Четвер, 26 листопада

Якщо ви думаєте, що з Мирославою Гонгадзе ми почали розмову про політику, міжнародні стосунки, журналістику врешті решт, то ви помиляєтесь. Ми почали розмову про… схуднення. Трохи раніше Мирослава писала на своїй сторінці у фейсбуці, що серйозно зайнялася здоров’ям, відкоригувала свій розпорядок, змінила раціон і привела свою вагу до комфортної для себе.

Знаєш, у мене ніколи не було проблем із зайвою вагою. Завдяки доброму метаболізму я завжди була дуже худою, скільки б не їла. Але ось десь із 2014-15 років, коли перевалило за 40, а на роботі додалося відповідальності та навантаження, помітила зміни у своєму відображенні у дзеркалі. Відрядження, виступи, події, переїзди, стрес – через все це почала набирати вагу. Спочатку таке не помічається. А потім – пум і все. Ти усвідомлюєш, що зміни можуть бути невідворотними і треба щось терміново робити. Моя подруга лікар-дієтолог Оксана Скиталінська організовувала якраз health retreat у Греції. Я вирішила, що або зараз, або ніколи – і поїхала туди, щоб навчитися правильно харчуватись і вести більш збалансований спосіб життя. Я привселюдно пообіцяла, що схудну на 15 кг і ховатися тут далі було нікуди, я публічна особа, на екрані видно все! (сміється)

Тож я скоригувала свій стиль життя: довелося зняти із себе частину навантаження, відмовитися від деяких телевізійних ефірів, від продюсування однієї із програм, делегувати низку зобов’язань. Таке перезавантаження у мене тривало рік. Саме Оксана навчила мене, що можна їсти, а що категорично заборонено, які фізичні навантаження собі давати. Вдалося скинути зайву вагу, додати енергії та повернутися до нормального стану. 

Це ми зараз говоримо про любов чи про нелюбов до себе?

Ми говоримо і про любов, і про нелюбов одночасно. Бо коли тобі виповнюється певна кількість років, ти починаєш чітко усвідомлювати, що все лише у твоїх руках включно з любов’ю до себе. У тебе самої змінюється ставлення до життя, ти починаєш себе краще усвідомлювати і розуміти. Через нелюбов ти якраз маєш шанс прийти до любові. Ми, жінки, які народилися у радянський період, маємо батьків, які ніколи не мали часу ані на себе, ані на своїх дітей. Мої батьки вимагали від мене вчитися на відмінно і все, що я роблю, робити якнайкраще. Але всі мої творчі прагнення, чи то сценічні спроби, чи музика, чи танці, були моєю особистою ініціативою. Мої батьки, інженери з трьома дітьми на руках, з яких я була найстаршою, не мали часу на емоції. Ми росли, як… (шукає порівняння – прим. авт.) як волошки при дорозі. Слава Богу, що виросли, що жодна машина дочасно не переїхала. Так, було складно, але, з іншого боку, це стимулювало виживати, жити і рухатися далі. 

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

А ти вважаєш, що людина має проходити через подолання труднощів? Ми весь час говоримо про те, що ми вижили попри все. Травматичний досвід він зазвичай ні до чого хорошого не призводить. От ти сама кажеш, що мала бути відмінницею. А як тобі, відмінниці, живеться зараз, коли ти вже багато знаєш і розумієш? Зокрема і те, що п’ятірки важливі, але не життєво. 

З одного боку, проблематично бути «відмінницею», бо ти постійно незадоволена собою і спрямована на перемоги. З іншого боку, не бути «відмінницею» – погано. Бо без цього штовхання самої себе не було б поступу. Лише прискіпливе і вимогливе ставлення до себе веде до зростання. Коли ти прагнеш постійного руху, коли боїшся, але робиш, коли не впевнений, але йдеш, коли долаєш внутрішній страх і проявляєш відвагу. Підіймаєшся на одну вершину і бачиш, що наступна гора ще вища, відпочиваєш у долині, набираєшся сили і розумієш, що треба рухатися далі. Якщо ж ти задоволена собою, зростання не буде. Саме у цьому подоланні внутрішніх страхів і зростанні, у постійному русі й поступі і є щастя. 

Бачиш, ти спочатку кажеш про величезні навантаження і стреси через це, а потім ти стверджуєш, що треба видиратися на вершини – на вищу і ще на вищу… А повернімося на 18 років назад, коли ти приїхала до Сполучених Штатів практично в тому, у чому була, і з двома зовсім малесенькими дітьми на руках. 

