бачить, що там нема не тільки подачі води, а його робочого місця вже нема. Ця історія в нас викликала дикий сміх. Хвилин 40 не могли заспокоїтись. 

Олексій Чупа: «Я знову повернувся не додому»

Я прекрасно знаю, що всі ми ржемо, тому що ми щасливі. Нас це оминуло. Кожен міг опинитися на цьому місці. Я не можу сказати, що сидіти в бомбосховищі було приємно, незважаючи на те, що поряд снаряди падали. Реально, на сусідній вулиці падали і дивом не влетіли у ближні будинки. Собі сидиш і розумієш: зараз абсолютно випадково прилетить, і ти абсолютно випадково звідси не вийдеш. Відтак коли опиняєшся назовні, доволі легко стає на душі. У Будди було переродження чи пробудження. Думаю, що багато з людей, які сміються зі своїх пригод, в основному 2014-15 років, відчувають, що пережили таке пробудження чи друге народження. 

Центральна тема

У першому есеї під час резиденції я писав про повернення на свою маленьку історичну батьківщину (Галичину). Не те, щоб мене так вразив Бучач. По-перше, я там уже був. По-друге, я живу в маленькому містечку. Знаю, як там діла робляться, життя триває і всяке-таке інше. Запитання викликав контекст Бучача Аґнонового. 

Я знову повернувся не додому. Короткотривале повернення Аґнона до Бучача переплелося з однією з найважливіших подій мого життя: я, який ніяк не добереться додому. Звісно, моя фігура не штибу Аґнона, але я екстраполюю на власне життя. Мене не відпускає. Не можу позбутися думки, яким воно буде, моє особисте повернення. 

Другий есей про те, як я повернуся додому, чи повернуся таки. Повернення центральна тема. Думається дуже багато, і більше рефлексій драматичних, звісно. Мені йдеться радше про можливість повернення, а не про саме повернення. Щоб я міг безперешкодно туди приїхати це головне. Життя за шість років поза Макіївкою сильно змінилося, я змінився. Напевно, у такому місті, як Макіївка, мені вже буде тісно, але це святе – мати дім. Хочу, щоби він повернувся в моє життя. Коли цього не станеться, якщо ситуація залишиться такою, якою вона зараз є, буду продовжувати відчувати себе так, як відчуваю: людиною без дому. Попри те, що маю де жити, відчуття бездомності дуже сильне.

Галичину я завжди уявляв як свою Атлантиду вимріяне місце, далеке й недосяжне. Втрачена земля, звідки моїх предків або забрали, або самі переїхали. Тепер вона стала, не хочу казати буденністю, але Галичина набагато ближча, через мої старання та життєві обставини. Водночас відчуваю, що я виріс таким, яким би мав напевно, якби мої баби з дідами не опинилися на Донбасі. З 2014 року розумію, що в Україні мені всюди нормально: і в Кропивницькому, і в Херсоні, і в Києві, і в Мукачевому, і в Авдіївці з Маріуполем. Зараз мешкаю в Летичеві, але почуваюся тісно у форматі маленького містечка. Справа в інфраструктурі. Не можу жити в місті, де немає залізниці. Мені важлива швидкість пересування. З дому до Донецька було їхати півтори години. Я виріс біля залізниці. 

Місце всім-всім іншим

У «Бомжах Донбасу» Львів, Москва і Київ складають трикутник, де ведеться жорстока боротьба. Я ніколи не був у Москві. В мене не виникало бажання побувати там. Але я з дитинства відчував присутність цього міста в моєму житті. Реально постійно. Тому природно, що всі ці розборки, які у книжці відбувалися, були саме в цьому трикутнику між Києвом, Львовом і Москвою. Таким чином зображено боротьбу концепцій різної України між собою. 

Українська історіографія, у традиційному її вигляді, завжди коригувалася чужими центрами. Якраз тепер ми перебуваємо в найцікавішому моменті її становлення. Думаю, що консенсус буде знайдено. Років через 20-30 в історії України знайдеться місце і червоноармійцям, і бійцям УПА, і всім-всім іншим. Тому що історія теж глобалізується. Коли з’являється стільки різних джерел, різних точок і варіантів прочитання історії, неможливо, щоби все це звелося до крайнощів. З одного боку, я дуже задоволений тим, що нас навряд чи хитне до проросійської версії історії. З іншого боку, мені би хотілося теж, щоби так звані «освободітєлі» були справедливо зображені, а не так, як то було до того.

Олексій Чупа: «Я знову повернувся не додому»

Кремль у його метафізичному сенсі зі своєї позиції зробив дуже велику помилку. Дозволив вирости одному-двом поколінням українців, на яких не тиснули безпосередньо з Москви чи ще звідкись. Я переконаний, що тепер вони можуть лише стерти нас із лиця землі. Українці мали 25 років відносного спокою. Попри те, як тут усі кричать, що ми зросійщені вкрай. Попри всі ці лементи безкінечні, плачі, ниття. Зараз маємо унікальні показники книжкового ринку, зростання якості та кількості україномовних музичних гуртів, розвиток кінематографу та культури загалом.

Так склалося моє життя, що я би дуже хотів брати участь у налагодженні мостів із різними народами. Зараз ідеться про народи український та єврейський. Вважаю, що треба дружити з людьми, з якими ми жили поруч всю історію. Якщо вони, звісно, не приходять до мене додому з автоматами і не влаштовують всяку х*рь.

Промовляти до всього світу

У сучасному ритмі дуже не вистачає відірваності, нагоди для зміни атмосфери й оточення, хай навіть короткотривалого. Особливе благо – тиждень спокою у місті, де тебе ніхто не знає. Ідеально, коли це благо є частиною літературного процесу. Бучач містечко невеличке. Притому воно має свого Нобелівського лауреата. Воно може промовляти до всього світу. Шмуель Аґнон схопив від міста його враження, сутність, штиб існування і зумів широко розгорнути у своєму тексті. Багатьом-багатьом стало зрозуміло. Цим він мене зачепив. Більшість речей, про які Аґнон пише, якщо говорити буквально, я можу сприймати лише на рівні символіки.

Я далекий від юдейської традиції. Приблизно 10 поверхів його творчості для мене глибоко закопані. Я до них уже не доберусь. Але як і багатьох-багатьох письменників єврейського походження, я не можу не любити Аґнона за подорож до їхньої Атлантиди. Щось є в юдаїзмі таке, шо мене не відпускає. Можливо, за те, що я цікавився їхнім Шоа, мені дарують квиточок до давно загубленого світу, який не схожий на наш. Я як людина з розвиненою фантазією суто на естетичному рівні люблю подорожувати туди.

Фото: Алекс Нагорний

Залишити коментар