Я часто про це думаю і задаюсь питанням, чи могла б я зараз, знаючи все, що я знаю тепер, зробити той крок, який зробила тоді, коли мені було 29 років. Тоді я просто не усвідомлювала, на які ризики йду. Я не розуміла і десятої частини всіх викликів, які потім постали переді мною. Я просто була приперта до стінки страшними обставинами й вимушено робила той крок. Я приїхала до США, майже не знаючи мови із двома валізами, двома дітьми, не знаючи практично нікого. У мене зовсім не було коштів, я жила на мінімальні державні гроші три місяці. Ми були політичними біженцями, мені надали тимчасове житло, а через три місяці сказали – все, на вихід, із дітьми й валізами. Америці все одно хто ти, що з тобою, яка у тебе трагедія. Ми ризикували опинитися на вулиці, але мені пощастило, бо я зустріла дуже хороших людей. І вже вони мені допомогли з житлом і роботою.

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись» 

Ці дні для мене досі як у тумані. Моє життя у США почалося з околиць Вашингтона. Діти потребували постійної опіки, бо їм було по три роки. У мене не було візочка, бо я його залишила в Україні, а грошей купити банально не було. Я брала дітей в обидві руки, сідала в автобус та їхала на співбесіди. «Дім свободи». почав запрошувати мене на виступи, щоб я розповідала про ситуацію в Україні. Я приїжджала, садила дітей у першому ряду, вони починали галасувати. Є записи, коли тодішній директор «Дому свободи» Адріан Каратницький у Національному пресклубі у Вашингтоні при великій кількості американської преси зі сцени каже моїм дітям: «Тихо, діти, ми працюємо».

Мене почала запрошувати на зустрічі українська діаспора. Я їздила разом із дітьми. Вони вже настільки звикли, що, заходячи до зали, відразу йшли на сцену та сідали за стіл. Українці діаспори дуже мені допомогли стати на ноги у США, вони збирали мені гроші під час виступів, возили до церкви, пізніше оплачували дитячу українську школу та пласт. Потім Міжнародний республіканський інститут дав мені перший контракт, я працювала з ними як медіа- та політичний технолог, редагувала книжки українською мовою.

Тоді я багато працювала ночами, тому що вдень треба було ходити на зустрічі й доглядати за дітьми. Я почувалась як стиснута пружина, не мала права розслабитися. Про зниження навантаження не могло бути й мови. Навпаки – його потрібно було лише збільшувати. У мене не було нікого, хто міг би мене підтримати фінансово. І я знала: якщо я сьогодні не зроблю роботу, завтра мені не буде чим годувати дітей. Я реально пахала, працювала нон-стоп.

Зрозумівши, що довго так не витримаю, попросила маму приїхати допомогти з дітьми. Вона взяла на себе велику ношу догляду за малечею. Неможливо оцінити мамину допомогу, бо вона дала мені можливість працювати, їздити у відрядження. У мене було три роботи: фріланс, працювала на «Радіо Свобода», писала роботу в Національному фонді демократії. І, напевно, саме тому мені і в голову не приходило піти до психолога. А варто було б. Тому що та трагедія, яка сталася у моєму житті… Я її не змогла прожити і пережити до кінця. Не могла аж до минулого року.

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

А що сталося минулого року?

Я отримала стипендію у Гарварді, діти уже більш-менш самостійні, і я змогла сконцентруватися на собі. Фундація Німан у Гарварді, за стипендією якої я вчилася, проводила різні семінари, один з яких був по посттравматичному синдрому. А цей синдром у мене точно був. Просто я ніколи не наважувалась у цьому зізнатися сама собі. Так-от, коли нам розписали всі ознаки синдрому, то я зрозуміла, що в мене наявні всі до єдиного. Якраз тоді від важкої хвороби померла моя близька подруга Надя Дюк. Це була для мене втрата на рівні втрати рідної людини, як колись Георгія. Семінар був декілька днів після того, як ми поховали Надю. І саме в Гарварді, на курсах із посттравматичного синдрому, я раптом відчула оцю вселенську порожнечу. Викладачка розповідає, а мене так накрило!.. Нас у залі сидять 27 людей, а ридають троє – я, Севгіль Мусаєва і ще один журналіст із Японії, який пережив цунамі. Я реально не могла навіть встати і вийти, щоб не бачили моїх сліз. Викладачка-психологиня чекала. Потім запитала, чи хочу я щось сказати. Я хочу, але не можу! Час добігає кінця, я розумію, що якщо зараз не розповім, не проговорю, то мене все і далі буде мучити. 

Про що ти розповідала, можеш сказати?

Власне, це були просто емоції та переживання. Я довго говорила. Хвилин 20. Я змогла виговоритися. Вперше практично. Потім я підійшла до психологині і запитала: що мені робити далі? Ходити до психолога чи справлятися самостійно? І вона мені відповіла так: ти знаєш, я можу порекомендувати психолога. Але якщо ти можеш ідентифікувати свої емоції, розумієш свої проблеми, це означає, що ти можеш із ними справитися. Якщо ти не розумієш, що з тобою коїться, не можеш це ідентифікувати, коли життя втрачає сенс, тоді тобі потрібно терміново лікуватися. 

Ти усвідомила, що з тобою відбувається. І що далі?

Я почала багато читати про посттравматичний синдром. Про те, як порушуються нейронні зв’язки, коли трапляться трагедія. Про те, як ми це переживаємо. І я почала видихати. Існує багато різноманітних технік. Я не думаю, що я повністю з цього вийшла. Але я точно на шляху до одужання. 

Ти вже багато років живеш у Сполучених Штатах і постійно приїжджаєш до України. У чому різниця між американськими та українськими жінками?

О, ця різниця закладається із самого дитинства! Бачачи це все, я дуже обережно поводилася зі своїми дітьми. Я дуже прагнула, щоб вони відчували, що їх люблять, підтримують.

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись» 

А ти хотіла їх бачити теж відмінницями? 

Не у відмінництві справа – важливо, щоб ми вірили в себе й могли реалізувати власний потенціал. Я знала, що щодня треба говорити, що я їх люблю, і робила це свідомо, бо сама в дитинстві відчувала брак висловленої любові. І зі своїми дітьми я вже поводилася по-іншому. Моїм свідомим вибором було показувати їм свою любов і не боятися цього. У нас у країні як виховують дітей? Критикою. А в Америці – любов’ю та підтримкою. Дитині весь час говорять: ти найкращий, ти можеш, ти здатний – і це дає додаткові крила. Мої доньки займалися в школі балету. І там були різні дівчата. Зокрема й незграбні, ці дівчатка жахливо танцювали, якщо чесно. І я дивлюсь на це все і думаю – ну, що вони тут роблять? А вчитель балету: ти прекрасна, ти так чудово це робиш! На цьому побудована їхня культура, яка досить сильно впливає на ментальність. Діти виростають у впевненості, що вони прекрасні, найкращі. Так, звісно, іноді це може бути крайнощами. Але це дає колосальну впевненість і створює можливості не боятися діяти, пробувати себе у різних сферах, шукати те, що приносить задоволення і щастя. Наші люди здебільшого бояться виходити із зони комфорту, приймають якісь рішення із позиції страху, а не відваги. 

А американці не бояться?

Та у них все інакше! Коли ти не сумніваєшся у своїх силах – це інакше. Це введено на рівень релігії: ти найкращий, і ти можеш все. В Америці цього забагато, у нас цього замало. І треба би віднайти ідеальний варіант.

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

А з чого починати ці пошуки, як ти гадаєш?

Із самоусвідомлення. Українцям треба повірити в себе, усвідомити свою унікальність, силу, талант. А ще заглянути глибоко в себе і спробувати загоїти власні рани. Століття трагедій, поневолення та знищення еліт зробило українське суспільство дуже хворим. 

У нас справді жахливий стан психічного здоров’я населення…

І це не провина людей. Це наслідки того, що покоління за поколінням народ переживав великі стреси. Це спричинило певні генетичні зміни. Наші нейронні зв’язки нам диктують поведінку. Ми не готові слухати одне одного, кидаємося одне на одного. Ми часто проявляємо агресію, але ж агресія – це зовнішній вияв страху. Є дві моделі поведінки: коли ти подавляєш роздратування чи незадоволення, емоції перетворюється на депресію, страх; і коли ти кидаєшся на інших – агресуєш зовнішньо. 

Ми непривітні, бо ми боїмося? 

Звісно! Безпечніше ж бути закритими. Чому в Америці всі посміхаються та питають: як справи? А в Україні ще на митному контролі прикордонники дивляться на тебе суворо і питають: чому ви сюди приїхали? Звісно, це маленький приклад, але він красномовний. Нам треба це долати крок за кроком. Ось чому ми дуже потребуємо суспільного діалогу – через обговорення дражливих, важливих тем виходити на певне розуміння, без звинувачень одне одного. Кожен по одинці й ми всі спільно відповідальні за те, що з нами відбувається.

Ця остання війна з Росією оголила знову наші рани, але українці – не єдина нація у світі, яка переживає чи переживала поневолення, громадянські конфлікти та війни. Були ж комісії порозуміння у Південній Африці, діалоги у Колумбії. Треба давно вже було почати, але ніколи не пізно. Варто створювати спеціальні проєкти, дискусійні клуби для того, щоб розмовляти. І ці місця повинні бути безпечними, щоб люди вільно могли виявляти своє інакомислення, не боятися цього. Не боятися висловити щось, що іншим не сподобається.

Пригадую як я пару років тому проводила лекцію в політехнічному університеті у Львові. Молода дівчина із зали спитала мене про війну російською мовою. Її російськомовність шалено не сподобалася переповненій залі, на неї почали шикати. Я попросила людей припинити, бо ця дівчина є частиною суспільства, і вона має право на думку і має право отримати відповідь. Я сказала їй, що вітаю те, що вона спромоглася встати в цій аудиторії та поставити запитання, навіть попри отриманий дискомфорт. 

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

Я неодноразово чула, що оце проговорення, діалоги могли би взяти на себе жінки як своєрідну місію. 

Я вважаю, що це була б добра ідея. Тому що жінка менше сфокусована на власному его, а більше – на намаганні зрозуміти. Жінки більш схильні знаходити спільну мову, а не воювати. У нашому суспільстві жінки би могли взяти цю роль на себе. 

Мирославо, ти давно живеш в іншому соціумі. Багато років уже. Але коли ти говориш про Україну, то ти весь час кажеш – ми, у нас. А ти не відчуваєш себе на своєрідному шпагаті? Ти наче і тут, і там. 

Колись Надя Дюк подарувала мені на День народження листівку. На ній жінка ніби перестрибує з одного берега на інший, вона ніби летить у повітрі. Ця листівка ніби про мене. Я часто повторюю, що стою на двох берегах ріки. Але зараз у мене відчуття, і частково завдяки професії теж, що я стала містком між двома країнами. Я несу щось звідти – культуру, знання, смисли, і щось звідси. І мені навіть стало комфортно у цьому, бути цим мостом стало моєю місією. Я знайшла сенс у тому, як я живу і що я роблю. Своєрідний мир із самою собою. Пам’ятаю, як тільки я приїхала до Сполучених Штатів, я хотіла змінити прізвище, забути про все. Але згодом зрозуміла, що від себе не втечеш. Я трансформувала себе і знайшла своє покликання в тому, щоб зв’язувати людей, надихати, створювати порозуміння. І стало легше. Бо я почала розуміти, що я даю людям, суспільству. По реакції я бачу, що людям це потрібно. 

Ти у зрілому віці пішла вчитися до Гарварду. Багато хто не готовий говорити про вік. А ти як ставишся до віку взагалі і до свого зокрема? 

Я не боюся свого віку, це мій здобуток. Я пішла у 46 років вчитися до Гарвардського університету. І це був прекрасний час, тому що в нашій сім’ї одночасно з’явилися три студентки – я і дві доньки. У певний момент я зрозуміла, що мені не вистачає знань, що вже досконало роблю те, що роблю весь час. Але для того, щоб перейти на інший рівень, потрібні додаткові знання. І, що важливо, я зрозуміла, що мені важливо перемкнутися. Тому що моє навантаження і моє життя – це був щогодинний дедлайн останні 18 років. Через це я мала внутрішнє спустошення, стреси і, як наслідок, зайву вагу. Саме навчання стало для мене потужним поштовхом змінитися. До того ж я завжди хотіла навчатися в Гарварді. Колись, коли я лише переїхала до США, мене запрошували, але я не була готова. А два роки тому вирішила, що діти виросли, мову я більш-менш опанувала, досвід здобула, час прийшов. Але не все було просто – взяли не одразу, довелося подаватися двічі. 

Я чомусь думала, що ти потрапила до Гарварду саме тому, що ти Мирослава Гонгадзе. 

Те, що я Мирослава Гонгадзе, допомогло мені отримати стипендію. Але відбір я проходила на рівних з усіма. У нас було 150 претендентів на 27 місць. Програма, за якою я навчалася, – це престижна журналістська програма. Важливим було те, що ми самі мали змогу створювати собі курс навчання й обрати необхідні тобі предмети. 

І що саме ти обрала?

Плануючи, я думала, що вийду за рамки звичного для себе. Наприклад, буду малювати, займатися дизайном, писати англійською мовою, бо я ніколи не писала нею художні твори. Але зрештою я не зійшла з колії. Почала брати заняття з ефективної комунікації, лідерства та влади, заняття з менеджменту. Я почала писати англійською, виявилося, що я і це можу, що мені це навіть подобається. Важливо сказати, що предмети у нас викладали непересічні особистості. Наприклад, курс національної безпеки викладав ексміністр оборони США Ештон Картер. А ще були радники Обами, Буша… 

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

По-справжньому зірковий склад!

Так. І вони давали не просто теоретичні знання, вони давали уроки історії з реальності, розповідали, як ухвалюються рішення. Це дуже круто і дуже змінює свідомість. Уся програма навчання за програмою Німан спрямована на те, щоб ти усвідомила себе – з чим ти живеш, чому ти робиш те, що ти робиш, чому ти той, хто ти є. Цінність програми саме в цьому. Після навчання я вийшла з важливими контактами цікавих людей, у мене з’явилося розуміння, як працює світ і як працюю я, у мене з’явився контекст, і …. я усвідомила, як мало знаю. Це такий виклик! Коли ти усвідомлюєш, що не найрозумніший у групі, класі, що тобі треба багато працювати над собою. І це значно більше, аніж знання. Це внутрішнє усвідомлення, позиціонування себе в суспільному процесі, кристалізація власного шляху та бачення. Звісно, я отримала теоретичні знання, але, що значно крутіше, я отримала практичні навички. Наприклад, в одному з класів Гарвардської бізнес-школи потрібно було виступати перед 40 бізнесменами. Вони тебе не знають, це не українська аудиторія, вони не дуже розуміються на міжнародній політиці. І ти маєш досить мало часу, щоб привернути їхню увагу. А потім ти отримуєш фідбек – 40 карток, де вони описують свої враження від твого виступу і оцінюють його. І ти не так вчишся у професора, як вчишся в процесі дискусії. Це – неоціненно. 

До України лише зараз дійшов тренд soft skills – м’які навички. Ті навички, які затребувані в цивілізованому світі. Вміння бути люб’язним, гнучким, позитивним, відповідальним нині дуже цінується. 

Так-так. Ось візьмемо, наприклад, якість комунікації. Коли ти розмовляєш з іншою людиною і ти бачиш, що вона тебе не розуміє, маєш усвідомлювати, що це твоя вина, а не твого співрозмовника. Твоя вина, що ти не достукалася до людини. 

Погоджуюся з тобою. Але чи не звертала ти увагу на те, як ми спілкуємося одне з одним? Всі говорять, і ніхто нікого не слухає…

Не просто звертала увагу, я шокована цим. З ким би тут, в Україні, я не зустрічалась, людина відкриває рот – і не закриває його. На тебе виливається шалений потік інформації. Тут нікого не цікавить, що відчуває твій співрозмовник, яка у нього потреба, що він хоче почути. Я не розумію, чому люди так поводяться? Немає діалогу, є тільки монолог. Я часто буваю на зустрічах українських дипломатів чи політиків у США – вони приходять і розповідають, наприклад, конгресменам про якісь внутрішньо українські політичні чвари. Мені жаль дивитися на цих американських законодавців, які часто не розуміють, чого від них хочуть? І, повір, забудуть про все, як тільки візитери вийдуть за двері. Замість таких потоків часто неважливої та непотрібної інформації варто б навчитися формулювати свої меседжі зрозуміло і доносити їх до потрібних адресатів. Невміння ефективно комунікувати – величезна проблема в спілкуванні з українцями.

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

Мирославо, а якщо ми з тобою спробуємо поговорити про жінок в Україні, про рівні права.

Тоді я тобі скажу зразу, що в Україні яскраво виражений сексизм і жінконенависництво. 

А з чого раптом такі висновки?

Я розумію, що суспільство, де жіноча краса, жіночі якості й жіноче тіло введені в культ, важко сприйняти як жінконенависне, але, на жаль, так воно є. Як часто ми стикаємося з тим, коли жінку цінують і просувають по службі та кар’єрі не за її професійні, інтелектуальні чи лідерські якості? Та просто відкриваєш будь-якій журнал в Україні – там усюди жінки й культ жіночого тіла як товару. Усюди. А оце фанатичне намагання класно виглядати? Одна справа, якщо це ти робиш для себе, і зовсім інша, якщо ти робиш це спеціально для інших. Коли за тебе готові платити, навіть не питаючи твоєї згоди на це. Я не проти, аби за мене платили коли про це є взаємне розуміння. Але коли за тебе платять, купуючи тебе тим самим, – це дуже неприємно, принижує, бо натякає, що ти сам за себе заплатити не здатний. 

Жінки, на жаль, часто на це або не звертають увагу, або ж навіть толерують подібне.

Жінки іноді навіть сприяють цьому! Не розуміючи навіть абсурдність і приниження. Треба говорити про це все. У нас багато чого немає в культурі. Але це не значить, що ми маємо толерувати дрімучість і приниження. Якщо мене це не влаштовує, я буду про це говорити. Ми будемо про це говорити. Інші зрозуміють, що це важлива тема, і доєднаються до нас. Тобто треба з чогось починати. А я завжди кажу, що я починаю із себе. Якщо мене щось не влаштовує, то я буду змінювати це в собі, у своєму оточенні. От і все.

Чи розглядаєш ти можливість приходу в політику? Я неодноразово чула про те, що ти була б там дуже доречна.

Я думаю, що це один із кроків, які я можу зробити. Я готова до більших повноважень та до більшої відповідальності. Але я маю розуміти, що можу бути ефективною. Йти в політику варто, якщо ти маєш ідеї зробити життя інших кращим. Я буду там, де буду відчувати свою потребу. 

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

Як ти думаєш, чого не вистачає українським жінкам, щоб більш рішуче впливати на глобальні рішення?

Вилізати з-за спин чоловіків. Ми компетентні, розумні, відповідальні, активні, енергійні. Згадай, хто в школі краще вчився і був активнішим? У нас все є, нам треба трохи більше віри в себе, відваги та впевненості для того, щоб вставати і брати на себе лідерські ролі. А для цього треба, як я вже сказала, виходити з-за чоловічих спин. Я вважаю що саме завдяки жінкам Україна має шанс на процвітання. Ольга була матір’ю християнства на Русі, Анна принесла освіту у Францію, Роксолана спричинилася до будування Великої Османської імперії. Настав час, щоб жінка відбудувала і зробила сильною Україну.

Що тебе лякає? Є таке?

Коли ти щось робиш і боїшся, то це означає одне – ти виходиш із зони власного комфорту. І для цього точно потрібна особиста відвага. Усі інші страхи… Певно, що вони в мене є. Це нормально – боятися. Якщо не боїшся, то це якесь маньяцтво. Я боюся бути некорисною і нудною. Боюся втратити мотивацію, втратити спраглість робити щось. У мене була депресія, коли Надя Дюк померла. Мене накрило раптове розуміння, що життя не має сенсу і плинне минуще. У Наді був великий будинок у Вашингтоні. Я доглядала за Надею останні два тижні перед смертю, дивилася на майно, картини, книжки – і все це вже нікому не потрібне, бо закінчується життя. Людина не може нічого забрати із собою. І все, що залишиться, – це пам’ять. Залишається пам’ять, яку ти залишив у своїх близьких, пам’ять про твої дії, вчинки та твоя історія. 

Ти збираєшся написати про свій досвід?

Я знаю, що маю це зробити, бо не розказана історія вмирає. Тому думаю про це. Навіть написала план-пропозицію для книжки. Бо коли була у Гарварді, то багато писала шматками – невпорядковано, хаотично. Я навіть із літературним агентом розмовляла. Він мене запитав: це дуже класно, що у тебе є історія, але чим закінчується твоя історія? І я розумію, що моя історія ще не закінчилася. Можливо, я ще не все зробила у своєму житті, щоб про це писати. Можливо, ця частина мого життя була лише прелюдією… 

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

Біографічна довідка 

Мирослава Гонгадзе, українська телеведучажурналісткаюристка. 

На початку своєї кар’єри паралельно з навчанням на юридичному факультеті Львівського державного універсітету Мирослава займалася політичними технологіями та комунікацією. В 1994-му вона очолила пресслужбу тоді львівської політичної сили «Нова хвиля», з якої пізніше виросла партія «Реформи і порядок» із такими відомими політиками, як Віктор Пинзеник, Сергій Соболєв, Борис Тарасюк.

З 1995 року на ММЦ «Інтерньюз» (із 1997 року – СТБ) Мирослава разом із чоловіком Георгієм Гонгадзе працює над телепрограмами «Вікна у світ», «Вікна», «Параграф», «Вікна-Плюс». У ММЦ «Інтерньюз» Мирослава за два роки пройшла шлях від репортерки до директорки із громадських зв’язків, заступниці директора рекламного відділу. Саме вона працювала над першою програмною сіткою каналу СТБ та перепрофілюванням некомерційного телевиробництва на комерційне.

Після народження доньок, у 1998 році, Мирослава очолила відділ зв’язків із громадськістю  щоденної газети «День», а невдовзі повернулася до політичного піару, очоливши у 1998-2000 роках пресслужбу партії «Реформи і порядок». 

Коли у вересні 2000 року викрали і вбили її чоловіка  журналіста, засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, Мирослава разом із близькими та колегами організувала кампанію «Знайдіть журналіста Гонгадзе», яка згодом переросла у протестний рух «Україна без Кучми». 

У 2001 році, остерігаючись за власну безпеку та безпеку дітей, Мирослава переїжджає до США , отримавши там політичний притулок.

У США на початку своєї кар’єри Мирослава працює позаштатною вашингтонською кореспонденткою «Радіо Свобода». Паралельно Мирослава була дослідницею Університету Джорджа Вашингтона та стипендіаткою програми Рейгана-Фасела в Національному фонді за демократію. Статті Мирослави з’являються в таких виданнях, як Wall Street Journal, Washington Times, Journal for Democracy.

У 2004 році Мирослава переходить на роботу до Української редакції Всесвітньої служби «Голос Америки».

На «Голосі Америки» Мирослава Гонгадзе започаткувала щоденне телевізійне інформаційне мовлення української редакції. Вона працювала редакторкою, продюсеркою та ведучою телепрограми «Час-Time». У доробку Мирослави сотні телевізійних сюжетів, інтерв’ю, статей. У 2014 році Мирослава стала співведучою проєкту «Національні дебати» на Першому національному, у вересні 2015-го – продюсеркою та ведучою авторської програми Prime Time на телеканалі «UA: Перший»

Мирослава Гонгадзе: «Я довго була стиснутою пружиною без права розслабитись»

У жовтні 2015 року Мирослава Гонгадзе очолила Українську редакцію Всесвітньої служби «Голос Америки». Завдяки її зусиллям команда цієї редакції збільшилась удвічі. Нині телепрограми «Голосу Америки» транслюють 29 національних і регіональних каналів. «Голос Америки» є провідним іноземним мовником в Україні.

У 2007 році Мирослава Гонгадзе за свою роботу на «Голосі Америки» стала фіналісткою нагороди Service to America Medals. У 2011 та 2015 роках отримала золоті медалі «Голосу Америки» за надзвичайний внесок у місію Міжнародної служби мовлення США. У 2014 році за внесок у розвиток української журналістики та активну громадянську позицію Мирославу Гонгадзе нагороджено Орденом Княгині Ольги.

Багато років поспіль Мирославу зараховують до ключових експертів в українсько-американських стосунках у Вашингтоні, а експертне середовище в Україні називає її ім’я у списку 100 найвпливовіших жінок України.

У 2019 році Мирослава Гонгадзе завершила навчання у Гарвардському університеті, виборовши стипендію журналістської програми The Nieman Foundation for Journalism at Harvard. 

Розмовляла Зоя Казанжи

8 комментария

  1. ДОЛОЙ МАФИЮ!!! on

    Мирослава!
    Негодяи убили вашего мужа и заказчики до сих пор не наказаны!
    С тех пор прошло много лет и список уничтоженных мафией только увеличивается!
    До каких пор мы, честные люди, должны терпеть над собой мафиозных тварей?!
    Вы не можете не знать, что все последние 25 лет Украиной фактически управляют одни и те же криминально-олигархические кланы! Вы знаете наперечёт и в лицо первых лиц этих кланов (достаточно бегло просмотреть список Форбс, чтобы вспомить). В этой стране нет прав у простых граждан! Всё принадлежит так называемым хозяевам жизни — уголовникам! Сколько ещё, я вас ВСЕХ спрашиваю, вы готовы терпеть издевательство над вами?! Вам подстроили 2 ПОДСТАВНЫХ майдана, чтобы вы разочаровались в самом смысле ПРОТЕСТА. Уголовники и не собирались отдавать власть честным людям! Неужели трудно понять?!

    Нечего ждать! Повод у нас есть — ЗЕМЛЯ!!! Да, это лишь повод, лишь эпизод в общей картине тотального разграбления ВАШЕЙ и НАШЕЙ СТРАНЫ!!! Хватит терпеть!!! Не опускайте руки!!!

    Заседание Верховной Рады 14 ДЕКАБРЯ.
    Начнём, пожалуй! ТЕ КТО БОИТСЯ — НЕ БОЙТЕСЬ!!! ХВАТИТ МОЛЧАТЬ!!! МЫ ИЗМЕНИМ ВСЁ!!!

    ДОЛОЙ МАФИЮ!!!
    РЕПОСТ! РЕПОСТ! РЕПОСТ!

    P.S. Россия, Беларусь, Казахстан, Грузия! ВСЕ!!! Не ждите больше ничего!!!
    Мафия не знает границ! Пусть она горит синем пламенем! Мы построим совсем новый мир!!!

  2. Дуже сильна стаття.
    Читаю, та переконуюся, що певні мої думки — варті реалізації, особливо про жінок, що можуть бути добрими в комунікаціях. Та суспільного діалогу, бо розмови про політику, релігію — табу. Але ж це важливо, і не має асоціюватися із «политинформацией»( почула це від старших людей), як за часи совєтів.

  3. Дякую, Мирослава, за цю статтю. Читала з інтересом. Дуже хвилююча сучасна тема. Читаючи, розуміла, що як раз про такі важливі речі , як порівняння американського та українського “way of life” хотіла почути у співбесіді в Греції серед жінок з Оксаною Скиталінською. Дуже вдячна випадку зустрітись та познайомитись з Вами тоді. Мабуть, у той час Ви були не готові розповісти так зрозуміло, як після Гарварда. Дуже вдячна за Вашу статтю. Бажаю Вам добра та успіхів!

  4. Катерина on

    Стаття цікава…Але, не варто вчити українських жінок якими ми повинні бути, Мирославо. Ви не маєте на це право. Ви мали чоловіка, якій мав коханку, і спокійно це терпіли. Жінка, що поважає себе, не буде терпіти такого. Можливо, якби проявили більше поваги до себе, такої трагедії в житті не було. Навчиться поважати самі себе, а потім вказувати, як ми українські жінки маємо виглядати, і чи має за нас чоловік платити чи ні.

  5. Ви так іне зрозуміли, пані Катерино, про що стаття. Про зростання особистості. А не повчання, як не бути рабинею… Можу тільки додати, що я і цю тему в статті знаходжу. Бо ТАК може писати тільки той, хто це рабство відчув. Від кого- це особиста, а не Ваша справа.. Адекватна людина росте до останнього подиху. Зупинитись — означає просто померти. Але шоб пройти цей шлях, потрібно спочатку зрозуміти, хто ти. зрозуміти, що ТАК більше не можна. Пробувати піднятись і йти… Форма оцього ЙТИ різна в кожного, а результат один — ви починажте бачити себе і через тсебе світ іншими очима….

  6. Мирослава on

    Дякую, тоді у мене був інший настрій і інше завдання, я їхала відпочівати і вчитись а не рефлексувати. Також треба зазначити, що Зоя була добрим комунікатором і я їй довіряла у розмові. Я не відкриваюсь мало знайомим людям, це не зовсім здорово. Тішуся що цього разу змогла дати вам щось корисне

  7. Мирослава on

    Катерино, я точно нікого не намагалась вчити, висловлюю свої думки, а от ви якраз спробували розказати мені як мені жити. Повірте, я свої уроки вивчила чого і вам бажаю

  8. Ярема Федорів on

    Дуже красиві Ваші донечки, Мирославо. Це подвиг — жити задля них і України. Бажаю всім вам трьом щастя!

Залишити коментар